Когнітивна війна: чому український досвід випереджає доктрини НАТО

Найефективніша зброя сучасної війни не стріляє. Вона змінює те, що ви вважаєте правдою.

Сьогодні існує ще один фронт – без окопів і мап. Він проходить через новини, соцмережі та наші рішення – через те, як ми розуміємо події й робимо вибір. Саме тут точиться боротьба за перевагу. У звіті Офісу головного науковця НАТО це називають когнітивною війною – цілеспрямованим впливом на мислення й поведінку цивільних і військових за допомогою інформаційних, психологічних та технологічних інструментів.

Для України це не абстрактні міркування, а щоденний досвід з 2014 року. В Європі його часто вважають "українською специфікою", хоча насправді це універсальна атака на демократії.

Війна за розуміння реальності

Ключова мішень когнітивної війни – сам процес осмислення реальності. Хто формує для нас картину світу, кому ми довіряємо, як з хаосу подій складаємо сенс – і як швидко здатні перейти від слів до рішень.

У звіті НАТО це прямо пов'язано з циклом OODA (observe, orient, decide, act) – спостерігай, орієнтуйся, вирішуй, дій. Противник не обов'язково намагається змінити фінальне рішення. Йому достатньо зламати перші два етапи – спостереження й орієнтацію – щоб рішення стали запізнілими, суперечливими або політично токсичними.

Росія працює саме так. Перед повномасштабним вторгненням вона заповнювала інформаційний простір різними, часто несумісними поясненнями подій. Не намагаючись довести одну "правду", вона запускала одразу кілька версій: що нападу не буде, що це провокація України, що йдеться про внутрішній конфлікт або що Захід усе перебільшує. Мета була проста – створити туман, у якому будь-яке рішення стає складним і вразливим.

Сьогодні противник веде когнітивну війну одночасно проти армії й цивільного населення. Військових намагаються деморалізувати фейками про масові капітуляції та "катастрофічні втрати", цивільних – панікою, зневірою і недовірою до держави. У цій війні задіяні не лише офіційні канали пропаганди, а й фабрики тролів, ботоферми, медіа-клони, псевдоексперти, фейкові НУО та агенти впливу, які маскують державний слід.

Для цього використовується весь арсенал – від класичної брехні й конспірології до скоординованих кампаній у соцмережах, психологічних операцій і "інформаційної облоги". Реальні проблеми, такі як корупційні скандали, відключення світла, втома від війни, системно перетворюють на інструмент підриву довіри. Нові технології лише підсилюють ефект: мікротаргетинг дезінформації, deepfake-відео з "капітуляціями", мережі телеграм-каналів і клонів офіційних сторінок, а також кібератаки й зливи даних. Мета всього цього – не переконати, а виснажити й позбавити суспільство здатності швидко та впевнено діяти.

Вплив ведеться через усі канали – від Facebook і X до YouTube, TikTok, традиційних медіа й локальних чатів. Пропаганда маскується під розваги, "аналітику" або чутки, а разом це формує скоординовану екосистему зовнішнього інформаційного тиску.

Технології як підсилювач вразливостей

НАТО наголошує: цифрові технології не створили когнітивну війну, але зробили її швидшою й ефективнішою. Сьогодні не потрібно впливати на всіх – достатньо влучити в потрібну аудиторію в потрібний момент.

Саме тому ми бачимо перехід від класичної пропаганди до складних операцій FIMI – Foreign Information Manipulation and Interference. Йдеться не лише про меседжі, а про мережі ботів, клоновані медіа, штучно згенерованих спікерів, "ферми контенту", які імітують органічну дискусію.

Матеріали Центру стратегічних комунікацій системно описують цю логіку як інформаційне виснаження: постійний потік тем, що підривають мобілізацію, сіють зневіру, дискредитують партнерів і мають спільну мету – переконати, що опір марний. У цьому і полягає російська ставка: не виграти суперечку, а зробити так, щоб суспільство втратило здатність триматися обраного курсу.

Україна як лабораторія, ЄС як ціль

Російські інформаційні операції в країнах ЄС – це не "внутрішні дебати" і не побічний ефект свободи слова. Це продумана стратегія, спрямована на розкол суспільств, підрив довіри до держави і ослаблення політичної волі.

В українському випадку ставка – зірвати підтримку оборони. У європейському – зробити допомогу Україні предметом внутрішньої ворожнечі, а не стратегічної безпеки. Те, що відпрацьовується сьогодні на українській аудиторії, завтра масштабуватиметься на інші демократичні суспільства з урахуванням їхніх локальних вразливостей.

Саме тому український досвід має звучати в Брюсселі не як прохання "ще трохи допомогти", а як попередження на майбутнє.

НАТО і Україна: різні оптики однієї війни

НАТО дивиться на когнітивну війну як на довгу системну задачу: як захистити здатність держав ухвалювати рішення, налагодити роботу між відомствами і заздалегідь інвестувати в стійкість суспільств. Для союзу з понад тридцяти демократій це логічний підхід.

Український підхід, який я представляю в своїй роботі, сформувався у війні "тут і тепер", тому він максимально практичний. Його сильні сторони – гнучкість та імпровізація: чати в Telegram між чиновниками і волонтерами, швидкі експерименти.

Держава не монополізує інформаційну боротьбу – вона координує, відкриває канали взаємодії й підсилює те, що вже ефективно працює в суспільстві. НАТО змушене діяти через узгоджені механізми великого союзу, що робить його реакції більш зваженими, але менш оперативними в умовах швидкої інформаційної війни.

Саме громадянське суспільство – волонтери, журналісти, фактчекери, експерти – формує мережу довіри, яка часто виявляється стійкішою за будь-яку централізовану систему. Це реальна модель, у якій держава, медіа й активні громадяни разом тримають інформаційну оборону.

Ще одна відмінність – у фокусі дій. НАТО закономірно концентрується на обороні та стійкості: захисті процесів ухвалення рішень, зниженні впливу дезінформації, підготовці населення. Український підхід змушений бути ширшим.

Ми одночасно обороняємося (фільтруємо ворожий контент, блокуємо канали), відповідаємо (контрпропаганда на окупованих територіях, висміювання РФ та тролінг окупантів) і намагаємося діяти на випередження (завчасно виявляємо теми, на які тисне ворог, і першими даємо правдиву інформацію або позитивний порядок денний).

Читайте також колонку Марії Берлінської: Когнітивні технології. Те, що змінить хід війни

Що з цього випливає для політики НАТО та ЄС

Український досвід дає союзникам готові рішення, які варто інтегрувати вже зараз, а не після наступної кризи.

По-перше, когнітивну стійкість варто розглядати як елемент оборони нарівні з ППО та кіберзахистом – із постійною оцінкою вразливостей суспільств і готовністю до інформаційних криз.

По-друге, НАТО та ЄС мають перейти від декларацій до реальної співпраці з громадянським суспільством. Український досвід показує ефективність децентралізованих "роєвих" моделей ("бджолиного вулика"), де журналісти, фактчекери, волонтери й експерти працюють у зв'язці з державою. Така взаємодія знижує навантаження на інституції, підвищує гнучкість і робить інформаційну оборону стійкішою.

По-третє, необхідна інституціалізована співпраця з технологічними платформами. Пряма й швидка взаємодія з Big Tech у питаннях бот-мереж, координованої неавтентичної поведінки та кризового реагування може стати основою спільних протоколів між НАТО, ЄС і платформами.

По-четверте, варто визнати, що в умовах екзистенційної загрози демократичні суспільства потребують особливого інформаційного режиму. Український досвід показав: тимчасові жорсткі заходи можуть бути прийнятними, якщо вони прозорі, обґрунтовані й обмежені в часі. До прикладу, блокування російських медіа та обмеження Telegram на фронті. Для цього НАТО та ЄС варто заздалегідь напрацювати спільні критерії реагування.

Стратегічний висновок

Когнітивна війна вигідна агресору, бо вона дешева і часто непомітна, може давати ефект без захоплення територій. Але працює вона лише там, де є внутрішня недовіра, втома й розкол.

У когнітивній війні не перемагає той, хто має кращі формулювання в доктринах. Перемагає той, хто швидше вчиться, адаптується і тримає довіру всередині суспільства.

Україна вже пройшла цю криву навчання – дорогою ціною. Питання лише в тому, чи готові союзники скористатися цим досвідом до того, як війна прийде в їхні домівки.

Микола Балабан