80% результату і 2% фінансування. Найважливіше рівняння війни
Промова керуючої директорки 'New Age Defence' Катерини Михалко на офіційному відкритті міжнародної оборонної конференції New Age Defence у Берліні, яка відбулася 8 червня 2026 р.
Захід зібрав представників оборонної промисловості, військових України та Німеччини, урядовців та інвесторів з різних країн Європи.
Минулої ночі я купила Nokia 3310 у MediaMarkt тут, у Берліні. Вона коштувала мені 46 євро. З неї можна дзвонити. Можна писати повідомлення. Батарея тримає майже тиждень.
А цей пристрій, iPhone – ви й самі чудово знаєте, що він вміє. Тож у мене до вас просте запитання: коли востаннє ви довіряли своє майбутнє Nokia 3310? Але ця історія – не про телефони.
Пані та панове, в одному важливому сенсі ми вже перемогли. Не у війні. У дискусії. І дозвольте пояснити, що саме я маю на увазі. Я не говорю про фінал війни. Я говорю про дещо інше – про тему, яка для декого в цій залі є незручною.
Дискусія про те, чи можуть автономні системи, дрони та нові військові технології конкурувати з традиційними платформами – танками, артилерією, літаками та кораблями, які десятиліттями визначали військову доктрину, – ця дискусія вже завершилася.
Її закінчили не аналітичні центри. Не закупівельні комітети. І не конференції, подібні до цієї. Її розвʼязали безпосередньо на фронті: на сході України, в небі над Києвом, у водах Чорного моря.
Вердикт уже винесено. І ми сьогодні тут не для того, щоб його обговорювати. Ми тут, щоб поговорити про очевидний і незаперечний розрив між цим вердиктом та бюджетами, які мали б його відображати.
Дозвольте назвати одну цифру: 80 відсотків. За офіційними даними українських військових, понад 80% ворожих цілей на полі бою сьогодні знищуються дронами. Не танками і не артилерією, а саме тими дронами, які багато хто ще зовсім недавно називав "іграшками".
А тепер ще одна цифра: 2 відсотки. Приблизно такою сьогодні є частка європейських оборонних бюджетів, яка спрямовується на нове покоління військових технологій. Іншими словами, технології, що забезпечують 80% результату на полі бою, отримують лише 2% фінансування, тоді як системи, які забезпечують решту 20%, отримують 98% ресурсів.
То чому сьогодні ніхто не вкладає всі свої гроші в Nokia?
Я тут не для того, щоб сказати, що це несправедливо. Я тут для того, щоб сказати, що це нереалістично. Це не відповідає реальному світу. А оборона, побудована на нереалістичних припущеннях, – це вже не оборона. Це вразливість.
Але перш ніж перейти до контраргументів, які я чую постійно, пропоную провести дуже простий експеримент.
Прямо зараз запитайте себе: якби сьогодні у вас був зайвий мільйон євро власних грошей для інвестицій – не державний бюджет, не гроші акціонерів, а ваші особисті кошти, – куди б ви їх вклали? У традиційні військові платформи? Чи у військові технології new age, про які ми сьогодні говоримо?
Я не прошу вас піднімати руки. Але думаю, ви знаєте свою відповідь. І думаю, що ця відповідь говорить усе про той розрив, який я щойно описала.
Я знаю ваші контраргументи. Я чула їх багато разів, і часто – від дуже розумних та впливових людей.
"Україна – бідна країна. Ви були змушені імпровізувати. Ваші дронові рішення – це вимушений компроміс, а не справжня військова доктрина. У нас є ресурси. Ми створюємо серйозні системи. Чи є дрони взагалі повноцінною військовою спроможністю?"
Дозвольте відповісти іншим запитанням.
росія має достатньо грошей на танки, літаки, ракети та будь-які традиційні системи озброєння. Фінансових ресурсів для ведення цієї війни їй точно не бракує. Тоді чому ця нафтова держава інвестує в дрони? Чому з кожним місяцем вона спрямовує дедалі більшу частину своїх ресурсів саме на автономні системи та зброю нового покоління? Агресивно. Масштабно. Без вагань. Проти нас.
Якщо автономні системи й дрони – це лише хитрі іграшки, вигадані від безвиході людьми, які не мали інших варіантів, то чому наш спільний ворог вкладає в них мільярди?
Відповідь дуже проста. Тому що поле бою не цікавить історія ваших закупівель. Його цікавить лише одне: що дійсно працює.
Хочу розповісти вам дещо особисте. Я ніколи не планувала працювати в оборонній сфері. У мене немає військового звання. Я не інженер. Я молода українська жінка, яка ще чотири роки тому займалася зовсім іншими речами.
А потім настав ранок 24 лютого. Існує версія цієї промови, в якій я розповідаю вам, що Україна захищає східний фланг Європи. Що наші солдати в певному абстрактному геополітичному сенсі помирають за вашу безпеку.
Але я хочу бути чесною. Коли український військовий отримує бойовий наказ і вирушає його виконувати, він не думає про Берлін. Він думає про своє місто, про свою вулицю, про своїх дітей. Ми воюємо за себе. І за майбутнє, яке хочемо будувати як частина об'єднаної та вільної Європи. Те, що наша боротьба водночас забезпечує вашу безпеку – не випадковість. Це доказ того, що наші цінності та наше майбутнє нерозривно пов'язані.
Але ось що мені потрібно, щоб ви зрозуміли. Нам потрібно, щоб ви були сильними. Не з альтруїзму. З логіки. Тому що коли ворог дивиться на Європу і бачить справжню силу – переконливу, сучасну, технологічну силу, – він починає рахувати інакше. Він починає розуміти, що Україну неможливо знищити. Він починає серйозно сприймати вимогу цивілізованого світу припинити цю війну. Він починає шукати вихід.
Але коли він дивиться на Європу і бачить континент, який свідомо чи несвідомо послаблює себе, продовжуючи робити ставку на застарілі системи, він починає шукати способи продовжувати.
Ваша сила – це наше виживання. Саме тому я стою тут сьогодні.
Тепер я хочу попросити вас дещо уявити. 24 лютого не 2022, а 2032 року. Десять років технологічного прискорення. Та сама агресія, тіі самі амбіції, той самий противник. Але на десять років далі по траєкторії, яку ми вже бачимо сьогодні.
Як виглядатиме таке вторгнення? Не буде колон танків на кордоні. Не буде конвоїв, які можна буде показувати по телебаченню. Не буде звичного попередження. Будуть рої дронів. Будуть системи, які мислять швидше, ніж людина здатна ними керувати. Будуть спроможності, які вже сьогодні створюються одночасно в R&D-центрах і на полі бою.
І якщо цей сценарій колись справдиться – а я щиро сподіваюся, що цього ніколи не станеться, – чи буде достатнім нинішній баланс ваших оборонних ресурсів, щоб його зупинити?
Ми всі знаємо відповідь.
Я хочу бути максимально точною у своїй аргументації, тому що тут точність має значення. Я не стверджую, що традиційні військові платформи повністю втратили свою актуальність. Під час останньої масованої атаки на Київ системи ППО Patriot та NASAMS перехоплювали балістичні й крилаті ракети, тоді як нові дрони-перехоплювачі знищували сотні російських "Шахедів".
Обидві системи були критично важливими. Обидві рятували життя. Це не конкуренція. Це багаторівнева система оборони, де важливий кожен рівень. Але я говорю про інше. Баланс, який існує сьогодні, є нереалістичним. А нереалістичний баланс коштує реальних людських життів. Не в якомусь гіпотетичному сценарії майбутнього. Прямо зараз.
Демократичні суспільства вважають людське життя найвищою цінністю. І правильною відповіддю на цю цінність є не просто відправляти на фронт менше людей. Правильна відповідь – створювати системи, які розширюють людські можливості далеко за межі людської вразливості. Саме цим є новітні технології у своїй основі. Вони автоматизують захист.
Вони дають відповідь на одне з найважливіших питань демократії: як захистити громадян, не витрачаючи найдорожче – життів людей?
Тож до чого все це нас приводить? До всіх нас у цій залі.
Мене щиро вражає те, що ви всі сьогодні тут – разом, під одним дахом. Ще не так давно це було б практично неможливо. Жорстка, безкомпромісна конкуренція між компаніями в сфері defence робила подібну конференцію в Німеччині майже немислимою.
Але ви зрозуміли те, що зрозуміла Україна. Справжня конкуренція відбувається не між компаніями в цій залі. Вона відбувається між двома світами.
Між світом, який вірить у демократію та цінує людське життя, і світом тиранії, який цього не робить. І в цьому протистоянні кожна система, яку ми не створили, кожна технологія, яку ми не розробили, кожна спроможність, яку ми не побудували, – це подарунок іншій стороні.
Ось це і є справжні перегони. Єдині перегони, які справді мають значення.
І на завершення. Коли почалося повномасштабне вторгнення, в Україні було, можливо, п'ять defence-tech компаній. Сьогодні їх сотні. Баланс змінився не через державні рішення. А тому, що в нас не було вибору. Тому що нам потрібно було вижити.
Коли я сьогодні дивлюся на європейську оборонну індустрію, я відчуваю – і кажу це з великою повагою, ніби потрапила в машину часу – це Україна 2022 року.
Проте у вас є те, чого не було в нас. У вас є капітал і промислова база. Наш досвід здобутий кровʼю. І у вас є час. Не багато, але він ще є. І на відміну від нас у 2022 році, у вас є стабільність. Скористайтеся цим.
Баланс, який існує сьогодні, не просто несправедливий. Він нереалістичний. Він небезпечний. І кожен у цій залі, якщо буде чесним із собою, це знає. Ми не можемо виграти завтрашні війни вчорашньою зброєю.
Змініть баланс. Поки баланс не змінив вас.
Катерина Михалко