Друг Вовк. Пам'яті Андрія Парубія
Андрій Парубій любив розказувати легенду про "загублених хлопців". Суть її така: була у Карпатах могутня фортеця, яку не міг здобути жодний ворог – ні наступом, ні підступом, ні підкупом. І тоді ворог наслав на оборонців закляття: вони перестали впізнавати один одного. Перестали, і розійшлися, а фортеця занепала.
Ця фортеця – це Тустань, давньоруська наскельна памʼятка недалеко від Трускавця. Петрогліфи, солярні знаки, древні криниці глибиною 30 метрів. Сліди від паль і залишки давнього муру, свідчення сили Русі. Тисячі і тисячі стріл, знайдені поруч – тут справді вирували бої. Заповідник "Тустань" був для Андрія Парубія особливим місцем сили, там він ще юнаком досліджував наскельні пази у товаристві видатного Михайла Рожка.
Ті, хто були з ним у молодіжній організації "Спадщина", памʼятають вишколи, що готували молодь до майбутньої війни з Росією. "Друг Вовк" є його спадщанським псевдо, так до нього зверталися його близьке коло. Вже в кінці 1980-х Андрій Парубій знав, що наша війна за Незалежність є неуникною, що Росія є одвічним ворогом. Ця боротьба стала суттю його життя.
Він почав свою політичну карʼєру у березні 1990 року в райвідділі совєтської міліції у Львові – з-під арешту за нелегальний протест, звідки він вийшов після перемоги на виборах до Львівської обласної ради.
Ті, хто були з ним у праворадикальних організаціях, памʼятають його поборення комуністів, зокрема, після сутички у Львові 7 листопада 1997 року, на яку ті привезли кілька автобусів "спортивних" учасників-каратистів з Харкова. Біля памʼятника Івану Франку тоді був траурний мітинг дисидентів та політвʼязнів, заледве тисяча чоловік похилого віку. Колона КПУ під охороною місцевого "Беркуту" прямувала саме туди, щоб розтоптати, але зіткнулася з трьома сотнями бійців "Патріоту України" і була розігнана. Андрія Парубія разом ще з трьома молодими націоналістами арештували, відкрили кримінальну справу, котра тягнулася роками.
Ті, хто був з ним на Майдані у 2004-му в Українському домі, памʼятатимуть про його тиху організаційну роботу коменданта, про успішну роботу з безпекою в наметовому містечку. Він не виступав зі сцени і не став міністром в новому уряді, але це була його Помаранчева Революція.
У 2007-му Андрій Парубій став народним депутатом. Памʼятаю, як він розповідав про своє враження від поїздки у Грузію у серпні 2008-го, у делегації президента Ющенка. І як у діалозі з європейськими елітами в кінці того ж серпня в особняку Аденауера на озері Комо дивувався їхній сліпоті і небажанню думати, діяти, невмінню бачити загрози безпеці Європи. "Розслабся – подивися, яка краса кругом, невже тут хтось буде думати про війну?"
У 2010-му він став довіреною особою Віктора Ющенка на виборах президента. Це було основою віри і дії Андрія Парубія – іти до кінця, тримати зобовʼязання, незважаючи на конʼюнктуру. Його протистояння регіоналам в парламенті – від фізичних сутичок з бандитами-депутатами до "фаєрів", кинутих в момент голосування за Харківські угоди, закріпила за ним репутацію бійця і борця з режимом Януковича. Режим не забарився з відповіддю: сестру Андрія було арештовано за надуманими корупційними звинуваченнями і ще довший час переслідувано.
Але найяскравішим моментом його життя стала Революція Гідності. "Революцією неможливо керувати – її можна лише координувати", казав він. Від перших хвилин Майдану 21 листопада він був там з мегафоном, зразу відігнавши міліціонерів словами "я проводжу тут зустріч народного депутата з виборцями". 25 листопада його вперше забрала швидка допомога – струс мозку і зламаних кілька пальців від ударів "Беркута". Порізані склом Українського дому ноги, шрапнель від гранат на Грушевського - він був там, де небезпечно.
Андрій Парубій був на Майдані в усі моменти, щовечора збираючи раду сотників Самооборони, викидаючи провокаторів, тримаючи периметр. Він щодня розмовляв з Майданом зі сцени. 18 лютого його, знепритомнілого від отруєння газом хімічної гранати, з тяжкими опіками органів дихання, забрали з Маріїнського парку побратими. Але уже 19 лютого увечері він, під крапельницею, знову вів збори Самооборони, а 20 лютого – ключові міжнародні переговори. Ті, хто був поруч у ті дні, памʼятає його тяжкий, до рвоти, кашель, що не давав дихати і говорити.
А тоді, практично зразу – посада Секретаря РНБО. Тиша високих коридорів, килимові доріжки, біла карельська береза ще "клюєвського" кабінету, вишукана порцеляна... і держава, що падає. І тоді – щоранкові наради із заступниками керівників міністерств і ЦОВВ, перезбирання системи управління, відбиття гібридної атаки у Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Миколаєві, Херсоні, Одесі. Добровольчі батальйони, котрі першими кинулися в бій у травні 2014-го. І відставка, коментувати яку він вважав "негідно" у часі війни.
У Верховній Раді саме він був людиною, котра тримала собою крихку коаліцію. Його позицією було: "в Україні є тільки дві партії: проукраїнська і антиукраїнська".Саме він проводив найбільш вразливі голосування, будучи ще першим заступником Голови ВР, у тому числі, за скандальні зміни до Конституції у першому читанні. Перед тим Андрій Парубій два тижні провів у Хорватії, де глибоко вивчив досвід їхньої війни, їхніх тяжких політичних компромісів на межі зі зрадою, і повернувся з цілісною політичною стратегією. "Україна зробила перший крок, тепер справа за Росією – повне припинення вогню", – казав він. Повне припинення, очевидно, ніколи не настало, а тому ніяких подальших змін не було і не могло бути. Ця політична стратегія мала дуже конкретні наслідки: тиск США щодо реалізації Мінських угод припинився, конституційний демонтаж України більше не був реальним.
Були і інші великі справи: антикорупційні закони, закон про державну мову, робота з питаннями історії та декомунізації, а також з історичним примиренням з Польщею (Андрій не раз розказував, як саме поляки врятували життя його батькові, маленькому хлопчику, у засланні в Сибіру в 1950-х). Він змінив нашу конституцію, внісши туди курс в НАТО та ЄС. Окремо багато зусиль греко-католик Парубій доклав до здобуття Православною церквою України Томосу – від переговорів з Константинопольським Патріархом до тяжкої, невидимої, але успішної переговорної праці з єпископами УПЦ КП під час Собору ПЦУ у грудні 2018-го року.
У 2019-му році Андрій Парубій обрав шлях з Петром Порошенком. Він знову доказав, що не шукає вигоди, але йде за ідеєю. Останніми роками він практично не виходив у медіа, зосередившись на роботі у комітеті з питань національної безпеки, поєднуючи депутатську роботу з службою в теробороні в ті тижні, коли не було засідань Ради і комітету. Жив дуже простим життям, без охорони чи розкішного життя, котрого б очікували від колишнього високопосадовця, розділяючи свій час між Києвом, Львовом, і улюбленим будиночком біля Тустані.
Ті, хто був поруч, памʼятають його любов до гір, до стрілецьких і повстанських пісень, його вміння бачити головне, його силу державного, а не партійного, діяча. Сьогоднішня Україна, що безкомпромісно воює і бореться, є його спадщиною.
А легенда про загублених хлопців має своє закінчення. Прокляття спаде – загублені хлопці впізнають один одного, зберуться і відбудують Фортецю. Помстимо смерть великих лицарів!
Остап Кривдик, у 2013-2019 роках – радник Андрія Парубія, військовослужбовець ЗСУ