Сихів як репетиція. Що почнеться, коли війна стане на паузу

Про Львів уже написали всі, і майже всі — в жанрі вироку. Одні судять натовп, інші державу, треті обох одразу.

Вироки допомагають спалити емоцію, але нічого не пояснюють.

Спробую інший жанр — розібрати це як систему. Бо те, що сталося на Сихові, не почалося на Сихові. І, на превеликий наш жаль, не закінчиться там.

Почнімо з чесного визнання: проблема не нова. 18 серпня 2015 року, на брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі, представник Генерального штабу полковник Олександр Правдивець підбивав підсумки шостої хвилі мобілізації: план призову виконано на трохи більше ніж 60 відсотків, а кількість громадян, які після оповіщення не прибували до військкоматів, складала 50–55 відсотків — 26,8 тисячі осіб. Кожен другий.

Було відкрито майже шість тисяч адміністративних і півтори тисячі кримінальних проваджень; військових комісарів карали гауптвахтою за низькі показники; окремі області, за словами тодішніх посадовців, "пасли задніх" за призовом.

Зауважу — це вже не 2024 рік. Це 2015-й, більше ніж через рік після виборів Президента.

Але тоді система мала демпфер — те, що гасить піки й коливання, як амортизатор гасить удар колеса об яму.

Війна була позиційна, потреба в людях обмежена, ухилення не загрожувало фронту. Хвороба вже була, просто організм міг дозволити собі її не лікувати. І не лікував: проблему склали в довгу шухляду разом із паперовими архівами військкоматів.

Повномасштабне вторгнення не створило цю проблему. Воно зняло демпфер — і виявилося, що в шухляді за сім років нічого не змінилося.

Мобілізація — особливий вид відносин між людиною і державою. Це не податок: податок платять грошима, а тут держава просить тіло, час і, можливо, життя.

Політична наука давно описала, на чому тримається така згода. Американська дослідниця Маргарет Леві, яка вивчала військовий обов'язок у демократіях від наполеонівської Франції до В'єтнаму, назвала це умовною згодою — contingent consent: громадянин погоджується на найважчу форму служіння державі не зі страху і не з чистого патріотизму, а доки виконуються умови договору. Цих умов, якщо перекласти їх на наш ґрунт, три.

Перша: тягар розподілений чесно.

Служать подібні до мене — а не лише ті, хто не зміг відкупитися, сховатися за бронею чи посадою.

Друга: держава тримає слово.

Терміни, ротації, повернення — не як жест доброї волі, а як зобов'язання.

Третя, про яку ми говоримо найменше, а болить вона найбільше: гідність того, хто вже заплатив.

Воїн, який віддав здоров'я, не має побиратися на власний протез.

Родина загиблого не має збирати підписи під петицією, щоб державі не було шкода ордена.

Якщо ціна служби — життя, то подяка за неї не може бути благодійним збором. Це не соціальна політика, а та сама конкретика договору, без якої перші дві умови — лише слова.

Мені здається, ні в кого немає сумнівів: усі три умови в Україні зруйновані. І зруйновані задовго до перекинутої машини в Сихові:

• бронювання, що стали ринком;
• демобілізація, законопроєкти про яку роками бовтаються в Раді;
• призначення відвертих "корисних ідіотів", на які немає відповідей;
• корумповані керівники ТЦК з нерухомістю за кордоном;
• добровольці 2014 року, які стали заручниками власних чеснот і перетворилися на "приречених воювати";
• епізоди насильства з боків усіх зацікавлених сторін, за які ніхто не відповів — і які навчили кожен наступний натовп, що "можна", а кожну наступну групу оповіщення, що "інакше не вийде".

Коли умовна згода руйнується, її не заміщає ніщо.

На її місці залишається примус. А примус має просту арифметичну межу: тих, хто примушує, завжди менше, ніж тих, кого примушують.

Соціальний психолог Том Тайлер, автор класичного дослідження "Why People Obey the Law", показав на великому емпіричному матеріалі: люди підкоряються закону не через страх санкцій — санкцій на всіх ніколи не вистачає, — а через сприйняту справедливість процедур.

Люди питають не "що мені буде", а "чи чесно зі мною поводяться". Коли відповідь "ні", ніяке посилення покарань не компенсує втраченої легітимності. Це і є відповідь тим, хто після Сихова вимагає лише жорсткості: жорсткість без справедливості не відновлює порядок — вона лише піднімає ціну наступного зриву.

Далі — те, що видно з реакцій на подію, і це, чесно кажучи, тривожить мене більше за саму подію.

За добу довкола Сихова розгорнувся повний спектр відповідей: офіційні заяви, затримання, паралельні "розслідування" громадських середовищ зі своїми знайденими винними і своїми виконаними вироками, публічні погрози від політичних організацій, гіркий фаталізм людей у формі, які пишуть побратимам, що гучних судів не буде і все спустять на гальмах.

Придивіться до цього спектру уважно. У ньому немає жодного актора — жодного, — який вірив би, що правосуддя здійснить держава. Ні ті, кого мобілізують, ні ті, хто мобілізує, ані ті, хто воює.

Посада арбітра в країні фактично вакантна, і на неї вже вишикувалася черга приватних претендентів — кожен зі своїм слідством, своїм трибуналом, своєю виконавчою владою.

Історія знає ім'я такого устрою: отаманщина. Вона буває мережевою, стійкою, навіть героїчною. Вона ніколи не буває правовою. І кожен самосуд — байдуже, чиїми руками і в ім'я чого здійснений — це не відхилення від такого устрою, а його будівельна цеглина.

Є й глибший шар, який пояснює, чому дискусія довкола цього неможлива. Подивіться на мову. З одного боку летить лексика, що перетворює людей на тварин і худобу. З іншого — стандартизовані розповіді про мисливців за людьми.

Дослідники дегуманізації — від Герберта Келмана до Девіда Лівінгстона Сміта — описали цей механізм на матеріалі найтемніших сторінок двадцятого століття: функція обох словників одна — вивести опонента за межі людського виду, зняти внутрішню заборону на насильство щодо нього. Ця граматика ніколи не зупиняється на словах і уж точно ми знаємо це не з підручників.

А під граматикою лежить конфлікт, який узагалі не юридичний. Для однієї частини суспільства військова форма — реліквія: в ній ховали братів, її прали матері й дружини, її запах пам'ятають родини, і рука цивільного, що тягнеться її зірвати, — блюзнірство без жодних пом'якшень.

Для іншої частини та сама форма — уніформа інституції, від якої тікають через дорогу, і претензія на її недоторканність звучить як вимога недоторканності для практик, що за нею стоять.

Це зіткнення двох символічних порядків навколо одного предмета.

Сторони сперечаються не про факти — вони сперечаються про те, що є для них святим. Тому кожна нова подія, як би вона не розгорнулася, не наближає порозуміння, а лише постачає обом порядкам свіжі докази власної правоти.

І тому час назвати проблему на ім'я. Ім'я в неї не "ухилянти" і не "свавілля ТЦК" — обидва ці слова лише позначають, з якого боку розлому стоїть той, хто говорить.

Ім'я — розрив договору.

Неписаного, але базового договору між людиною і державою, який усі ці роки тримає фронт надійніше за будь-який примус. Його розривали довго, з обох боків, і кожен учасник має власний рахунок кривд, здебільшого справедливий.

Але зшивати доведеться теж з обох боків — і тут немає симетрії: держава в цій парі сильніша, отже, перший стібок за нею. Не тому, що натовп правий, а тому, що в натовпу, на відміну від держави, немає інструментів зшивання.

Ці інструменти відомі, і жоден не працює окремо.

1. Правосуддя, яке судить симетрично — і тих, хто перекидав машину, і тих, хто роками виробляв людей, здатних її перекинути.
   
   Несиметричний суд гірший за жодний, бо остаточно затверджує правило "закон для слабких".
2. Зобов'язання замість обіцянок — не "працюємо над питанням термінів", а закон про терміни служби з датою голосування.
   
   Не "вдосконалюємо бронювання", а опублікований перелік броней по галузях, який кожен може перевірити: довіру повертає не комунікаційна кампанія, а перше виконане слово.
3. Розведення функцій — армія воює з ворогом, порядком усередині займається поліція. І тут треба сказати чесно те, що зазвичай кажуть у майбутньому часі: норма, за якої військовий застосовує силу до власного громадянина, вже склалася — вона складалася поступово, рейд за рейдом, бус за бусом.
   
   Завдання більше не в тому, щоб її не допустити. Завдання в тому, щоб її демонтувати. А демонтаж норми завжди дорожчий і довший за її недопущення — і саме тому рахунок іде вже не на роки.
4. І четверте, найповільніше — робота зі смислом служби.
   
   Суспільство, в якому служба сприймається як покарання для тих, хто не викрутився, не наповнить військо жодною зарплатою і жодним контрактом.
   
   Людей, які перекидали машину, не переконає ні висока виплата, ні право обрати посаду — і це найточніший вимір глибини ями: проблема лежить нижче грошей, у шарі, де людина є або суб'єктом спільної справи, або ресурсом для вилучення.

І останнє — те, заради чого я взагалі сів писати цей текст.

Одна з найстрашніших думок, які приходять до мене над цією історією, стосується не Сихова. Вона стосується дня, коли повномасштабне вторгнення стане на паузу.

Сьогодні демпфером, який стискає всі наші розломи, працює сама війна: спільний ворог, спільна загроза, спільна необхідність.

Ми вже бачили, що буває, коли демпфер знімають, — 2022-й зняв демпфер з хвороби 2015-го, і вона вийшла на вулиці. Пауза у війні зніме наступний.

І тоді почнеться те, до чого ми не готуємося. Повертатимуться ветерани — з рахунками справедливості, які ніхто не зможе оплатити, бо неможливо заднім числом чесно розподілити тягар, який уже понесено нечесно.

У громадах зіткнуться люди, що прожили чотири принципово різні війни: окоп, тил, кордон, окупацію — чотири досвіди, кожен зі своєю правдою і своїм рахунком до інших трьох. А культури діалогу, слухання, витримування двох протилежних правд одночасно — ми так і не сформували.

Війна багато на що дозволяє нам закривати очі. Пауза не дозволить.

Сихів — це не вирок і навіть не діагноз.

Це генеральна репетиція, яку нам показали заздалегідь, з усіма дійовими особами майбутньої драми: розірваним договором, вакантним місцем арбітра, чергою приватних претендентів на це місце і двома мовами, що вже не чують одна одну.

Репетиція тим і цінна, що після неї ще можна переписати п'єсу. Ми запізнилися з цією роботою років на шість або сім. Але завіса ще не піднялася — і час, який лишився до неї, це не пауза перед виставою. Це весь час, який у нас є.

Денис Блощинський