Ветерани на держслужбі: в чому ризики нового законопроєкту
Ідея підтримки ветеранів майже завжди звучить привабливо. Саме тому навколо неї легко будувати прості політичні рішення. Одне з них пропонує законопроєкт №13180-д: спрощений доступ ветеранів до державної служби.
Йдеться про можливість призначення на вакантні посади без співбесіди (повноцінні конкурси скасовані на час дії воєнного стану). А також щомісячні доплати протягом перших двох років роботи. Наприклад, ветеран чи ветеранка в умовному міністерстві отримає доплати 30 тисяч гривень на місяць у перший рік, і 20 тисяч у другий. А для органів місцевого самоврядування передбачені 20 тисяч та 10 тисяч відповідно.
Ідея здається простою та привабливою: держава підтримає тих, хто її захищав. А державна служба закриє кадровий дефіцит. Одне рішення для двох питань.
Але виникає кілька незручних моментів. Досвід участі в бойових діях підтверджується відповідним юридичним статусом, проте він не є підтвердженням професійної кваліфікації у сфері держуправління чи місцевого самоврядування.
Питання не в тому, чи здатні ветерани працювати в держуправлінні. Безумовно, здатні. Питання — у створенні механізму, який допоможе їм увійти в систему професійно. Держслужба, як і будь-яка інша робота, має свою специфіку: розробка політик та програм, напрацювання текстів нормативно-правових актів чи рішень органів місцевого самоврядування, робота з бюджетними коштами, тривалі погодження. І тут не про формальні вимоги, а про розуміння того, як працює державна система.
Якщо конкурсний механізм усувається, а співбесіда стає необов'язковою (як це пропонує законопроєкт), виникає ризик, що професійна складова відходить на другий план. Це означатиме, що на керівні посади в органах місцевого самоврядування, такі як начальник управління чи відділу ветеранської політики громади, може бути призначено людину, чию управлінську компетентність і мотивацію фактично ніхто не оцінював у відкритій процедурі відбору чи під час співбесіди. А саме від цих людей залежить якість розробки локальних ветеранських програм, або підготовка і виконання рішень в інших сферах, що ставитимуться на голосування в міських, сільських чи селищних радах. До того ж таких посад у системі значно більше, і саме вони формують щоденну "операційну спроможність" держави.
За даними дослідження IREX, для 30% ветеранів основними бар'єрами працевлаштування ветеранів є нестача релевантних навичок, брак досвіду та освіти, фізичні обмеження та упередження роботодавців. При цьому, за даними Українського ветеранського фонду, державна служба та служба в органах місцевого самоврядування входить в топ-3 сфери, куди ветерани хотіли б працевлаштовуватись. Відповідно, проблема не зводиться до формальної процедури конкурсу. Вона набагато глибша.
Окремо варто сказати про фінансовий блок. Доплата стипендія у 30 чи навіть 20 тисяч гривень — суттєва сума для будь-якого державного органу. Вона перевищує оклади багатьох працівників, які роками працюють у системі. Це неминуче створить дисбаланс всередині колективів і негативно вплине на й так достатньо неоднорідне ставлення до ветеранів. А якщо глобальніше — негативно впливатиме на підготовку суспільства до реінтеграції ветеранів. Крім цього, це додаткове бюджетне зобов'язання, яке потрібно буде фінансувати не один рік, і від якого політично буде дуже складно відмовитись в разі відсутності коштів в держбюджеті.
Насправді ми вже маємо досвід регулярних грошових виплат, які не трансформуються у системні зміни. Наприклад, щороку до Дня Незалежності України ветерани отримують разову грошову допомогу — тисячу гривень, а ветерани з інвалідністю трохи більше. Держава витрачає понад мільярд гривень щороку. При цьому минулорічне дослідження IREX щодо досвіду реінтеграції ветеранів після 2022 року, показало що тільки 60% осіб, які мають право на цю "пільгу", реально нею користуються. В результаті ми, авжеж, маємо економію в бюджеті, але не за рахунок оцінки потреб цільової аудиторії, а через її низьку обізнаність.
Чи вплинула ця тисяча, а насправді мільярд гривень, на оцінку потреб ветеранів і доступність послуг в громадах? Чи вирішила проблему адаптації після служби? Чи забезпечила створення додаткового робочого місця і перекваліфікацію? Ні. Вона просто стала звичною статтею видатків бюджету, яку неможливо тепер прибрати без скандалу. Бо хто ж відмовиться тепер від тисячі на картку, і краще так, ніж нічого. І проєкт закону 13180-д пропонує подібну логіку у сфері державної служби: фінансова мотивація без побудови повноцінної моделі входу в систему.
Якщо держава справді хоче бачити більше ветеранів у системі управління, логічно було б інвестувати у підготовку. У навчальні програми з нормотворчості. У оплачувані стажування з менторами. У адаптаційні періоди, де людина поступово входить у складну бюрократичну реальність. Так, це політично важче, довше і складніше, але це формуватиме спроможність і сталість державної служби. Водночас держава має пам'ятати, що вона сама є одним із найбільших роботодавців у країні.
Якщо ми сьогодні говоримо про те, що бізнес має готуватися до повернення ветеранів: адаптувати робочі місця, змінювати практики комунікації в колективах, створювати системи підтримки, то ці самі принципи мають працювати і для інституцій зі сфери державної служби. А це також потребує системної та тривалої роботи, а не лише політично приваблих законодавчих рішень.
Питання підтримки ветеранів не зводиться до розміру виплат чи швидкості призначення на посаду. Йдеться про те, якою буде сама модель інтеграції після служби. Маємо будувати систему, яка допомагатиме людям отримати нові компетенції і входити в державне управління підготовленими без намагання вирішити складну проблему швидким й політично красивим адміністративним рішенням. Від цього залежить не лише ефективність державної служби, а й те, наскільки справді працюватиме ветеранська політика, яку формуватимуть самі ж ветерани.
Нам потрібна сильна модель інтеграції ветеранів у державу. І цей закон — не про це.
Костянтин Татаркін, ветеран, радник з питань ветеранів IREX