Можуть, коли хочуть: чому в одних кримінальних провадженнях держава мовчить роками, а в інших поспіх вражає

Я – адвокат. А ще в мене є й інші процесуальні статуси. Зокрема, я є потерпілим у кількох кримінальних провадженнях, повʼязаних із шахрайством. На цьому місці багато хто міг би подумати: "нічого собі, "класний" адвокат". Але тут важливим є уточнення. В одну аферу національного масштабу я увійшов свідомо, вклавши незначну суму коштів, аби згодом отримати статус потерпілого. Це був продуманий крок, щоб боротися зі зловмисниками, умовно кажучи, зсередини. Йдеться про один з моїх найцікавіших pro bono проєктів – представництво потерпілих у справі фінансової піраміди B2B Jewelry.

Памʼятаєте, українські міста буквально заполонила реклама з можливістю заробляти на інвестиціях в золото відсотки з двома нулями річних – чи то 400%, чи то 500%? Тисячі українців, переважно пенсійного віку, масово почали нести туди всі свої заощадження.

Як не важко здогадатись, ніхто не планував нараховувати ці відсотки вкладникам. Вже коли я глибоко занурився в цю справу, вислухав не одну історію від правоохоронців про те, як їхні родичі також несли у магазини B2B Jewelry тисячі гривень/доларів/євро.

До речі, за цю соціально відповідальну роботу я свого часу отримав повний набір адвокатських "бонусів": чорні медіакампанії проти себе, "ждунів" під офісом, заяву про вигаданий злочин, погрози.

Чим усе закінчилося? Організаторів схеми правоохоронні органи все ж час від часу наздоганяли – наша команда постійно й системно "завалювала" їх процесуальними документами з вимогами якісно розслідувати справу. Разом з тим, наразі засновники піраміди живуть спокійним вільним життям зі своїми островами, елітною нерухомістю та автомобілями, які були придбані за гроші ошуканих вкладників.

Напевно, єдине, що іноді псує розклад організаторів з B2B Jewelry – це необхідність зʼявлятись в суд на слухання по їхній справі. Своєю чергою, потерпілі свої кошти так і не повернули. І, відверто кажучи, навряд чи колись повернуть. Про крихкість статусу потерпілого в Україні я говорю роками і наразі мова не про це. Точніше – не зовсім про це.

Реально потерпілий

Історія, в якій з умовно "фейкового" потерпілого я перетворився на цілком реального, повʼязана з моїм колишнім клієнтом. І так, навіть адвокати, чия професійна діяльність багато в чому повʼязана з представництвом та захистом клієнтів в економічних злочинах, час від часу можуть наступити "на граблі".

Отже, в одній зі справ я представляв директора державного підприємства, яке володіло перспективним карʼєром. Провадження завершилось успішно. Згодом наші професійні відносини переросли у приятельські: роки спілкування, він пішов у бізнес, зайнявся надрами і, як, здавалось, справи в нього йшли непогано.

У якийсь момент він запропонував мені інвестувати в один проєкт – свого роду mineral deal, ще задовго до того, як ця тема стала мейнстрімом (все відбувалось до повномасштабки). Отже, я погодився вкластися у справу, як приватна особа. Сума інвестицій еквівалентна 50 тисячам дол. Та раптом мій "бізнес-партнер" зник разом із грошима. Наразі він перебуває у Чехії.

На сьогодні ситуація виглядає максимально просто і водночас показово. Є конкретна сума коштів, задокументований факт їхнього отримання, повна відсутність виконання зобовʼязань, умисне зникнення, країна перебування за кордоном. Є класичні ознаки шахрайства. Є реальний потерпілий, який не просить нічого надзвичайного, а лише домагається базової реакції держави.

І що ж роблять українські правоохоронні органи? Правильно. Імітують діяльність. А, по суті, майже нічого. Заяви, звернення, комунікація на рівні Офісу Генерального прокурора. Формальні відповіді. Відсутність реальних процесуальних дій. Системі це не цікаво. Я не хочу казати це про усіх представників слідчих органів у цій справі. Бо є люди, які можуть якісно виконувати свою роботу. Але як кажуть, один в полі – не воїн.

Можливо в масштабах держави це "не ті гроші". Можливо зараз "не на часі" повертати для здійснення правосуддя таких "дрібних" шахраїв. Можливо правоохоронці зосереджені на справді важливих цілях, адже скільки українців, підозрюваних у топкорупції чи масштабних економічних злочинах, розкидані по світу. Їх же ж всіх потрібно повернути додому.

Я б повірив у це, але багаторічний досвід роботи в сфері кримінального права вже давно "поховав" ілюзії, що в Україні головна місія правоохоронної системи – встановлення справедливості як моральної категорії. Захищаючи чи представляючи інтереси бізнесу, топменеджерів, посадовців, мені траплялись різні сценарії: від агресивних слідчих дій до повної процесуальної тиші. До речі, і та, і та модель поведінки часто залежать не стільки від професійності, амбіцій чи здібностей того чи іншого представника правоохоронної системи, скільки саме від кінцевої мети.

І тому зараз буде ще одна історія. Вона вже з іншої реальності. Тієї, у якій українські правоохоронні органи діють швидко, жорстко і без жодних сумнівів навіть за відсутності доказів.

Чудеса ефективності

В мене є клієнтка, з її дозволу можу назвати навіть імʼя – Юлія Кошова. На відміну від багатьох наших клієнтів, це людина без будь-якого особливого статусу, політичних звʼязків чи впливу.

Отже, близько десяти років вона проживає у Франції зі своїми двома дітьми. Одного дня до неї увірвалась французька поліція і на очах у дитини вдягнула на неї кайданки та забрала до відділку. Виявилось, що жінка в міжнародному розшуку. Підстава – підозра у шахрайстві на 20 тисяч доларів. Мовляв, разом зі спільником вона отримала ці кошти від "потерпілих", пообіцявши їм за це працевлаштування у Франції.

Звучить переконливо. Якби не деталь. У час, коли, за версією українського слідства, Юлія нібито особисто перебувала у Дніпрі та отримувала гроші від "потерпілих", вона фізично знаходилась за межами України. Це підтверджується й, офіційними даними Державної прикордонної служби, і її чеками з лікарень у той час, і орендою авто в Європі. Більш того, за її словами, вона взагалі ніколи не бувала у Дніпрі.

Наша команда почала проводити власне адвокатське розслідування та збирати докази. Ми отримували відповіді і буквально закидували слідство фактами. Але чомусь орган досудового розслідування – Нацполіцію – це не зупинило.

Не зупинило те, що докази слідства з "фінансового блоку" тріщать по швах, адже в матеріалах провадження немає банківських переказів, немає розписок, немає жодних документів, які б підтверджували рух коштів. Немає навіть непрямих фінансових слідів, які зазвичай намагаються видати за докази у подібних справах. Для кримінального провадження про шахрайство це виглядає щонайменше дивно. Але чомусь не в цьому випадку.

Не зупинило поліцію й те, що самі "потерпілі" визнають: гроші Юлії Кошовій вони особисто не передавали.

Не зупинив і договір, на який посилається слідство. З його змісту випливає, що він не передбачає жодних послуг із працевлаштування чи оформлення документів для проживання у Франції. Ба більше! В ньому йдеться про оплату в гривнях і виключно у безготівковій формі. Тобто документ прямо суперечить версії слідства про передачу готівки в доларах США.

Не зупинило навіть впізнання за фотознімком. Потерпілі та свідок "впізнали" Юлію Кошову на фотографії, де була зображена зовсім інша жінка. Проте результати такого впізнання були оформлені протоколами та використані як один з доказів у справі.

Цікава деталь: повідомлення про підозру Юлії українські правоохоронці вручили через (!) голову ОСББ за адресою у Києві, де вона не проживає десять років. При цьому у слідчих, як мінімум, був її актуальний номер телефону.

І ще один факт, який багато, що пояснює. Це строки. За версією слідства, злочин було вчинено у 2019 році. Водночас кримінальне провадження зареєстрували лише у 2024-му, а повідомлення про підозру з'явилося аж у 2025 році.

П'ять років тиші без активних слідчих дій, без спроб встановити місцезнаходження особи, без міжнародних запитів.

І найнеприємніший нюанс, який нерідко трапляється в подібного роду історіях. Не тому, що він "сенсаційний", а тому що занадто впізнаваний серед правників, що займаються захистом у кримінальних провадженнях.

У цій справі один із "потерпілих" має серйозні проблеми із законом. Одразу підкреслю: факт кримінального минулого не може позбавляти людину права на захист. У правовій державі це аксіома. Але в Україні є інша, значно менш комфортна практика: коли слідству потрібна версія, воно часто знаходить не доказ, а людину, яка цю версію підтвердить. І нерідко це люди з вразливим процесуальним статусом або з "шлейфом" кримінальних історій. На жаль, я бачив це не раз.

Справи, де "потерпілий" одночасно є фігурантом іншого провадження або кількох. Справи, де потерпілий чи свідок раптом стає надто зручним і надто дисциплінованим. Справи, де показання звучать не як спогад про подію, а як добре завчений текст. Справи, де замість об'єктивних доказів залишаються тільки ці показання.

У справі Юлії Кошової це виглядає буквально як енциклопедичний випадок зловживань. Немає банківських переказів, немає розписок, немає документів про рух грошей, не має навіть "злочинця" на місці злочину. Зате запобіжний захід – заочно. Міжнародний розшук – негайно. Затримання – без зволікань.

Хто і навіщо з такою зухвалістю хоче повернути нашу клієнтку на Батьківщину? Відповіді на це питання ми поки не знайшли. Але, чим більше шукаємо, тим менше залишається місця для домислів, що все це якась прикра помилка і Україна хоче екстрадувати зовсім не ту людину. І навіть якщо відкинути все вищезгадане, тільки вдуматись, скільки може коштувати така помилка жінці та її неповнолітнім дітям. Адже йдеться не про разову стресову ситуацію, а про місяці кошмару, який слідчі Дніпровського районного управління поліції №1 ГУНП в Дніпропетровській області та прокурори Дніпровської прокуратури влаштували звичайним пересічним українським громадянам. Просто так. На рівному місці.

Тут заради справедливості слід зазначити, що питання виникають не лише у сторони захисту. Французький суд офіційно поставив під сумнів якість українського кримінального процесу і запросив від України додаткові гарантії дотримання права на справедливий суд та безпеку особи у разі її повернення. Коли такі питання ставить європейська юстиція, це вже не емоція, а скоріш діагноз. Днями цей французький суд вирішуватиме, чи видавати Юлію українським правоохоронцям.

І якби я не вболівав за Україну на її євроінтеграційному шляху, переконаний: допоки ситуації, що більше нагадують практики наших північних сусідів чи інших автократичних режимів, відбуватимуться в Україні, ми, попри всі зусилля та пролиту кров, не зможемо претендувати на місце в клубі правових розвинених держав.

Можуть, коли хочуть

Дві історії. В обох міжнародний елемент. В обох люди за кордоном. В обох українська держава теоретично мала б діяти. Але в одній системі роками не цікаво захищати потерпілих. В іншій – навпаки миттєво вмикаються найжорсткіші механізми, навіть за відсутності доказів. І, на жаль, це не збій і не сукупність помилок, а спосіб роботи системи. Принаймні, переважної її частини.

Українська система правопорядку (фактично переважна більшість її представництв) живе скоріш не логікою кримінального процесу, а логікою доцільності. Питання "чи є склад злочину?" часто поступається питанню "чи потрібна ця справа і кому?". Питання доказів – питанню необхідності чи то вислужитись, чи то виконати чиюсь вказівку. А питання захисту потерпілого - питанню статистики та звітності.

Саме тому одні провадження можуть роками лежати без руху з очевидними ознаками злочину, конкретною шкодою і реальним потерпілим. І з цієї ж причини інші справи несуться на якійсь шаленій швидкості зі зламаними строками, формальною процедурою, "зручними" потерпілими і мінімальним опором.

Відверто кажучи, дивлячись на справу Юлії і з десяток інших наших справ, я переконаний, що система може працювати дуже ефективно. Але нерідко працює вона не за законом чи питаннями справедливості, а за інтересом. Не завжди там, де є злочин, але там, де є певна мета.

І допоки держава не навчиться однаково реагувати і на "зручні", і на "незручні" справи, ми знову і знову бачитимемо одну й ту саму картину: одних шукають по всьому світу, інших не шукають ніде.

Ви ж зрозуміли, що йдеться не про одну людину? І не про одну справу?

Євген Грушовець, партнер ARIO