Наскільки фашистським є режим Путіна?

Рецензія на книгу Russia and Modern Fascism: New Perspectives on the Kremlin's War Against Ukraine ("Росія і сучасний фашизм: нові перспективи війни Кремля проти України").

Термін "фашизм" став практично безглуздим поняттям політичної полеміки. Значну роль у цьому зіграла радянська пропаганда, яка застосовувала його до всіх своїх ворогів – від соціал-демократів до сіоністів. Режим Путіна продовжує цю традицію, нападаючи на Україну.

Таким чином чи є спробою повернути зброю противника проти нього самого, коли це звинувачення висувається проти політики самого Путіна? Це питання вже давно є предметом дискусій. Навіть дослідники, які в жодному разі не виправдовують політику насильства Росії, в минулому висловлювали заперечення проти "слова на літеру Ф" (або навіть "бомби на літеру Ф").

У цій збірці, що містить 12 статей дослідників із Великої Британії, Польщі, США, Німеччини та України, розглядається дана дискусія. Назва книги – не "Російський фашизм", а "Росія і сучасний фашизм" – свідчить про певну обережність.

Аналогічним чином зображення на обкладинці являє собою ретельно складений колаж: поруч із портретом Путіна зображений не Гітлер і не Муссоліні, а Сталін; немає свастики або лікторського пучка, а є серп і молот. Ми не бачимо чорних або коричневих сорочок, які похмуро марширують, але молодих людей, здебільшого спортивних жінок, що йдуть у повсякденному білому одязі.

Книжка входить до серії "Soviet and Post-Soviet Politics and Society", в якій, незважаючи на те, що вона фокусується на (пост)радянських темах, 2006 року вже було опубліковано іншу засадничу збірку есеїв про фашизм загалом під назвою "Fascism Past and Present, West and East: An International Debate on Concepts and Cases in the Comparative Study of the Extreme Right" ("Фашизм у минулому та сьогоденні, на Заході та Сході: міжнародна дискусія щодо концепцій і кейсів порівняльного дослідження крайніх правих").

Основна увага в цьому томі 20-річної давнини була приділена дефініції фашизму як "палінгенетичному ультранаціоналізму", яка була розроблена Роджером Д. Гріффіном (Університет Оксфорд Брукс) і ґрунтувалась, зокрема, на піднесенні Олександра Дугіна (1962).

Вступ до книги "Россия и современный фашизм", написаний двома редакторами, Яном Гарнером (Інститут Пілецького, Варшава) і Тарасом Кузьом (Києво-Могилянська академія), піднімає цю тему.

На їхню думку, відродження дегенеративної нації за допомогою насильницької спокути з 2020-го року є сучасною формою фашизму в Росії.

В їхній власній статті, що увійшла до збірки, вони показують, як безжалісна руйнація Маріуполя 2022-го року ілюструє "цикл руйнування й омолодження" (с. 272) в умовах вічної війни.

Таке тлумачення насильства як прикладу фашистської проєкції смерті та відродження цілком зрозуміле. Але чи є руйнування міст у Чечні чи Сирії російськими військами також вираженням "відродження"? І чи означає запланована колонізація Маріуполя сотнями тисяч російських поселенців "відродження" самої Росії?

Єдина спроба систематично підійти до цього питання з використанням чітких категорій належить Александру Дж. Мотилю (Ратґерський університет, Ньюарк).

Авторитарна диктатура, масова підтримка, культ особистості та персоналістський стиль керівництва, на думку Мотиля, є вирішальними чинниками фашистського правління.

В його типології від демократії до напівавторитарного і повністю авторитарного правління, включно з фашизмом, Путін відповідає всім критеріям авторитаризму. Крім того, він є персоналістичним диктатором, який користується масовою підтримкою. На думку Мотиля, це робить авторитаризм Путіна різновидом фашизму.

У своїй главі в збірці редактор серії книг "Радянська і пострадянська політика і суспільство" Андреас Умланд (Шведський інститут міжнародних відносин (UI), Стокгольм) приділяє велику увагу поняттю палінгенезу, яке Мотиль відкидає як занадто загальне.

Але навіть просування путінською адміністрацією фашистського мислення, особливо Іваном Ільїним (1882–1954), і піднесення Дугіна не призводять до повного фашизму, а скоріше до "квазіфашизму".

Умланд має рацію у своєму спостереженні, коли підкреслює, що повномасштабний напад на Україну зумовлений не тільки зсувом у бік ультранаціоналістичного революційного завзяття, а й цинічною політикою збереження влади та помилковою оцінкою ситуації.

Йоанна Ґетка (Варшавський університет) і Йоланта Дарчевська (1950–2025, Центр сходознавства OSW, Варшава) стверджують, що існує маргінальна російська фашистська традиція, як у російській еміграції, так і всередині країни після розпаду СРСР.

Як доказ поступової фашизації (тобто не повністю розвиненого фашизму) вони наводять сумнозвісні памфлети про "денацифікацію" України – фашизм з антифашистською маскою, але також і лише карикатура на фашизм, хоча й небезпечна та агресивна.

Аналогічним чином у своїй статті про Російську православну церкву та її значення в сучасному російському "імперіалізмі" Міхал Вавженок (Університет Ігнатіанум, Краків) вагається між твердженням про сучасний фашизм і обережнішою заявою про те, що панрусистську ідеологію, "імовірно", можна порівняти з італійським фашизмом і німецьким нацизмом міжвоєнного періоду (с. 175).

У своєму розділі Андреас Гайнеманн-Ґрюдер (Боннський університет) виокремлює мотив "священної війни" в антиукраїнській пропаганді. Він доходить висновку, що це не повторення тоталітарних (зокрема фашистських) підходів XX століття, а скоріше вираження "релігійно- фундаменталістської" державної ідеології.

Тут вагому роль відіграє наратив про захист Росії в традиції Другої світової війни, який у "неототалітарному" суспільстві нав'язується як єдино припустима інтерпретація.

Важливішим, ніж послідовна кваліфікація, є діагноз, що ці квазірелігійні дискурси зводяться до виправдання – і навіть вимоги – стану постійної війни.

Це також можна побачити в зусиллях, що докладаються за Путіна в системі освіти, які Марія Доманська (Центр східних досліджень OSW, Варшава) описує як "фашистську освіту" в режимі, який вона також називає "неототалітарним".

Культ мілітаризму з 2008-го року пропагує історичні міфи, зокрема демонізацію українців як "нацистів".

Фактично перехід до "нацистського", а не переважно "фашистського" ворога Росії є лінгвістичною інновацією, яка заслуговує на ретельніше вивчення.

Чи можливо, що термін "неонацист" для позначення ворогів замінив термін "фашист", тому що забагато прихильників у самому таборі Росії відкрито дотримуються фашистських або пов'язаних із фашизмом концепцій?

Глава книги Доманської, безумовно, не може повністю пролити світло на те, наскільки ефективна пропаганда. У будь-якому разі цікаво, що, згідно з дослідженням 2024-го року, що його цитує Доманська, військова риторика не користується особливою популярністю у молодого покоління.

Та інформація про промивання мізків молоді на окупованих Росією територіях, яку зібрала Ярослава Барб'єрі (Королівський інститут міжнародних відносин Chatham House, Лондон), викликає занепокоєння. Тут використовуються залякування, примусова асиміляція та залучення вчителів з Росії; українська онлайн-освіта доступна лише меншості.

У заключних зауваженнях Пол Д'Аньєрі (Університет Каліфорнії, Риверсайд) визнає, що книжка не покладе край дискусії про те, чи можна застосовувати щодо Росії концепцію фашизму.

Проте така етикетка, що враховує культ насильства, війни і маскулінності, необхідна. Тому що, на відміну від 2015-го року, Росія більше не є "просто ще однією авторитарною державою" (с. 304).

Загалом книжка порушує більше запитань, ніж дає відповідей. Знову і знову з'являються оцінки, які передбачають інші класифікації. Навіть Мотиль, найзатятіший прихильник ярлика "фашизм", в одному місці називає Путіна новим "царем" (с. 52).

У розділі, який присвячено Маріуполю, редактори діагностують, що ключовим компонентом імперського націоналізму, яким він був у цараті та в "білих" емігрантів, є заперечення української нації. Але як це узгоджується з їхнім повідомленням про те, що міський музей у Маріуполі буде названо на честь близького соратника Сталіна Андрія Жданова (1896–1948)?

У книзі не обговорюється, наскільки "фашизм" уже був присутній у сталінізмі, що інколи визнавали й самі фашистські лідери.

На перший погляд, ярлик "сталінізм" може здатися суперечливим, враховуючи, що сьогоднішній терор не спрямований проти власного народу, як це було в період розквіту сталінізму.

Проте на це можна подивитися й по-іншому: хіба Путін не вважає українців, проти яких він веде війну за їхню "зраду", своїми законними підданими? A хіба нова форма фашизму не передбачає сильнішу ієрархізацію етнічних груп та їхню "природну" нерівність, ніж того вимагає нині російська пропаганда?

Українці, які є об'єктом ворожості, не класифікуються як принципово відмінні, а як рівні (за цінністю) росіянам. У розділі, присвяченому Маріуполю, редактори показують, як російська пропаганда звинувачує українців у тому, що вони хочуть вважати себе чимось незалежним, "заплутаним" західними пропагандистами.

Поширювана гомофобія, своєю чергою, має вигляд "фашистської", на відміну від майже повної відсутності антисемітської пропаганди; жодна з цих тем не обговорюється в книзі.

А заклик до єдності народів Російської Федерації, який, як описують редактори, втілюється в пам'ятниках під час відновлення Маріуполя, не є типовим для фашизму.

А проте це не применшує цінності книги. Згадані протиріччя неминучі й відображають відкритість пошуку, що триває.

Важливі не відповіді, а запитання. Обговорення термінів і категорій зрештою слугує для загострення і поглиблення спостережень і оцінок.

Андреас Умланд також підкреслює у своєму розділі, що такі атрибуції не можуть бути неспростовно правильними або хибними, але завжди засновані на умовності. Крім наукової класифікації існує також суб'єктивний аспект, особливо в конкретному сприйнятті народу України.

Провокування контраргументів – це не слабкість, а сила. Таким чином книга може викликати багато плідних дискусій. Будь-хто, хто хоче глибше поміркувати над "путінізмом", має ознайомитися зі статтями, які входять до цієї збірки.

Д-р Маттіас Феттер