Чому Україні досі не вдалося? Роздуми про втрачене 30-річчя для реформ та розвитку

"Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові

 особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у

 спосіб, що передбачені Конституцією та законами України"

Стаття 19 Конституції України

"Друзям – все, ворогам – закон"

Диктатор Каудильйо Франко, Іспанія

Саме за такими принципами жила Україна майже 30 років навіть без явної диктатури. Навіть за президентів-лібералів, хоча і Януковича важко назвати диктатором. 

Чому ж Грузії вдалося (так стверджується у відомій книжці Лариси Буракової про реформи часів Саакашвілі, яка стала бестселером в Україні після Помаранчевої революції), а Україні – ні? 

Спочатку про Грузію. В згаданій книзі найважливішим фактом є те, що вдалося переконати населення в чесності керівництва шляхом трьох основних реформ:

• Дебюрократизація – радикально спрощені процедури, за якими кожен громадянин повинен звертатися до органів влади (отримання довідок, оформлення документів права власності та паспорта тощо). 
• Лібералізація – кількість податків зменшено з 22 до 6, самі податки спрощено. Імпортних тарифів всього три: 0 % – для більшості товарів, 5 % або 12 % на продовольство або будматеріали.
• Приватизація – з 2004 року держава розпродала велику частину своєї власності: землю, готелі, промислові об'єкти, інфраструктуру та інше.

Хоча книга стала настільною для багатьох політиків, урядовців та активістів, великою мірою в Україні з часів Помаранчевої революції не був реалізований жодний із трьох названих рецептів, крім хіба що спрощення та доступності деяких адмінпослуг завдяки їхній цифровізації за останні 2-3 роки.

На мою думку, головна причина, чому тоді Грузії вдалося, полягає в тому, що Саакашвілі зібрав молоду та амбітну команду, яка МОГЛА приймати рішення, і якій для цього він дав політичний захист для прийняття таких рішень. 

В Україні 30 років діяв і досі, на жаль, діє інший сценарій управління в державі, сформований колись іспанським диктатором Каудильйо Франко: "Друзям – все, ворогам – закон". 

Довго, дуже довго, в Україні представники владного олімпу та лояльні до них представники регіональних "еліт" були поза законом і вище закону. Тривалий час держава легалізувала для них навіть таку "дрібницю", як порушення правил дорожнього руху (згадайте так звані спецномери, авто з якими ДАІ не мала право зупиняти). Але це – дрібниця з тим правовим "топбєспрєдєлом", в якому жила країна всі ці роки. І, як відомо, "риба гниє з голови". 

І проблема не лише в правовій вседозволеності "еліт". Проблема також у тому, що і центральна, і місцева влада всі ці роки були фактично паралізовані. Зокрема через, на мою думку, вкрай шкідливу норму статті 19 Конституції України, зазначену в епіграфі до цієї статті.

Вірніше, через шкідливе трактування цієї норми державними службовцями та політиками, які її читають, як "якщо вирішення якогось питання не унормоване законом (у вигляді закону, підзаконного акту, інструкції тощо) – державному службовцю чи службовцю ОМС заборонено діяти взагалі". 

Нагадаю, що в Україні чинними є більше 90 тисяч нормативно-правових актів, норми багатьох із яких суперечать один одному, а деякі прийняті ще за часів СРСР. Тому, буквально дотримуючись вимог статті 19 Конституції, жоден політик, державний службовець чи службовець органів місцевого самоврядування здебільшого не може прийняти жодного нестандартного рішення, навіть якщо воно є вкрай важливим, навіть в умовах воєнного стану!

Більше того, у більшості чиновників в Україні роками вбивали здатність приймати будь-які рішення. І такий стан роками культивувався в державі портновими, вовками, тупицькими та їхніми кураторами з ФСБ (прямо чи опосередковано через українських політиків та корупціонерів).

Ті, хто прийшов на державну службу на хвилі її модернізації після Революції гідності, зокрема на посади фахівців з питань реформ, добре мене розуміють. 

На мою думку, такий стан не є випадковим. 

Тут сплелись інтереси трьох складових:

• росії, яка завжди була зацікавлена в паралічі влади в Україні і яка через своїх агентів у державних структурах та політиці послідовно й наполегливо над цим працювала; 
• корупціонерів різних рівнів, багато з яких ФСБ просто тримали на гачку, і багато з яких фактично були агентами ФСБ;
• і "корисних ідіотів" та бюрократів, які діяли та діють за принципами "начальству видніше", "не висовуватись", "бути, як всі", "робити, що скажуть" тощо. 

Спочатку шанс було втрачено після здобуття незалежності, коли населення країни на виборах віддало перевагу перефарбованим комуністам і червоним директорам. А потім, за свого президентства, Кучма створив у країні олігархічно-бюрократичну систему, якої ми не можемо позбутись і досі.

Ознаками такої системи (крім того, що винесено в епіграф) є: 

• олігархічні політичні партії та блоки (раніше, доки дозволяв закон, часто імені своїх спонсорів: Тимошенко, Порошенка, Януковича…); 
• монополія чи олігополія в ключових сферах економіки (енергетика, транспорт, корисні копалини, банки тощо); 
• олігархічні ЗМІ; 
• прямий або опосередкований вплив на правоохоронні структури (прокуратура, міліція/поліція, суди). 

Ніяка неолігархічна політична партія чи політична сила в таких умовах не могла вижити на свої членські внески (проблема в тому, що не може вижити і зараз).  

Чи позбулися ми ознак такої системи зараз? Чи позбулися ми впливу агентів ФСБ та корупціонерів на прийняття рішень у державі? Питання риторичні…

Ця система роками тим чи іншим чином знищувала будь-яку ініціативу чи реформи в органах державної влади й у країні загалом. 

Десятиліттями ініціатива каралась, а бездіяльність заохочувалась. Замість вирішення проблем у країні чи їх попередження, заохочувалась бездіяльність і "колективна безвідповідальність". 

Роками не приймались важливі та надважливі рішення, тому маємо надто мало історій успіху в країні: успішних програм, реалізованих проєктів та їхніх успішних керівників.

Схема паралічу влади (яка здебільшого залишається і досі) була приблизно такою:

• будь-яка корисна, потрібна та амбітна ініціатива чи проєкт спочатку гальмувались бюрократами та бюрократичними процедурами, 
• якщо не допомагало – включався прес та обструкція керівників на різних рівнях,
• далі включалась обструкція в ЗМІ та соціальних мережах,
• якщо і це не допомагало (не хочеш по-хорошому…), підключались ручні правоохоронні органи (прокуратура, міліція/поліція тощо) – відкривались кримінальні справи "за фактом"...
• в особливих випадках підключалось ФСБ і фізично знищували занадто активних політиків і господарників (В'ячеслав Чорновіл,  Вадим Гетьман, Георгій Кирпа тощо). 

Мало хто з реформаторів витримував такий тиск, тому мало в нас успішних реформ. 

Але росія та її посіпаки двічі помилились – в 2014-му і в теперішньому 2022-му роках, розраховуючи, що через слабку державу Україну можна буде завоювати "за три дні". 

По-перше, на захист країни (не держави) стала переважна частина суспільства й волонтери, які перебрали на себе функції держави, які та не спроможна була виконати. 

По-друге, в 2022 році деякі державні інституції все ж таки навчились належним чином діяти (наприклад, армія, ДСНС тощо). 

По-третє, виявилось, що у світі Україна має багато справжніх друзів та партнерів.

Але невирішених питань все ж залишається багато. 

Як змінити політичну систему і заборонити діяльність олігархічних партій? 

Як подолати державну бюрократію? 

Як створити систему заохочення ініціатив і карати за бездіяльність, а не за ініціативи та помилки? 

Як подолати корупцію, зокрема і в правоохоронних органах? 

Як подолати залежність правоохоронних органів від політиків? 

Як створити професійні та незалежні ЗМІ? 

Як створити справжнє народовладдя відповідальних громадян ("спільну справу" – республіку)?... 

Сергій Сорока