Сила, що має ціну: як кримінальна субкультура може змінити армійський колектив

Залучення засуджених дало Україні додатковий людський ресурс у найтяжчий період війни. Однак бойова результативність таких підрозділів залежить не лише від підготовки бійців, а й від того, чи зможе армія підпорядкувати їх своїм правилам, а не переймати правила в'язниці.

У 2024 році Україна зробила доволі дискусійний крок: відкрила шлях до війська для людей із судимістю та дозволила певним категоріям засуджених виходити з місць позбавлення волі для проходження військової служби.

Це рішення було продиктоване війною. Ми воюємо в умовах тотального дефіциту людей, тож відмовлятися від тисяч фізично придатних і мотивованих людей лише через їхнє минуле держава більше не могла собі дозволити.

Але разом із людьми до військового середовища можуть приходити правила, за якими вони звикли жити. Іноді це норми кримінальної субкультури.

Коли в казармі з'являються "поняття"

Не кожен колишній засуджений є носієм кримінальної субкультури. Так само не кожен громадянин без судимості автоматично стає добрим солдатом.

Проблема полягає не у записі в біографії, а в моделі поведінки, яку людина приносить у колектив. Армія і в'язниця — закриті ієрархічні середовища, але їхня природа принципово різна.

Військова ієрархія має спиратися на закон, статут, компетентність командира та відповідальність за підлеглих. Кримінальна ієрархія будується на неформальному статусі, страху, насильстві й приниженні слабшого. У ній діють "авторитети", касти, борги, заборони та ритуали покарання.

Потрапляючи до армійського колективу, носії такої субкультури можуть приносити із собою кримінальний жаргон, тюремну систему статусів, звичку вирішувати суперечки силою, зневагу до формальних наказів і переконання, що справжня влада належить не командирові, а тому, кого бояться.

Кримінальна субкультура - це не просто набір слів або татуювань, це цілісна модель стосунків, мотивацій та цінностей. Людина, яка тривалий час жила всередині такої системи, може відтворювати її вже на волі — у побуті, бізнесі, політиці чи державній установі.

Так виникає паралельна система управління. Формально наказ віддає командир, але фактично життя підрозділу регулюють "поняття".

Радянський урок

Історія вже знає приклади проникнення кримінальних норм до війська. Після масової амністії 1953 року та інших амністій середини 1950-х із радянських таборів вийшла велика кількість людей. Частина колишніх ув'язнених призовного віку згодом потрапила до лав Радянської армії.

Існує поширена історична версія, що цей процес сприяв перенесенню до війська певних кримінальних практик. Саме з цим іноді пов'язують формування радянської "дідівщини".

У результаті в багатьох радянських частинах формальний статут співіснував із неформальним "законом казарми". Старослужбовець отримував владу над молодшим не завдяки знанням чи посаді, а завдяки праву принижувати. Це була логіка зони, перенесена за військовий паркан.

"Вагнер": коли страх замінює військовий статут

Досвід російської ПВК "Вагнер" підтвердив незручний факт: завербовані в'язні можуть воювати відчайдушно й результативно. Під час боїв за Бахмут формування Пригожина, значну частину штурмової піхоти якого становили засуджені, виявилося боєздатнішим за багато регулярних російських підрозділів. Ув'язнені погоджувалися на майже самогубні завдання, йшли в лобові штурми та приймали надзвичайно високий ризик смерті в обмін на шанс отримати свободу.

Проте "Вагнер" — не приклад для наслідування, а застереження про ціну такої боєздатності. Колектив з високою концентрацією раніше судимих осіб ризикує перетворитись на гібрид місць позбавлення волі. Що власне і відбулось з "Вагнером" внутрішня дисципліна якого відтворювала найжорстокіші порядки кримінального середовища: владу сильнішого, безумовне підпорядкування та покарання фізичною розправою. За відмову виконувати наказ або спробу втечі бійцеві загрожував не військовий суд, а смерть.

Спеціальний підрозділ не є ізольованим островом

Український закон недаремно передбачив службу засуджених у спеціалізованих підрозділах. Це дає змогу проводити відбір, підготовку та нагляд, не розчиняючи новобранців у великому армійському колективі.

Проте спеціалізований підрозділ не існує у вакуумі. Ним мають командувати офіцери й сержанти. Він взаємодіє із сусідніми частинами, штабами, медиками, логістикою та підрозділами забезпечення.

Тому ізоляція сама по собі проблеми не розв'язує. Найгіршим рішенням було б призначати для таких підрозділів командирів, які намагатимуться керувати "мовою зони". Щойно офіцер визнає кримінального "авторитета" посередником між собою та особовим складом, держава фактично легалізує паралельну владу.

Не ярлик, а відповідальність

Людина з кримінальним минулим може стати хоробрим і дисциплінованим воїном. Служба здатна дати їй можливість захистити країну, повернутися до суспільства та побудувати іншу біографію. Ставити тавро на всіх колишніх засуджених було б не лише несправедливо, а й нерозумно в умовах війни.

Та наївність тут не менш небезпечна за упередження. Разом із додатковим людським ресурсом армія отримує ризик утворення спільнот, де авторитет виборюють насильством, слабкість карають приниженням, а неформальний статус ставлять вище за закон.

У найскладніших боях підрозділи із засуджених справді можуть давати потрібний результат. Але його ціною може виявитись інфікування армійських колективів кримінальною моделлю взаємин.

Тому маємо, як то кажуть, завдання "з зірочкою": використати мотивацію та бойовий потенціал людей із кримінальним минулим, не дозволивши кримінальним правилам стати основою відносин у підрозділі.

Ганна Маляр