Україна вистояла, тому що нація зробила вибір битися

24 лютого 2026 року.

Чотири роки великої війни.

Кінець лютого 2022-го — це були дні гарячки і хаосу. Під військкоматами — сьогоднішніми ТЦК — стояли довжелезні черги. Чоловіки, жінки, іноді підлітки годинами чекали на холоді, щоб отримати зброю і негайно рушити на передову. Стояли мовчки. І лише коли хтось запускав чутки, що зброя закінчується, черги розчаровано гули.

Те саме було і на фронті. Старі бригади, поповнені напередодні ветеранами АТО, так званим "оперативним резервом-1"; УНСОвці, "афганці", ветерани вже неіснуючих добробатів, люди з 90-х, ідеалісти з "Авангарду" і "Центурії" — яким не було й 18; підрозділи ГУРу і Альфачі — строката, несистемна, смертельно мотивована сила.

Взаємодія і звʼязок налагоджувалися моментально, рішення ухвалювалися спільно, на коліні.

Всі рвалися в бій. І били ворога.

Коли ми сформували свій тоді ще загін, головним викликом було не відправити людей у бій, а стримати гарячку — застосувати добровольців розумно, не спаливши їхній запал у перших хаотичних боях.

Пекло Мощуна. Скибин. Бій за село Лукʼянівка, де молодий танкіст на підбитій машині до останнього снаряду прикривав піхоту з добровольців, що наступала. Він отримав за це державну нагороду чи ні, як і більшість героїв тих днів? Не знаю. Але знаю, що саме з таких вчинків почалася поразка "другої армії світу".

Битися — таким був вибір нації.

Сотні, тисячі українців заганяли ворога, як мамонта. За місяць росіяни тікали, кидаючи все, — тіла своїх мертвих, машини, техніку. 13 трофейних російських танків все ще несуть службу у Третій штурмовій бригаді. Захоплена нами на Київщині російська ППО "ТОР-М" досі прикриває від росіян одне з українських міст.

Чотири роки тому вони йшли брати Київ за три дні. За чотири роки вони не змогли повністю окупувати жодної області України.

Україна вистояла.

Не тому, що ми мали зовнішню підтримку — хоча весь цивілізований світ підтримав український опір.

А тому, що сотні тисяч людей ухвалили рішення: битися!

Не ми обрали війну.

Ми воюємо за мир на своїй землі.

Для когось Донбас — це далеко.

Для когось — це дім.

Для нас — це земля, де лежать наші полеглі.

Тому для когось "тимчасовий мир" ціною Донбасу — це компроміс.

Для когось — втрата шансу повернутися додому.

А для нас — це зрада пам'яті тих, хто там загинув.

Ми не маємо права підвести полеглих.

Нам потрібен справжній мир, а не троянський кінь перемирʼя.

Ми вже бачили, як під слова про тишу ворог накопичує сили.

Фальшивий мир — пауза для реваншу і переписування історії ганебного російського провалу.

Україні потрібен справжній мир, який зберігає українську суверенність і спроможність захистити себе у майбутньому.

Якщо сьогодні ми відмовимося від української землі і наших людей на Донбасі, де гарантії, що ми так само не відмовимося від українського Харкова, Одеси, Запоріжжя, Херсона під загрозою відновлення війни?

Сьогодні головний миротворець — солдат на фронті. Він — той, хто найбільше мріє про мир і наближає його як може. Його невтомно наближають волонтери і кожен українець у тилу, який морально не здався, переживаючи обстріли, холод, відсутність електрики.

Спроба продати те, що вистраждано і вистояно, призведе до глибокого морального надлому.

Нація, яка чотири роки тримала удар, не може зламатися від слів.

Єдиний шлях до справжнього миру — зупинка противника по лінії фронту. Лише тоді він першим сяде за стіл переговорів і запропонує реальні умови, а не троянського коня.

Росіянам не вдалося взяти Київ за три дні.

Не вдалося зламати Україну за чотири роки.

І не вдасться вигризти нашу капітуляцію обманом.

Слава Україні!

Андрій Білецький, командир Третього армійського корпусу, бригадний генерал