Україну не відкладають на потім. Три інсайти з поїздки на URC-2026

Я довго вагалася, чи їхати на Ukraine Recovery Conference у Гданську. Це була моя перша закордонна робоча поїздка після народження дитини, і залишитися вдома з донькою, якій трохи більше року, було значно простіше, ніж зібрати валізу.

Перед поїздкою я думала: навіщо їхати за кордон, щоб поговорити з українцями? Хіба це не Київ, який просто на два дні перенесли до Гданська? Виявилося, що ні.

Коли в одному просторі збираються люди, які зазвичай розкидані між офісами, міністерствами, фондами та компаніями, — виникає інша якість розмови і угод. Це дає більше свободи в спілкуванні й відчуття "літнього табору", ніби ви пережили спільний досвід. Навіть якщо говорили 2 хвилини. Коротка розмова біля стенда переростає у вечерю в центрі міста, потім в обмін контактами, а за кілька днів — у домовленості про спільну роботу. Саме цей ефект і робить такі заходи незамінними.

На URC цього року була присутня значна частина наших партнерів і клієнтів: хтось виступав на панелях, хтось проводив зустрічі з міністрами та представниками міжнародних інституцій, хтось шукав відповідь на ключове питання — чи варто інвестувати в Україну і якщо так, то куди. Тому я поїхала. І повернулася з кількома спостереженнями про те, як змінюється розмова про Україну.

Інсайт 1. Підготовка вирішує. Але вміння не проґавити момент — не менш важливе

Перед URC-2026 я бачила багато дописів від досвідчених відвідувачів міжнародних конференцій: як важливо все спланувати, заздалегідь призначити зустрічі, зробити домашнє завдання, розписати кожну годину. І це правда.

Ми теж готувалися. Узгоджували виступ одного з партнерів, працювали над тезами, планували посткомунікацію, домовлялися про зустрічі з державними стейкхолдерами, брифували команди, думали про follow-up ще до того, як усе почалося.

Але на таких подіях завжди є частина, яку неможливо запланувати.

Наприклад, зустріч між високопосадовцями та топами компанії, яка почалась з повідомлення: "За 20 хвилин у нас є слот, ви тут?" Спершу відповідь: "Ні, ми на панельній дискусії". Потім: "Стоп, будемо". І зрештою це перетворюється на 42-хвилинну розмову — найдовшу, яку ці люди мали за два дні конференції.

Або коли віцепрем'єра буквально на "дві хвилинки" підводять подивитися на дрони українського виробництва. Навколо камери, мікрофони, журналісти, щільний графік. Але дві хвилини стають п'ятнадцятьма. Для такого формату це майже вічність.

Підготовка важлива, але не менш важливе вміння не проґавити момент.

Інсайт 2. Світ перестав відокремлювати відновлення від безпеки

Вперше на URC з'явився окремий трек — безпека та оборона. Світ нарешті визнав те, що давно було очевидним: безпека — це не окрема тема поруч із відновленням. Це його передумова.

Неможливо будувати довгострокові інвестиційні плани в енергетиці, логістиці чи виробництві, якщо питання безпеки не враховане як базова змінна. Саме тому український miltech дедалі частіше розглядається міжнародними партнерами як окремий технологічний сектор із власною інвестиційною логікою: дрони, системи РЕБ, розвідка, захист критичної інфраструктури — і Україна вже має що показати у цих секторах.

І на URC не просто відбувались дискусії. На полях конференції підписали шість меморандумів між українськими та іноземними компаніями — дрони, наземні роботи, двигуни. TAF Industries з польським оборонним холдингом PGZ, DevDroid з норвезьким Kongsberg, Roboneers з німецьким ARX Robotics. Європейський оборонний бізнес більше не спостерігає за Україною — він у неї інвестує.

Для мене цей блок був одним із найважливіших на конференції, бо ми працюємо з miltech-компаніями, і я бачу зсередини, наскільки складно і водночас важливо будувати комунікацію та партнерства в цій сфері. Це про репутацію, довіру та вміння говорити з дуже різними аудиторіями одночасно: інвесторами, регуляторами, міжнародними партнерами. І те, що цей трек нарешті з'явився на URC — означає, що розмова вийшла на інший рівень.

Інсайт 3. Великі бізнеси бачать ризики, але все одно хочуть інвестувати в Україну

На панельній дискусії про інвестиції навели цифри EBA, які, на перший погляд, звучать як парадокс: 73% їхніх членів у Європі хочуть інвестувати в Україну. І водночас 71% вважають бізнес-клімат тут несприятливим.

Але якщо послухати тих, хто вже зайшов — парадокс зникає. На сцені сиділи люди, які інвестували мільярди під час активної війни. Наприклад, ДТЕК — €2,4 млрд в енергетику, включно з вітропарком на 500 МВт і системою накопичення енергії, а світовий виробник будівельних матеріалів CRH придбав два цементні заводи за €100 млн.

Порада від спікерів була проста: почніть з малого. Встановіть контакти. Приїдьте в Україну. Подивіться на все власними очима. Зрозумійте контекст. А якщо побачите можливість — масштабуйтеся.

Мені дуже відгукується такий підхід.

Україну більше не сприймають як ринок, до якого можна повернутися після війни. Її дедалі частіше розглядають як ринок, який потрібно зрозуміти вже зараз — бо завтра умови входу будуть іншими. Головне відчуття від іноземних партнерів на URC: вони бояться не лише ризиків. Вони бояться запізнитися.

Саме тому URC — це майданчик, де зрушуються речі, які не рухалися місяцями: призначаються зустрічі, підписуються меморандуми, з'являються партнерства. І навіть якщо ви, як і я, найбільший у світі інтроверт та не планували ні з ким знайомитися, — конференція все одно зробить своє. Хоча через щільний графік навіть не думала, що матиму для цього час, я повернулася з Гданська з двома десятками візитівок. І з половиною цих людей ми вже обговорюємо ідеї для спільної роботи.

Поліна Іванишин, старша партнерка у Truman