Гідність — це наш щит проти страху
Промова Регіни Харченко, виконуючої обовʼязки міського голови Запоріжжя і випускниці УШПС 2025 року, виголошена під час Зустрічі Спільноти Української школи політичних студій (УШПС)
Гідність у громаді — це про "ми", про сакральне відчуття, яке має власну моральну вагу, коли люди об'єднані спільною історією, досвідом чи цінностями.
Це "ми" може пишатися, соромитися, стояти на захисті своїх принципів і відновлювати себе після принижень — майже як жива істота. І в цьому "ми" спільне (загальне благо) теоретично завжди має перемагати особисте (індивідуальне). Таку гідність можна побачити: у громаді, яка стає на захист своїх людей; у нації, яка не дозволяє знецінювати її культуру й свободу; у волонтерській спільноті, яка тримає планку людяності, навіть коли світ похитується.
Колективна гідність — це ніби внутрішній стрижень, який не належить нікому окремо, але тримає всіх разом, його дуже важко виліпити, однак так само важко й зламати.
У мене є два запитання з відкритою відповіддю:
- Чи маємо ми заради збереження власної гідності ризикувати власною безпекою?
- Чи сформувалась в українців нова піраміда потреб, де фізична безпека та цілісність уже не на першому місці?
Хочу відповісти на них словами Василя Стуса: "Народ, що не має гідності, не має майбуття".
У мене перед очима зараз 10 грудня 2024 року. Тоді "Іскандер" влучив у медичний центр в Запоріжжі о 15:01. 46 годин пошуку. 12 загиблих.
Тоді ми всі зрозуміли: гідність — це не про високі слова, а про конкретних людей. Це про запоріжанок, які після російського удару опинилися під уламками цього центру. Вони сім годин провели у темряві, під бетонними плитами, у пилу, коли кожна секунда могла стати останньою. Вони самі дзвонили на лінію "101". Не кричали, не зламалися, не втрачали надії, а говорили рятувальникам, що поруч є поранені, і просили дістати інших першими.
Гідність — це коли ти залишаєшся людиною навіть під завалами. Це не про пафос. Це про вибір бути людиною, коли світ валиться на голову в прямому сенсі.
За кілька днів після цього я мала виступати на заході і говорити про те, як ми у Запоріжжі розвиваємо безбар'єрність. Але у мене перед очима стояло 10 грудня. Стояло 6 грудня 2024 року, коли люди в автівках просто згоріли живцем, бо ракета влучила у перехрестя о 18:37, в годину пік.
Тоді я говорила не про безбарʼєрність, а про те, що люди перш за все мають бути живі. У статті 3 Конституції України прописано, що людина, її життя, честь та гідність є найвищою соціальною цінністю. Тож допоки ми не забезпечимо це, про безбарʼєрність говорити складно. Так, вона важлива, але важливіше — залишитися живим. Важливо мати шанс прокинутися. Після виступу до мене підійшли кілька людей і сказали: "Дякую. Ви сказали правду. Хоча ми не були готові її почути".
Мабуть, саме тоді я вперше зрозуміла: гідність — це ще й дуже важко. Бо вона починається там, де ми обираємо правду, навіть коли вона незручна.
Читайте також: Нація, яку формує честь
Василь Сухомлинський сказав, що гідність — це мудрість тримати себе в руках. І ми тримаємо. Кожен з нас обійняв себе обома руками і тримає, аби не з'їхати з глузду під час війни. Коли знищується все, що ти любив, що будував, на що сподівався. Тільки і залишається — тримати себе в руках. Вірити в себе. Вірити собі. Вірити близьким. І ця віра — це теж гідність. Перемога людяності над страхом і болем — це найвищий прояв сили духу, який тільки можливий.
Життя не дає інструкцій, як зберігати власну гідність, коли довкола хаос. Кожен з нас складає свою формулу: де ми живемо, як працюємо, які маємо перспективи, родину, чи є житло, чи сплатили податки, чи допомогли фронту, чи врятували хоч одну людину, чи трималися в час, коли хотілося упасти, чи впали, чи піднялися, чи тримали свою спільноту, громаду, державу — навіть тоді, коли розмивалося колективне "ми".
Ці критерії змінюються. І дуже часто — не працюють.
Тому я переконана в іншому: гідність не вимірюється заслугами. Її можна визначити за внутрішньою вірою в людську цінність — свою й чужу. Навіть у найтемніші часи.
Для мене гідність — це чесність із собою. Це готовність сказати непопулярне.
Це відповідальність за свої вчинки. Це здатність залишатися корисним навіть тоді, коли система пробуксовує. Це оберігати колективне "ми" власної спільноти, бо без нашої колективної державницької громади не варто чекати дотримання жодних прав та перемоги світла.
І головне — людська гідність не закінчується там, де починається страх.
Гідність не дозволяє страху перетворити нас на когось іншого. Коли навколо хаос, небезпека, невизначеність, коли людина бачить втрату і біль — саме гідність допомагає залишитися людиною.
Кожен вибір, зроблений із гідністю — це крок назустріч собі та іншим. Це коли ти рятуєш тих, кого можеш, навіть якщо боїшся за своє життя.
І саме тому гідність — це не абстрактне поняття, а конкретний щоденний вибір, можливо, дуже непопулярний і складний, але чесний.
Кожен із нас зустрічає страх — вдома, на роботі, в місті, яке живе на відстані кроків від фронту. Тому гідність — це наш щит проти страху, внутрішня опора, яка дозволяє нам залишатися людьми попри все та берегти власну спільноту, наше "ми" української нації у власній державі.
То що ж є гідністю?
Гідність — це те, що тримає людину вертикально, навіть коли світ навколо падає горизонтально.
Це внутрішня вісь, яку не видно на рентгені, але видно в рішеннях.
Це відмова зрадити себе — навіть тоді, коли ніхто не побачить.
Це хоробрість казати правду.
Це небажання втрачати людяність у нелюдських обставинах.
Це пам'ять про цінність кожного життя.
І це віра, що наша людська цінність — не бонус і не нагорода. Вона дана нам від самого народження. І ми відповідаємо за те, що з нею робимо.
Гідність — це те, що не можна відібрати. Але можна втратити. І наше завдання — не втратити. Навіть зараз. Особливо зараз.
Регіна Харченко