Алея, якою важко йти

Напевно немає в Україні жодного населеного пункту, який би оминула загибель захисника чи захисниці в російсько-українській війні. Природно, що і родини загиблих, і решта суспільства хочуть зробити щось, що увіковічнило би памʼять про чин полеглих; щось, що закарбувало би навіки їхні дорослі обличчя. Так створюють Алеї Героїв і так виникає стихійна меморалізація.

Там, де на місця пам'яті, держава не звертає уваги, кожен при створенні спирається на свої естетичні мірки. А там, де – звертає, то часто зустрічає невдоволення суспільства.

Для держави меморалізація – це незручна тема, яку хочеться оминати, а для родин – це особистий біль переживання, тому суспільство вимагає гідного вшанування. Але як же відбувається насправді?

Свіжий приклад облаштування Алеї Героїв в Деснянському районі Києва піднімає ці болісні та важкі питання.

Деснянська РДА в місті Києві взяла на себе облаштування Алеї Героїв. Там узгодили з громадськістю проєкт, де на бетонних стовпах мали бути розміщені металеві таблиці з даними загиблих воїнів. Потім це змінили на чорно-білі фото на склі, але в реалізації щось пішло не так, як на красивому "рендері".

Взагалі, візуалізація – річ оманлива: обрання правильного кута, падіння світла, відблиску – все це формує правильне враження в того, кому потрібно концепт "продати". Однак в реалізації бетонний стовп в будь-якому разі залишається бетонним стовпом.

В цій історії як і в багатьох прикладах облаштувань Алей Героїв є одна суттєва проблема – це стала конструкція, яку важко потім демонтувати.

Пояснюю, що з цим не так.

В різних населених пунктах (від сіл до міст) встановлюють алеї з банерами як тимчасові конструкції. Але в процесі виникає кілька проблем:

1. Нерозуміння планування місця (себто під скільки загиблих планувати простір);
2. Обмежені розміри території (невеликі площі, особливо у невеликих містах);
3. "Конфлікт" загиблих та зниклих безвісти (вшанування потребують обидві категорії, але зниклі безвісти можуть бути і живими, тобто в полоні);

Як в будь-якій вразливій ініціативі, найважливіше – це комунікація. Якщо її недостатньо, то на практиці вийде скандал. Як на мене, варто було проговорити з усіма зацікавленими сторонами кілька аспектів:

Алея Героїв – це тимчасовий конструкт (тобто з самого початку не робити його сталим);

Після війни замість алеї має постати памʼятник, присвячений усім захисникам України (без конкретних імен).

Чому від конкретного, нам варто перейти до загального (не одразу, а з часом?).

1. Важливо зберегти тяглість історії української армії і відобразити це в меморіалі чи памʼятнику. А ми зараз переживаємо лише один із етапів, про це не варто забувати;
2. Ми не знаємо як буде в майбутньому, а територія центральної площі не безмежна;
3. Важливо зберегти особисті історії загиблих в онлайн-базах як найбільш надійному джерелі інформації. Варто оцифровувати спогади, фото, відео максимально, доки побратими чи посестри полеглого ще живі і можуть дати коментарі;
4. Невідомо, чи до кінця війни, або навіть після неї будуть встановлені всі імена загиблих чи зниклих безвісти;
5. Вшановуючи загально, ми вшановуємо всіх і кожного;
6. Проводити архітектурні і скульптурні конкурси відповідно до розроблених норм військової меморіалістики;
7. Різкий перехід від персонального до загального в період "свіжих ран" та сублімації горя суспільством може нашкодити родинам загиблих та усім, хто переживає біль втрати. До цього варто прагнути, але не форсувати.

Для того, щоб досягнути ефективного результату в просторі спільного користування варто розуміти, що:

1. Архітектурні та скульптурні конкурси дозволяють знайти найкраще рішення і проговорити це все в громаді.
2. Встановлення засад військової меморіальної культури дозволить розуміти межі і вектор, в якому напрямку відображення рухатись.

Рідні та близькі загиблих, які переживають важкий біль втрати, часто вважають себе покинутими суспільством і державою, наодинці з власною втратою. Це не має бути так. Тому саме держава має стати тим ментором, який має допомогти навести лад і розуміння у військовій меморіалістиці. З початком повномасштабного вторгнення, ми маємо справу з багатьма питанням збереження військової памʼяті, тож цей процес не стоїть на місці.

В Законі України "Про засади державної політики національної памʼяті Українського народу" в с. 14 до повноважень Українського інституту національної памʼяті належать методичне забезпечення у сфері національної памʼяті, а також координація, ініціатива та участь у діяльності органів виконавчої влади у сфері національної памʼяті, взаємодіє з органами місцевого самоврядування. У тому ж Законі зазначається, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту ветеранів війни займається створенням меморіальних комплексів.

Тобто фактично, Законом є визначені відповідальні інституції за те, щоб бути менторами в цих процесах, розписувати методичні рекомендації та просто говорити з людьми. Однак вони на жаль цього уникають.

За весь час повномасштабного вторгнення ми не бачимо формування державної політики у сфері військової памʼяті. Фрази, що ми їх витягуємо з інтервʼю тих чи інших посадових осіб, не є керівним документом, ані візуалізацією, ані образом того, що мало би постати.

Можна завжди і всюди сказати, що триває війна. Але якщо спільно не шукати відповіді на питання, що турбують сотні тисяч людей, не пропонувати візуальні рішення, які сприятимуть культивації чину українського воїна, завтра ми знову опинимось біля сотень меморіальних обʼєктів, що за виглядом і духом нам нагадуватимуть радянські, бо інших не придумано.

Все добре і якісне любить системність та непрості і нешвидкі рішення.

Вшанування памʼяті, яке має фізичне втілення в межах спільного простору потребує пошуку саме продуманих рішень. І, на жаль, це не завжди компроміс. Це просто наша Алея, якою всім нам важко йти.

Тарас Іщик