Чому у країнах НАТО міністерства оборони не командують військами?
У країнах НАТО міністерства оборони не командують військами, адже діє принцип чіткого розмежування політичного і військового керівництва. Це основа цивільного демократичного контролю, без якого держава не може стати членом Альянсу.
Розподіл політичних, адміністративних і суто військових функцій між міністерством і збройними силами гарантує, що армія служитиме захисту держави та громадян, а не інтересам окремих політичних груп. Така система знижує ризики узурпації влади та убезпечує країну від воєнної диктатури.
Окрім цього, поділ повноважень запобігає конфлікту інтересів у сфері оборонного управління: ті, хто керує військами, не розпоряджаються оборонним бюджетом, і навпаки — розпорядники ресурсів не командують військами. Саме таке розмежування сфер відповідальності покликане убезпечувати оборонну вертикаль від фінансового зацікавлення у "вічній" війні.
Хто визначає завдання армії та хто нею командує?
Якщо йдеться про військові завдання, ключову роль відіграють дві посади — президент і Головнокомандувач Збройних сил. Президент України як Верховний Головнокомандувач є вершиною військової вертикалі та визначає стратегічні завдання для армії — тобто відповідає на питання, що і навіщо робити. Натомість Головнокомандувач разом із Генеральним штабом визначає, як саме ці завдання виконувати.
Як обраний представник народу, президент формує політичні цілі та загальну стратегію оборони держави, ухвалює рішення щодо продовження опору або можливості переговорів.
До стратегічних цілей можуть належати відсіч агресії, деокупація територій, утримання рубежів оборони чи примус противника до миру. Також глава держави визначає загальні пріоритети застосування сил — головні напрями зосередження зусиль, черговість операцій, баланс між обороною і наступом — без деталізації конкретних операцій.
В умовах повномасштабної війни президент реалізує ширший обсяг повноважень, ніж у мирний час: ухвалює рішення про застосування Збройних сил, запроваджує воєнний стан, оголошує мобілізацію. Крім того, він здійснює кадрові рішення стратегічного рівня, зокрема призначає та звільняє Головнокомандувача і представників вищого військового командування.
Трикутник, який тримає оборону
Щоб зрозуміти логіку натівської моделі управління обороною, важливо бачити так званий управлінський трикутник: президент, міністр оборони і Головнокомандувач Збройних сил. Йдеться не про ієрархію важливості, а про розподіл функцій у єдиній системі.
Міністру оборони президент ставить політичні та адміністративні завдання: формування оборонної політики, забезпечення армії ресурсами, розвиток оборонної промисловості, міжнародну військову співпрацю та інтеграцію до стандартів НАТО. Саме Міністерство оборони відповідає за фінансування, озброєння, партнерську підтримку та цивільний контроль над військом.
Натомість Головнокомандувачу президент визначає стратегічні військові цілі — оборону держави, стримування або розгром противника, пріоритети застосування сил. Далі військове командування самостійно планує операції та керує військами на полі бою.
Такий розподіл ролей є принциповим: міністр оборони відповідає за політику і ресурси війни, а Головнокомандувач — за її ведення. Саме на цьому балансі побудована натівська модель, де ефективність забезпечується не концентрацією влади, а чітким поєднанням політичного керівництва і військового професіоналізму.
Така модель управління армією закріплена вітчизняним законодавством, зокрема: законами "Про національну безпеку України", "Про Збройні Сили України" та Указом Президента України №123/2020 "Питання Головнокомандувача Збройних Сил України".
Армія поза політикою
Ще один важливий принцип НАТО, закладений у цей розподіл, – армія має залишатись поза політикою і служити народу та державі, а не політичним силам. В той час як позиція міністра оборони навпаки є політичною посадою, а міністр – політиком. Тож, міністри оборони країн НАТО задля уникнення політизації та партизації армії, не мають повноважень керування військами.
Це один із ключових уроків ХХ століття: авторитарні режими свідомо змішували політику й армію, підпорядковуючи військо політичним інтересам. У країнах НАТО діє протилежна логіка: армія перебуває під цивільним контролем, але політики не здійснюють оперативного керівництва військами.
Натівські стандарти в умовах війни
У період активних бойових дій чіткий розподіл ролей і повноважень стає ще важливішим, ніж у мирний час. За натівською логікою саме під час війни критично зберігати зрозумілу архітектуру управління: політичне керівництво, цивільне оборонне відомство та військове командування діють у межах своїх функцій.
У військовій справі діє базовий принцип єдиноначалля — один головний командир і чітка вертикаль управління. Саме так працюють армії країн НАТО.
У США цивільний міністр оборони відповідає за політику та ресурси, тоді як оперативне командування здійснюють об'єднані бойові командування.
У Великій Британії Міністерство оборони формує політику, а начальник Штабу оборони керує військами.
У Польщі після реформ також чітко розмежовано повноваження між цивільним міністром і професійним військовим командуванням, щоб уникнути дублювання рішень у кризових ситуаціях.
І міжнародний, і український досвід підтверджує: змішування політичних і військових ролей породжує конкуренцію повноважень і втрату часу — ресурсу, якого найбільше бракує на війні. Саме тому натівська модель передбачає чітке розмежування: військові ведуть війну і керують військами, тоді як Міністерство оборони відповідає за політику, ресурси, міжнародну взаємодію та цивільний контроль. У воєнний час такий баланс не послаблює систему, а навпаки — робить її швидшою, стійкішою та ефективнішою.
Роль військових у мирних перемовинах
Якою може бути роль військових у мирних перемовинах, якщо їх веде держава? Насамперед експертною та дорадчою. Військові не визначають умов, на які може погодитися держава, і не ухвалюють рішень щодо параметрів миру чи політичних домовленостей. Це сфера відповідальності політичного керівництва. Завдання військових — надавати професійну оцінку безпекових ризиків і виконувати ухвалені рішення.
Такий підхід відповідає принципам демократичного цивільного контролю. Зокрема, Женевський центр демократичного контролю над збройними силами (DCAF) у своїх рекомендаціях для країн, що переходять на натівську модель оборонного управління, наголошує на неприпустимості втручання військових у політичні рішення, особливо в умовах воєнного стану.
Баланс, від якого залежить підтримка Заходу
Українська система врядування у сфері безпеки й оборони, безумовно, має свої слабкі місця, однак останніми роками вона дедалі більше наближається до західної моделі та критеріїв НАТО. Саме збереження цього курсу є критично важливим як для подальшої військової й політичної підтримки союзників, так і для просування євроінтеграції. Будь-який перекіс — у бік надмірної політизації або, навпаки, мілітаризації управління — здатен загальмувати обидва процеси.
Перехід до натівської моделі став однією з передумов отримання Україною у 2020 році статусу учасника Програми розширених можливостей НАТО (Enhanced Opportunities Partnership, EOP). Практичні результати цих змін, зокрема впровадження натівської J-структури штабів, довели свою ефективність під час повномасштабної війни — навіть попри інерцію системи.
Саме тому сьогодні важливо не переглядати базові принципи, а зберігати досягнутий баланс і послідовно зміцнювати інституційну спроможність як Міністерства оборони, так і Збройних сил. Стійка система управління має залежати від правил і інституцій, а не від прізвищ — лише так вона витримує випробування війною.
Ганна Маляр