Що можуть означати гарантії безпеки для Києва?

Останніми місяцями термін "гарантії безпеки" став модним у міжнародних дебатах про західну підтримку України.

Після того, як Україна і РФ укладуть перемир'я, забезпечити безпеку України стане центральним завданням майбутньої іноземної допомоги українцям.

Однак нині цей термін часто використовується в планах, які не уточнюють ключові політичні та стратегічні виклики, що стоять перед втіленням гарантії безпеки.

Як зазначає Бенджамін Талліс, поняття "гарантії безпеки" може вводити в оману: повна гарантія безпеки є недосяжною ілюзією не лише для України, а й для будь-якої іншої країни.

В експертних дискусіях проводять відмінність між гарантіями і (слабшими) запевненнями, а також між позитивними і негативними гарантіями.

Позитивна гарантія безпеки – це той вид обіцянок, який прагне отримати Україна. Зазвичай вона передбачає, що сторона, яка надає гарантії, бере на себе жорсткі зобов'язання щодо захисту одержувача таких гарантій.

Проблема в тому, що визначення та інтерпретації гарантій безпеки можуть розходитися, а в їхньому плануванні можуть панувати неясність і суперечності.

Хто які гарантії дає?

Протягом 2025 року в Європі та за її межами активно обговорювали гарантії безпеки для України. Але при цьому конкретні майбутні зобов'язання, дії та координація, як і раніше, залишаються неясними.

Але ж якщо ці питання не будуть вирішені заздалегідь, існує небезпека, що й обіцянки, які передбачає термін "гарантії безпеки", будуть невиконані.

Якщо гучно оголошені зобов'язання щодо підтримки й оборони України будуть виконуватися непослідовно, це небезпечно не тільки для України. Це ще більше підірве європейський безпековий порядок і засновану на певних правилах міжнародну систему, яка й без того похитнулася.

Однією з причин нерозуміння безпекових гарантій є те, що їх асоціюють із відомим інструментом миротворчості під егідою міжнародної угоди та/або організації. Йдеться про підтримку багатонаціональних військових формувань на території України, організованих ООН.

Справді, розгортання іноземних військ на українській території може підвищити безпеку України. Однак розміщувати війська ООН або інших нейтральних сил у нинішніх умовах російсько-української війни було б неправильним видом збройної гарантії для Києва. Навіть якщо вдасться укласти міцне перемир'я.

До 2021 року розгортання багатонаціональних сил із третіх країн на території так званих ДНР ("Донецька народна республіка") і ЛНР ("Луганська народна республіка") могло мати сенс для того, щоб забезпечити виконання суперечливих Мінських угод вересня 2014 року і лютого 2015 року.

Однак після того, як майже чотири роки тому російсько-український конфлікт загострився, а військові дії РФ проти України розширилися, класична міжнародна миротворча операція виглядає геть інакше.

З лютого 2022 року характер російсько-української війни кардинально змінився, як і умови присутності іноземних військ на українській території.

По-перше, розгортання миротворчих сил ООН або інших збройних сил для того, щоб гарантувати безпеку лінії зіткнення, яка не збігається з російсько-українським кордоном, буде нормативною, політичною та правовою проблемою. Враховуючи, що Москва провела анексію частини територій української держави.

Хоча Росія як постійний член Ради Безпеки ООН зобов'язана виконувати Статут ООН, Москва буде використовувати своє право вето в Радбезі ООН або за іншим столом переговорів, щоб захищати свої національні інтереси, а не відстоювати правила міжнародного порядку.

У необхідній угоді про миротворчу операцію Кремль погодиться тільки на такий формат розгортання військ третіх країн, який захищатиме або розширюватиме його територіальні завоювання.

Якщо миротворча операція вийде за рамки місії спостерігачів на офіційно анексованих територіях, Організація Об'єднаних Націй або інший третій учасник допомагатиме охороняти плоди експансіоністської війни Росії та підтримуватиме репресивний окупаційний режим Москви, а також кампанію з русифікації захоплених українських територій.

Тобто миротворці братимуть участь у нехтуванні Росією основних принципів Статуту ООН. А саме територіальної цілісності та національного суверенітету її держав-членів.

По-друге, в разі якщо станеться чергова ескалація і Росія відновить (активізує і розширить) наступ на Україну, мало хто очікуватиме, що нейтральні війська під егідою ООН чи іншої організації будуть здатні й готові воювати з однією з найбільших у світі конвенційних і ядерних воєнних держав.

Однак готовність і здатність ефективно стримувати російські збройні сили і тим самим утримувати їх від таких дій буде основним завданням гіпотетичних миротворчих сил в Україні.

Ні Київ, ні Москва, ні будь-які треті сторони не повірять, що нейтральні миротворчі сили можуть мати більш серйозне, ніж суто символічне, значення для приборкання РФ на випадок, якщо конфлікт посилиться. Тобто незрозуміло, якою тоді буде мета подібної класичної миротворчої операції.

По-третє, правильно, що активна участь Китаю в такій місії може підвищити статус можливих сил ООН або інших багатонаціональних сил в Україні й утримає Росію від військового втручання.

Проте, на жаль, від початку російсько-української війни в лютому 2014 року Пекін надає Москві дедалі більшу дипломатичну, політичну, економічну та технічну підтримку.

Сьогодні ні Київ, ні його західні партнери не мають упевненості в тому, що китайські війська могли б узяти конструктивну участь у російсько-українській війні. І щоб вони при цьому поважали територіальну цілісність і суверенітет України, повністю дотримувалися міжнародного права та підтримували якомога справедливіший мир.

Навпаки, є підозра, що "блакитні шоломи" з Китаю поводитимуться не як миротворці. А натомість діятимуть як представники неформального російсько-китайського антизахідного альянсу на території прозахідної української держави.

Таким чином періодичні дискусії про те, що міжнародні миротворчі сили вздовж майбутньої лінії зіткнення стануть вирішенням російсько-українського конфлікту, є просто відволікаючим маневром.

Такі інтенсивні обговорення цієї наразі неактуальної ідеї може радше продовжити переговорний театр Росії. За сьогоднішніх умов така дискусія не сприяє сталому врегулюванню конфлікту та досягненню міцного миру.

Парадокси "сил забезпечення безпеки"

Більш конструктивний підхід до забезпечення стабільності майбутнього перемир'я міститься в європейській ідеї "сил забезпечення безпеки" (reassurance force) для України.

Цей план з'явився навесні 2025 року і передбачає поміж іншим, що найактивніші держави з 33 країн, які є членами так званої "Коаліції охочих" (CoW), розгорнуть кілька тисяч або навіть кілька десятків тисяч сухопутних військ на території України і спрямують низку військових кораблів у Чорне море.

Контингент сухопутних військ "сил гарантування безпеки" в Україні здебільшого складався б із західноєвропейських членів CoW, які на запрошення Києва розмістяться на заході України.

Така наземна операція стала б центральною частиною ширших зусиль CoW зі стабілізації майбутнього перемир'я. Вона б спиралася на підтримку з боку США, тобто надання обмеженої допомоги "силам забезпечення безпеки" здалеку. Така американська допомога охоплювала б авіаційну, розвідувальну та логістичну підтримку, але не йшлося б про американські війська на землі.

Поточне планування в кількох європейських столицях "сил забезпечення безпеки" в Україні знаменує собою той факт, що ставлення Заходу до безпеки України змінюється фундаментально.

Не дивно, що цю ідею із захопленням зустріли в Києві. Однак сам собою похвальний європейський план створення західних "сил забезпечення безпеки" в Україні страждає на два стратегічні парадокси.

По-перше, поточне публічне планування розгортання західних військ в Україні є контрпродуктивним для поточних російсько-українських перемовин про припинення вогню.

Наскільки ідею західних "сил забезпечення безпеки" вітають в Україні, настільки ж її відкидають у Росії.

З моменту, як Захід навесні 2025 року вперше виявив готовність направити війська в Україну, Путін і Ко тільки й повторюють, що Росія не допускає присутності іноземних військ на українській території, за винятком своїх власних і військ своїх союзників, таких як Північна Корея.

Тобто, з одного боку, дискусія про "сили гарантування безпеки" має позитивні наслідки для концептуальної інтеграції України в транс'європейське планування безпеки. Але з іншого – паралельне різке неприйняття її в Москві негативно впливає на поточні переговори.

На даний момент обговорення "сил забезпечення безпеки" віддаляє досягнення компромісного перемир'я з Росією. Воно збільшило ставки Кремля в російсько-українській війні і тим самим збільшило обсяг економічного та військового тиску на Росію, необхідного для того, щоб Кремль погодився припинити вогонь.

Безумовно, ідея західних "сил забезпечення безпеки" є нормативно похвальною, стратегічно доречною і політично виправданою. Такі війська не тільки сприяли б захисту України, а й зміцнили б європейський безпековий порядок і глобальну систему, засновану на правилах.

Однак офіційно оголошувати про такі плани було передчасним, зважаючи на реакцію Кремля. Тим паче, що планування, логістика та фінансування навіть помірних "сил забезпечення безпеки" були б складним завданням. Не дивно, що тип, розмір і склад гіпотетичного контингенту західноєвропейських військ в Україні, а також правила його поведінки залишаються незрозумілими.

Другий стратегічний парадокс плану випливає з незрозумілостей, що виникають у разі, якщо нас наздожене найгірший сценарій розвитку подій російсько-української війни. Тобто якщо "сили забезпечення безпеки" будуть втягнуті в активні бойові дії зі збройними силами Російської Федерації.

Найскладніше питання в разі можливого розгортання західних сухопутних військ в Україні полягатиме в тому, що вони робитимуть, якщо на них нападуть. Наприклад, на них полетять російські ракети та безпілотники, і це призведе до значних людських і матеріальних втрат. Реакція на такий інцидент буде не лише військовою дилемою, а й матиме політичні наслідки.

Контратака "сил забезпечення безпеки", яка буде дзеркальною відповіддю на атаку Росії, буде найбільш адекватною відповіддю – з військової точки зору та оперативно доцільною. Однак така відповідна реакція, яка є виправданою і корисною з погляду бойового театру, матиме далекосяжні наслідки для зовнішньої політики, безпеки і внутрішніх справ країн, що надали війська.

Російська атака і подальша контратака можуть спричинити ескалацію конфлікту, втягнувши в російсько-українську війну країни, що направили війська, НАТО та/або ЄС.

У разі протилежного сценарію, коли "сили забезпечення безпеки" не реагуватимуть на російську атаку, наслідки не настільки нагальні, але теж серйозні.

Відсутність або недостатня відповідь на збройну провокацію РФ, що призведе до великої кількості жертв серед західних військовослужбовців, не тільки поставить під сумнів місію "сил гарантування безпеки", зробить їх легкою мішенню та деморалізує солдатів.

Слабка відповідь також матиме ширші наслідки. Адже хіба можна за такого перебігу подій зберігати довіру до західних гарантій безпеки, які було надано Україні загалом? Це навіть поставило б під сумнів зобов'язання щодо взаємної допомоги, сформульовані в статті 5 Вашингтонського договору НАТО та статті 42.7 Договору про Європейський Союз.

Аналогічна стратегічна дилема виникла б у разі, якби РФ напала на військові кораблі, спрямовані союзниками України в Чорне море, щоб забезпечити безпеку контрольованого українським урядом узбережжя та української зовнішньої морської торгівлі.

План "SkyShield"

Отже, чи існує якийсь вид прямої військової допомоги, яку НАТО може надати українським збройним силам, крім матеріальної, фінансової та інформаційної підтримки?

Тоді як розгортання наземних військ або військових кораблів пов'язане зі стратегічними дилемами, обмежена участь військово-повітряних сил членів НАТО над заходом і центром України є менш проблематичною.

Така ініціатива, також відома під назвою "SkyShield", можлива і корисна не тільки після досягнення перемир'я, а й до нього, тобто за нинішніх умов.

Якщо Захід підтримає Україну, створивши зони повітряного захисту, це означало б пряму військову участь окремих західних країн у російсько-українській війні. А це виходить за рамки нинішньої непрямої військової допомоги, що надається Києву.

Проте якщо створити спільні українсько-європейські зони протиповітряної оборони над цілими регіонами або важливими містами, такими як Ужгород, Львів і Київ, над певними критично важливими об'єктами інфраструктури, такими як автомагістралі, порти, газосховища та залізниці, а також атомними й іншими електростанціями, це буде пов'язано з меншим ризиком ескалації, ніж розгортання наземних військ на українській території або запуск військових кораблів у Чорне море.

Західні перехоплювачі, які допоможуть Києву створити зони протиповітряної оборони, мали б обмеження у своїх місіях у двох відношеннях.

По-перше, участь Заходу в повітряній обороні України може бути організована таким чином, щоб діяти тільки над обмеженими територіями України, віддаленими від поточних зон бойових дій і російсько-українського кордону.

Західні солдати, які перебувають над або на території України, безумовно, можуть зазнати нападу з боку РФ з повітря. Так само, як це може статися з наземними військами і військовими кораблями "сил забезпечення безпеки". Однак у такому разі бойова місія розгорнутих західних перехоплювачів, з одного боку, та їхня самооборона, з іншого, будуть значною мірою збігатися, тобто вони знешкоджуватимуть безпілотники та ракети, які летять із Росії в Україну.

По-друге, географічне обмеження місій перехоплювачів CoW тилом України в центральній і західній Україні має означати, що вони не зіткнуться з російськими пілотованими літаками або вертольотами.

Західні перехоплювачі, а також протиповітряні безпілотники і ракети збиватимуть тільки російські безпілотні літальні апарати.

Ані російські військовослужбовці, ані цивільні особи не постраждають, і територія Росії не буде порушена під час такої функціонально обмеженої операції західних перехоплювачів, яку проводитимуть далеко від лінії фронту і російсько-українського кордону.

Така місія обмеженого контингенту західних солдатів (пілотів, офіцерів зв'язку, техніків) над і частково на території України може бути виправдана в них на батьківщині, а також перед Москвою і міжнародним співтовариством національними інтересами держав, що їх направили.

По-перше, посольства країн Європи в Києві є, відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, їхньою недоторканною територією. У них працюють дипломати, а також інші державні службовці, які потребують фізичного та психологічного захисту.

По-друге, нещодавні вторгнення російських безпілотників на територію НАТО через Україну продемонстрували, що необхідно створити щит на території України, а не в країнах східного флангу альянсу, таких як Польща, Словаччина, Угорщина та Румунія.

По-третє, політики, дипломати, журналісти, співробітники організацій з розвитку та інші громадяни країн CoW регулярно подорожують автострадами та залізницями України. Тому вони також потребують захисту від російських безпілотних літальних апаратів під час цих поїздок.

По-четверте, через свої чорноморські порти Україна експортує, поміж іншим, зерно та інші сільськогосподарські продукти, які є важливими для того, щоб підтримувати стабільність світових цін на продовольство, що являє життєвий колективний інтерес для всього людства, зокрема й для країн CoW.

По-п'яте, українські газосховища містять газ із країн ЄС, є їхньою власністю і потребують захисту.

І нарешті, що найважливіше, захист українських атомних електростанцій від ударів ракет, снарядів і безпілотників відповідає інтересам не тільки східних держав-членів ЄС, а й Росії, Білорусі та Молдови.

Висновки та рекомендації

Відкриті та чітко сформульовані гарантії безпеки є не єдиною, але центральною умовою для майбутнього російсько-українського перемир'я.

Однак необхідно пам'ятати, що немає жодної впевненості в тому, що західні або інші країни справді спрямують наземні війська та військові кораблі, щоб забезпечити майбутнє перемир'я між Україною та РФ. Не ясно також, яку роль у такому разі будуть готові відігравати Сполучені Штати

За кілька років обставини можуть змінитися, і іноземні наземні війська в Україні, а також морська присутність у Чорному морі можуть стати менш проблематичними та більш корисними інструментами. Наприклад, миротворчі формування ООН могли б розгорнутися на повністю відновленому російсько-українському кордоні.

"Сили забезпечення безпеки" можуть бути направлені в Україну після її вступу до НАТО. Однак поки що дискусії про миротворчу операцію або "сили гарантування безпеки" в Україні лише відволікають увагу від військової підтримки, необхідної Києву сьогодні, і від більш продуктивних шляхів гарантувати безпеку України після закінчення інтенсивних бойових дій.

Основним джерелом безпеки для України є і будуть її власні збройні сили – незалежно від того, продовжиться війна чи скоро закінчиться.

Найбільш очевидним способом зміцнити безпеку України як до, так і після початку перемир'я буде продовжувати, розвивати й розширювати військово- промислову та іншу співпрацю між Києвом і CoW з метою зміцнити обороноздатність і стійкість України.

Крім того, вже сьогодні можливо обмежено розгорнути європейські ВПС над західною і центральною Україною та на її території, щоб перехоплювати безпілотні ракети та дрони. Також проводити спільні українсько-європейські навчання і тренування в Україні можливо і необхідно радше до, ніж після перемир'я.

Деякі дипломати й політики можуть вважати нелогічним, непотрібним або навіть провокаційним в умовах припинення вогню продовжувати або навіть розширити нинішню підтримку України, постачаючи зброю, створюючи спільні підприємства ВПК, обмінюючись розвідданими і бойовою підготовкою.

Однак рівень українофобії, яку Росія продемонструвала своїми безжальними вчинками в Україні від 2022 року, є і залишатиметься високим.

Агресивність Москви можна стримати, тільки озброївши до зубів Україну – це умова, що стосується як воєнного, так і мирного часу.

Якщо країни CoW візьмуться реалізувати гарантії безпеки для України, це, по суті, означатиме, що вони продовжать надавати Києву військову допомогу або навіть розширять її.

Через постачання зброї, інвестиції в український військово-промисловий комплекс, обмін розвідданими, бойову підготовку, технічне співробітництво, а також фінансову допомогу члени CoW мають підтримувати Україну до і після досягнення перемир'я.

Ті країни, які наразі підтримують Україну і зацікавлені надавати гарантії безпеки, можуть виправдати свою військову допомогу Києву в мирний час як захід, спрямований на те, щоб стримувати Росію від нової ескалації.

Основний висновок для дипломатів, політиків, журналістів та інших коментаторів полягає в тому, що, беручи участь в обговоренні або розробляючи гарантії безпеки, потрібно зосередитися на тих інструментах, які реально швидко застосувати відразу після припинення вогню.

Крім того, обговорення і планування післявоєнних гарантій безпеки не повинні відволікати увагу від важливішого завдання. А воно полягає в тому, щоб створити умови, які насамперед можуть покласти край інтенсивним бойовим діям і дозволити почати хоча б часткове перемир'я.

Багато інструментів, які сьогодні можуть прислужитися для припинення війни, допоможуть також зберегти мир у майбутньому.

Д-р Андреас Умланд, аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) при Шведському інституті міжнародних відносин (UI)