Похорон Вестфаля: чому кейс Венесуели – це дзеркало майбутнього для України

Ми й досі за інерцією тримаємося за світ, якого більше немає – за ілюзію стабільності ранніх 2000-х, ілюзію однополярності з 1990-х, ілюзію світового порядку, створену ще у 1648 році.

Саме Вестфальська модель світу, де суверенітет дорівнює території, а кордони є священними та недоторканими, була фундаментом нашої цивілізації протягом майже чотирьох століть.

Ми звикли вірити в аксіоми. Наприклад, одна територія – одна держава, де держава має виключну монополію на насильство. Або, міжнародне визнання є бінарним – тобто, ти або є на карті світу, або тебе немає.

Свого часу Організація Об'єднаних Націй стала інституційним втіленням цієї логіки, де список "реальних" держав фактично збігається зі списком членів ООН. Але сьогодні цей фундамент не просто тріщить – він розсипається на наших очах.

Доведеться визнати, що світ Вестфаля помер, а ООН дедалі більше нагадує величний, але абсолютно безпорадний пам'ятник епосі, яка пішла в небуття. Ми вступаємо в еру, де формальне визнання важить менше за реальну суб'єктність.

Анатомія кризи

Сучасна політична мапа світу вже давно не відповідає шкільним підручникам. Офіційно ми маємо 193 члени ООН, але об'єктивна реальність набагато складніша. Світ давно вже заповнений "сірими зонами" та суб'єктами, які існують поза класичною бінарною системою. Так, наприклад:

• Ватикан та Палестина визнані держави, що не є членами ООН.
• Косово та Тайвань частково визнані суб'єкти, які мають усі ознаки державності, але позбавлені повного дипломатичного статусу.
• Сомаліленд та Північний Кіпр де-факто держави, які юридично "не існують", але функціонують роками.

Держава, як історична інституція, втрачає монополію на статус. Крім 193 "офіційних" гравців, на шахівниці з'явилися десятки квазі-держав, автономних територій із конституційною автономією. І це не кажучи про транснаціональні корпорації, чий вплив на світові події подекуди серйозно переважає вплив середньої країни.

У цьому новому складному світі старі правила гри вже не просто не працюють – вони стають небезпечними для тих, хто продовжує в них вірити.

Венесуельський прецедент: нова легітимність сили

Кейс Венесуели – це не просто черговий локальний конфлікт у Латинській Америці. Це тектонічний зсув у тому, як великі гравці відтепер розуміють "легітимність". Ми стали свідками народження нової форми глобальної політики сили, де традиційні норми міжнародного права замінюються "цільовою доцільністю", часто створеною в угоду певним цілям та стратегіям.

Головна новація цієї форми глобальної політики сили полягає у поєднанні такого собі кримінального права з виправданим військовим втручанням. Коли лідерів держави звинувачують у наркоторгівлі чи інших злочинах, це стає звичайним інструментом "кримінальної легітимації" силових дій.

Тепер не важливо, чи визнає вас ООН суверенним правителем. Важливо, чи вважають вас "кримінальним елементом" ключові світові центри сили. Це радикально підриває саму сутність суверенітету, як його розуміли в системі ООН.

Силове втручання стає "правильним інструментом" політики, а міжнародне право лише зручною – або незручною – декорацією. Світ дійсно розколовся і поки сам Захід частково схвалює такі прецеденти, як спосіб наведення порядку, авторитарні режими наче отримують від нього сигнал про кінець права як такого.

Велика поляризація: право проти сили

Кейс Венесуели остаточно розділив світ на три табори, і цей розкол проходить не за географічними кордонами, а за ставленням до самої суті міжнародного порядку:

• Західний демократичний світ, який перебуває у складному полярному стані – від часткового схвалення "наведення ладу" до критики порушення процедур. Для нього це спроба знайти вихід із глухого кута, коли старі інструменти дипломатії більше не зупиняють диктаторів.
• Лівоцентристські сили, які рішуче протестують і вбачаючи у цьому повернення до епохи неоколоніалізму та "права сильного".
• Авторитарні режими, які відкрито засуджують втручання, але не через любов до міжнародного права, а через тваринний страх, що "венесуельський сценарій" (криміналізація лідера + силове усунення) завтра може бути застосований також і до них.

Ми спостерігаємо небезпечну "нормалізацію" силових втручань як стандартного інструменту політики. У світі, де великі держави (США проти блоку Китаю, Росії та Ірану) дедалі частіше ігнорують статут ООН, ескалація стає лише питанням часу.

Отже доля Венесуели стає символом нової епохи, де справедливість визначається не в залах суду, а через ефективність ракетних ударів та спеціальних операцій.

Іран, Данія (Гренландія), Мексика, Колумбія, Панама – такі різні країни, але стаючи обʼєктом інтересу сильного гравця можуть втратити субʼєктність, частину суверенітету чи навіть більше – стати обʼєктом прямо агресії.

Що це означає для України?

Для нас цей геополітичний злам – не просто теорія. Це питання виживання. Ключові уроки венесуельського прецеденту для України є наступними:

Урок №1: Міжнародно визнані кордони – це не щит. Ми роками апелювали до Будапештського меморандуму та статуту ООН. Але у світі "після Вестфаля" папірець із печаткою важить рівно стільки, скільки сили стоїть за його захистом.

Якщо кордони перестають бути священними для великих гравців у Латинській Америці, вони не будуть такими і в Центральній Європі.

Урок №2: Суверенітет як суб'єктність. У 21 столітті суверенітет – це не право, яке тобі дано, а здатність, яку ти доводиш. Ми маємо перестати бути безпорадним об'єктом, на території якого "домовляються" інші.

Україна має будувати власну суб'єктність через технологічну перевагу, військову міць та інтеграцію у нові безпекові альянси, що мають "зуби".

Урок №3: Нові союзи замість старих ілюзій. ООН перебуває під колосальним тиском і, ймовірно, не переживе цю трансформацію у своєму нинішньому вигляді. Нам потрібно шукати не просто "глибоку стурбованість", а конкретні безпекові угоди з країнами, які готові діяти в умовах нової політики сили.

Суверенітет 2.0

Ми стоїмо на руїнах старого світу. Вестфальська система, що тримала баланс понад 350 років, вичерпала себе. Сьогодні держава – це не лише прапор, гімн і місце в ООН. Це насамперед здатність захистити свій фізичний і цифровий простір, свою економіку і свій людський капітал в умовах, коли правила гри змінюються калейдоскопічно.

Україна не може собі дозволити просто чекати, поки "великі гравці" домовляться про новий світовий порядок. Тим більше, що новий світовий порядок може виявитися "Новою Ялтою" в форматі Core5 (США, Китай, Японія, Індія, росія). Ми маємо право – і маємо тепер вибороти цю роль – бути серед тих, хто пише нові правила. Наш досвід війни, виживання та адаптивності в епоху краху міжнародних інституцій є не просто унікальним – він є корисним у сьогоднішніх умовах для багатьох держав.

Реальністю стає нова система, де безпека гарантується не деклараціями, а здатністю до швидкої відсічі агресору та технологічної солідарності.

Україна може стати Next Big Thing – новою можливість для демократичного світу, як єдина країна, яка здатна чинити опір, захищаючи Західну цивілізацію і її цінності. Годі чекати стабільності в сценаріях типу "Гнилої угоди". Мир в умовах глобального права сили – це спроможність робити війну невиправдано дорогою для агресора.

Андрій Длігач, д. е. н., голова Advanter Group, голова Kyiv Foresight Foundation, глобальний амбасадор Singularity University, професор КНУ імені Тараса Шевченка