Бій за себе. Чому ця війна не має аналогів і змінить нас назавжди
Я журналіст і пишу тексти вже понад 15 років – на різні теми і в різні видання, від Playboy і до газети київських газовиків. Але я не розумію, який текст можна написати сьогодні.
У 50-ті роки видатний німецький філософ і соціолог Теодор Адорно сказав, що неможливо складати вірші після жахів Освенціму. А як нам описати те, що відбувається в Україні сьогодні? Як описати цей клубок з болю, надії, розпачу та гордості?
Як можна осмислити перебування у самому епіцентрі історичних подій? Адже те, що відбувається зараз, викладатимуть в університетах по всій планеті. Про це писатимуть монографії та книжки, зніматимуть фільми, записуватимуть подкасти.
На наших очах уже тиждень вибухає Хіросіма, і відлуння цього вибуху звучатиме десятиліттями.
Схоже, ця війна змінить увесь світ – або перетворивши його на радіоактивні руїни, або на більш чесне і справедливе місце.
Вона вже змінила кожного з нас і масштаб цих змін вражає. У наших друзях та сусідах раптом віднайшлися справжні герої. Героїзм цей буває різним – збити літак, голими руками вигнати ворожий танк із рідного села або приготувати ще одну порцію їжі, коли сили вже немає.
Або навіть просто вийти на роботу, коли у парі кварталів вибухають ракети.
– Ну, як ви? – питаю продавців у гастрономі біля будинку.
– Плачемо, не панікуємо, працюємо, – відповідають вони.
У "Янкі при дворі короля Артура" Марка Твена є сюжетна лінія, де головний герой подорожує з монархом у вигляді простолюдинів. Якось вони заходять до чергового селянина, сідають з ним обідати, а янкі вибачається перед Артуром за те, що меню не дуже розкішне.
Якби у сховищі був гарний зв'язок, я б зараз знайшов точну цитату, але в цілому король відповідає приблизно в такому дусі: "Не говори так. Найбільше, що може дати кожна людина – це те, що має. У когось є розкішні страви у палаці, у когось шматок черствого хліба в хатині. Однак коли і перший, і другий це віддають, це треба цінувати".
Сьогодні десятки мільйонів українців віддають усе, що мають – від грошей до своїх безсонних ночей.
Це героїзм історичного масштабу. Про 300 спартанців пам'ятають вже 2500 років, але прямо зараз довкола нас 40 млн "спартанців", що встали в своїх Фермопілах. Це дивовижний щоденний перманентний подвиг. Подвиг крізь сльози і крізь "це все немислимо, я не можу в це повірити". Подвиг бійців, волонтерів, кухарів, водіїв, пенсіонерів.
Вчора ми намагалися пробитися назад до Києва. На одному з крихітних заміських вокзальчиків касирка всоте повторює кожному в черзі: "Я не знаю. Це не від мене залежить. Ми робимо все можливе. Чекайте на оголошення".
Я з'ясовую, як дістатися столиці і просто говорю на прощання: "Не сумуйте, тримайтеся". Вона починає плакати. Плаче, не панікує, працює. Це дні великого болю і великої гордості.
А заради чого? Ось заради чого мільйони людей зараз віддають останні сили та навіть життя? Як не дивно, заради начебто дуже абстрактних речей.
Ми ж боремося не за територію і не за багатства і навіть, можливо, не за існування. Адже, хоч би як по-звірячому не поводилися окупанти, в масовий геноцид цивільних в європейській країні в 21-му столітті все ж таки не віриться.
Виходить, ми боремося за ідеали та цінності. Не за географію чи гаманці, а за горезвісну свободу. Ту саму свободу мислити, відчувати, бути собою.
Коли взагалі востаннє у світі була настільки велика війна не за економічні вигоди, не за територію, не за релігію чи не за власну безпеку?
У Другій світовій йшлося про виживання, Афганістан чи В'єтнам – це про території і сфери впливу, Ірак – боротьба з тероризмом, Балкани – міжнаціональні суперечності, численні конфлікти на Близькому Сході – багато в чому про релігію.
Зараз кожен з українців у кокпіті винищувача, в окопі, на блокпості, у пекарні або навіть у підвалі з стрічкою новин на екрані телефону, має в серці цей такий крихкий і такий важливий вогник – свободу.
Ніхто з нас не знає, що станеться у майбутньому. Але ясно одне – в українців те майбутнє точно буде.
Юрій Марченко