Кадрова криза в оборонці: як ринок, що росте, почав їсти сам себе

Український оборонний сектор сьогодні демонструє парадокс. З одного боку – історичне зростання: декілька десятків нових defence-tech компаній, тисячі інженерів, рекордні темпи виробництва, технологічні рішення, які ще кілька років тому здавались фантастикою. З іншого – глибока кадрова криза, яку ми самі ж і загострюємо.

Ця криза має дві складові. Перша – об'єктивна – війна. Друга – штучна і значно небезпечніша – це агресивний канібалізм всередині індустрії.

Чи справді бракує кадрів?

Причина дефіциту очевидна – війна. Частина спеціалістів мобілізована, частина виїхала, частина працює на межі вигорання. Це об'єктивна реальність.

Менш очевидна, але не менш руйнівна причина – відсутність довгострокової кадрової стратегії в самій галузі. Більшість оборонних компаній живуть у режимі постійного авралу: "потрібен інженер тут і зараз". Не вкладаючись в розвиток кадрів.

У результаті більшість майже не інвестують у:

• системне навчання;
• онбординг людей без defense-досвіду;
• вирощування middle та senior-спеціалістів усередині команд.

Натомість формується ринок, де єдиний інструмент росту – переманювання. Це не створює середовища для розвитку нових кадрів. Лише перерозподіляє наявних. Така реальна картина, тож рішення потрібно шукати для всієї галузі.

Те, що відбувається зараз у defence-tech, я називаю агресивним канібалізмом. Компанії не вирощують спеціалістів – вони "віджимають" їх одна в одної. На жаль, ми не виключення, такий ринок. Проте так далеко не заїдемо.

Хедхантинг став інструментом масової стратегії виживання. Команди розмиваються, проєкти гальмуються, зникає інституційна памʼять. У результаті всі програють: навіть ті, хто сьогодні переманив необхідного фахівця.

У мирний час це була б просто проблема HR-етики. У воєнний – це питання національної оборонної спроможності. Бо кожен зірваний дедлайн, кожен розвалений R&D-напрямок – це конкретні можливі ризики для фронту.

Ми конкуруємо не між собою – ми конкуруємо з ворогом

Ключова помилка – сприйняття інших українських оборонних компаній як головних конкурентів. Наш реальний конкурент – російська військова машина, яка працює на масштаб, системність і довгу дистанцію. Вони не шкодують людей, проте мають значно більше ресурсів, щоб вижимати максимум.

Коли ми всередині країни починаємо воювати за одних і тих самих людей, не створюючи нових робочих місць, ми підрізаємо гілку, на якій сидимо. Оборонка не може розвиватися за логікою класичного комерційного ринку. Тут інша відповідальність та інша ціна помилки.

То, що з цим робити

По-перше, потрібно визнати проблему на рівні індустрії, а не окремих компаній. Почати як мінімум публічно про це говорити.

По-друге, інвестувати в підготовку кадрів: корпоративні навчання, спільні освітні програми, стажування, перекваліфікацію цивільних інженерів у defence. Так, це довше і дорожче. Але це єдиний спосіб росту без самознищення.

По-третє, домовлятися про правила гри. Не картель і не "змову", а базову галузеву етику: коли хедхантинг перестає бути рейдерством і стає радше винятком, а не нормою.

Нам варто мислити категоріями спроможності держави, а не квартального результату. Бо оборонка – це єдина дієва інфраструктура для нашого виживання. Або ми вчергове згуртуємось і вистоїмо, або росія таки використає свою парадну форму.

Замість післямови

Ми вже довели, що здатні створювати унікальні технології під час повномасштабної війни. Наступний виклик – довести, що здатні дорослішати як індустрія.

Бо якщо ми продовжимо вирішувати кадрову кризу шляхом внутрішнього канібалізму, зростання закінчиться значно раніше, ніж війна.

Андрій Лавренович, HRD defence-tech компанії Генерал Черешня