Україна в тіні Ірану? Чому нам потрібно вийти з гонки за увагою і почати диктувати власний наратив

Ще вчора стрічки новин були про Україну та мирні перемовини. Сьогодні гарячою темою у світових медіа є Іран, Шахеди, реакція Близького Сходу та можливий початок Третьої війни. Це нова норма, адже у 21 столітті медійне висвітлення конфліктів та війн накладається одне на одного, від чого у споживачів інформації складається враження, що "старіші" події вже закінчились. Тому увага стає ресурсом, за який треба воювати, адже це надалі конвертується у міжнародну підтримку.

Проблема в тому, що у медійному полі Україна досі часто поводиться так, ніби ця реальність не змінилася.

Наша комунікація здебільшого реактивна, ми апелюємо до моралі та чекаємо, що світ згадає про нас. Але у світі постправди і перевантаження інформацією виграє не той, хто правий, а той, хто задає власний наратив та окреслює свою роль, як стратегічного партнера.

Світ бачить "окремі конфлікти" і нам необхідно це виправити

Сьогоднішня домінуюча оптика на Заході: Україна, Іран, Венесуела – це набір окремих криз, кожна з яких потребує свого вирішення. Але стає все дедалі очевидніше, що Росія та Іран вже не просто партнери. Це елементи однієї системи – нової вісі зла. Їх об'єднує не лише тісна військово-технологічна та економічна кооперація, а спільна логіка ведення бойових дій: виснаження противника, масовість атак, асиметрична відповідь.

Іранські дрони, які роками били по українських містах, сьогодні стають частиною атак на Близькому Сході. Росія, у свою чергу, передає свій досвід далі. Це вже не паралельні процеси, а циркуляція однієї й тієї ж моделі війни.

Удари по Україні та на Близькому Сході – це частини одного процесу, який просто має різні географічні прояви.

Більше того, сьогодні ця взаємодія вже виходить за межі простої кооперації і набуває ознак прямого політичного торгу: Росія намагалася шантажувати США, пропонуючи припинити передачу розвідданих Ірану в обмін на зупинку американської розвідданих для України.

Серед наших союзників поки немає готовності визнавати формування цілого блоку країн, які досить відкрито кидають виклик західним демократичним цінностям. І це не просто декларації, а активні гібридні атаки консолідованого ядра країн, які співпрацюють значно активніше, ніж це робили країни осі зла під час Другої Світової.

Роль України як сильного союзника, а не жертви

Для України це питання має ще один вимір. Втрата уваги – це втрата ресурсів та міжнародної підтримки. Політична увага конвертується у військову допомогу, фінансування, санкційні рішення.

У світі, де кризи конкурують між собою, країна, яка не вписана у ширший контекст, неминуче втрачає пріоритетність.

Втім, намагатися виграти саме "гонку за увагою" є стратегічно хибним рішенням, адже ми не можемо змагатись із самою суттю сучасного висвітлення новин.

Україна перебуває у стані війни вже понад десятиліття, і кожна нова глобальна криза лише підсилюватиме ефект витіснення.

Тож єдиним виходом для нас лишається змінити саму логіку комунікації: не просити увагу, а задавати кут зору, де Україна стає невід'ємною частиною відповіді на більшу проблему.

І нещодавні атаки на Близькому Сході показали світові, що ми маємо всі підстави так себе позиціонувати. За роки повномасштабної війни Україна не просто накопичила досвід протидії масованим дроновим атакам. Вона фактично переосмислила принципи ведення сучасної війни, зокрема у сфері протиповітряної оборони.

Сьогодні стає очевидним те, що ще недавно не було настільки явним: протиповітряна оборона – це питання не лише технологій, а й економіки.

Ракета-перехоплювач вартістю кілька мільйонів доларів, яка знищує дрон за десятки тисяч, може бути ефективною в окремому епізоді. Але в умовах масованих атак, коли йдеться про тисячі цілей, така модель стає стратегічно нежиттєздатною. Це підтверджується нещодавніми новинами про використання американськими військовими ракет SM-6 вартістю 6 мільйонів доларів для збиття Шахеда, який коштує приблизно в сто разів дешевше.

Росіяни це добре розуміють. Саме тому вони роблять ставку на масове виробництво дешевих безпілотників і комбіновані атаки, які змушують витрачати дорогі перехоплювачі. Україна ж відповіла на це не симетрією, а зміною моделі, зосередившись на багаторівневій обороні, дешевих перехоплювачах, мобільних вогневих групах, РЕБ та мережі акустичних сенсорів. Це і є нова логіка сучасної війни: пропускна здатність важливіша за летальність, а витривалість – за технологічну досконалість.

У цьому контексті важливо й інше: нові рішення дозволяють масштабувати захист значно ширше, ніж класичні системи ППО. Перехоплювачі можуть інтегруватися навіть у цивільну інфраструктуру, тоді як у складних умовах, як, наприклад, у пустельній місцевості, мобільні підрозділи з такими системами значно простіше розгорнути і приховати, ніж великі стаціонарні комплекси протиповітряної оборони.

І саме цей досвід сьогодні починає експортуватися. Українські фахівці вже працюють із партнерами на Близькому Сході. Українські підходи починають впливати на те, як інші країни думають про ППО. Україна фактично стала лабораторією сучасної війни та одночасно виступає інструктором, який навчає тактиці. Україна більше не лише просить НАТО закрити небо, а постачає готові рішення, як це зробити ефективно з точки зору довгострокової стратегії.

Нова стратегія комунікації замість гонки за увагою

США та європейські партнери неминуче побудують свою багатошарову оборону, яка буде більш технологічною, масштабнішою, дорожчою. Але технології – це лише частина рівняння, адже найбільшою слабкістю союзників лишається ситуаційна обізнаність, яку неможливо змоделювати у лабораторних умовах. Розуміння, як виглядає масована атака в реальному часі та як вона виснажує на системи ППО. І цей досвід є лише в України, бо ми вже адаптувались до умов системної війну на виснаження.

Тому українські інструктори, які працюють із партнерами, є не менш важливими, ніж постачання озброєння. Вони передають не просто знання, а здатність мислити в умовах нової війни.

Це радикально змінює позицію України. Вона більше не є лише отримувачем допомоги. Вона є носієм компетенції, яка критично необхідна союзникам.

Звідси випливає і відповідь на питання, як має виглядати нова стратегія комунікації.

По-перше, Україна повинна системно об'єднувати різні конфлікти в єдиний наратив. Росія, Іран, Північна Корея, Китай не є випадковим набром політичних акторів, а елементами системи, яка вже діє як військовий блок, навіть якщо формально вони так себе не позиціонують.

По-друге, необхідно перейти від мови моралі до мови безпеки. Те, що війна в Україні є несправедливою, не викликає сумнівів. Але це вже не є достатнім аргументом для мобілізації ресурсів. Натомість аргумент про пряму загрозу, яку ця система становить для інших країн, працює значно ефективніше.

По-третє, Україна має демонструвати свою корисність як союзника. Йдеться не лише про політичні заяви, а про навчання та передачу технологій і тактик.

І нарешті, Україна може претендувати на роль інсайдера. Вона вже воює з усією віссю зла, а не лише з Росією як окремим актором. Це дає нам унікальне розуміння процесів, які для інших лише починають ставати очевидними.

Формування нових безпекових блоків неможливе без України

Наразі ми можемо спостерігати, що авторитарні держави вже діють як єдина система, навіть без формального альянсу. Демократичні країни, навпаки, часто залишаються роз'єднаними і реагують із запізненням.

Це створює запит на нові формати співпраці, які будуть більш гнучкими, швидкими та орієнтованими на практичну взаємодію.

Ідея "fighting nations" – альянсу країн-союзниць на чолі з США, які не лише декларують підтримку, а мають реальний досвід війни і готовність діяти – перетворюється з просто бажаної на критично необхідну.

Україна в такій конфігурації не є об'єктом політики, а однією зі сторін, що її творить. Тож у підсумку, питання для нас сьогодні полягає не в тому, чи зможемо ми знову повернутися у центр уваги. Питання в тому, чи можемо ми вийти за межі самої логіки цієї боротьби.

Наше старе позиціонування на світовій арені – бути країною, про яку згадують, коли стається криза – це програшна стратегія за умов формування нової глобальної архітектури безпеки. Але Україна вже відступає від цієї формули.

Тож зараз нам потрібно чітко і послідовно комунікувати нашу нову роль як стратегічного союзника, щоб питання "чи не забули про Україну" просто втратило сенс. Оскільки в системній війні перемагають не ті країни, які голосніше просять про допомогу, а ті, без яких неможливо вибудувати послідовну стратегію захисту.

Влад Соболевський