Когнітивна війна? Як Росія атакує свідомість і чому Європа поки програє

Перш ніж точити списи довкола всього, до чого більш-менш вдало припасовується прикметник "когнітивний" — домен, перевага, викривлення, виснаження, щит, радар, ба навіть КАБ, — варто розпочати, власне, з "когніції" як такої. Тоді в розмову негайно втручається Декарт зі своїм одвічним cogito ergo sum. Мислення, що зумовлює існування, — давнє європейське відкриття. Для української нації, чиє існування як таке століттями заперечується, атака на мислення була інтегральним елементом війни задовго до першого пострілу.

Очевидно, що у впливі на думки і дії людей немає нічого нового — ХХ сторіччя цей вплив хіба що індустріалізувало, а ХХІ — цифровізувало. Однак, здається, коли "пропаганда" стала незручною для досліджень, у дискурсі почали один за одним то народжуватись, то згасати нові концептуальні побудови. І от тепер, із запізненням щонайменше на 12 років, на порядку денному — "когнітивна війна".

Хоча й сама мовна гра на цьому полі, безумовно, розігрується відповідно до визначених цілей, вона не має відволікати державу від здійснення питомих для неї функцій: задавати правила гри, реагувати на дійсні загрози, зрештою, застосовувати насильство до тих, хто прямо чи опосередковано отруює суспільну свідомість. Інакше ми ризикуємо потрапити в пастку, яку конструює для нас ворог. Згадайте колись модні терміни — "фейкньюз", "постправда" чи "гібридна війна" — які на роки відводили нас від суті явищ, давали ворогу простір для розгортання архітектури впливу, а нас змушували йти хибними шляхами протидії.

Але припустімо, що реальність, яку ми описуємо, можна називати "когнітивною війною". Якщо так, то Україна була атакована десятиліттями і програвала цю війну до 24 лютого 2022 року. А європейський світ програє її просто зараз — і програватиме далі, особливо якщо активна фаза російсько-української війни тимчасово припиниться.

Тому питання стоїть руба: як перемагати Росію, що атакує не лише у повітрі, на суші, на морі, в космосі чи у кіберпросторі, а й у "шостому" — когнітивному — домені війни? А передусім — де пролягає ця невидима лінія фронту і як зробити її видимою для союзників?

PSYOPS — це ще не когнітивна війна

"Колективне усвідомлення НАТО вагомості цієї [когнітивної] форми конфлікту відбувається поступово" — так у натівських звітах делікатно іменується власне запізнення. Варшавський саміт 2016 року визнав кіберпростір операційним доменом, але гібридні загрози розгледів лише крізь вузьку шпарину кібератак і спецоперацій.

Нейроетик Джеймс Джордано на той час уже охрестив мозок полем бою ХХІ століття, а генерал Ґолдфін підсумував: ми перейшли від воєн на виснаження до воєн свідомості (wars of cognition).

Поворотним став Брюссель: тоді, у 2021-му, комюніке саміту вперше прямо закцентувало дезінформаційну діяльність Росії та Китаю як проблему альянсового масштабу і визнало ці країни не анонімними "викликами", а акторами. Того ж року в Бордо відбулася перша в історії Альянсу наукова зустріч, присвячена когнітивній війні, — симпозіум Інноваційного хабу Командування НАТО з трансформації та французької Вищої національної школи когнітики (ENSC).

І тут Альянсові довелося констатувати незручне: для Росії і Китаю це ніяка не інновація. Пекін офіційно ухвалив доктрину "трьох воєн" — за громадську думку, психологічну та юридичну — ще 2003 року. Москва вустами Герасимова публічно оголосила про ставку на "невоєнні засоби" 2013-го. А під цим лежить глибший, радянський шар: школа рефлексивного управління, що від 1960-х вчила не ламати волю супротивника, а непомітно підводити його до "самостійного" ухвалення потрібного тобі рішення, — і гебістські "активні заходи", які поколіннями ставили на конвеєр фальшивки, підставні рухи й легендованих "незалежних експертів".

Визначення, яке випрацювали в НАТО, перекажу стисло: когнітивна війна — це мистецтво за допомогою технологій змінювати пізнання людей-мішеней, які здебільшого не підозрюють про сам замах, а тих, кому доручено протидію, утримувати в стані запізнілої чи неадекватної відповіді.

Поки Альянс 2021 року вперше вимовив уголос "когнітивна війна", школа, що вчила думати за супротивника, встигла постаріти. Тож тоді почалася лише інституціалізація оборони. Наступ був індустріалізований на пів століття раніше. Тим гострішою для нас — атакованих найдовше — є вимога йти далі за академічні концепти.

Так ось, PSYOPS — це умовна дореволюційна біхевіористська доктрина конфлікту. Причини поведінки, як вважається, лежать у середовищі, тож і важіль впливу — середовище. Керуєш інформаційним полем, стимулами та їхнім підкріпленням і отримуєш заданий психологічний ефект: деморалізацію, паніку, втрату волі тощо. Хоча сучасні доктрини психологічних операцій оперують установками й вразливостями аудиторії, але мірилом успіху для них лишається змінена реакція, а не змінене правило.

Інша річ — когнітивна війна: ведеться проти того, у що ворожа спільнота вірить, що любить і як думає, — змінюючи саме її уявлення про дійсність. Заявлена ціль — атакувати, експлуатувати, підточувати, а то й руйнувати те, як людина конструює власну реальність: ментальну впевненість у собі, довіру до інституцій і систем, без яких не здатні діяти групи, суспільства, нації.

Інформаційна війна влучає в те, що ви думаєте. Когнітивна — у те, як ви думаєте. І чи думаєте взагалі. Стати вашим зовнішнім мозком: думати за вас ваші "власні" думки. Тобто змінювати правила, а не реакції. Бо когнітивна операція бачить своїм полем саму свідомість.

Перемогти чи програти у цій битві можна вже на етапі уваги — те, що не потрапило в поле уваги, для людини не існує; можна — на етапі запам'ятовування й забування, на рівні евристик чи, зрештою, метакогніції. Але відбивати удар треба на тому рівні і в тих площинах, де його завдано. Тому PSYOPS, які часто є лише тактичним виявом когнітивних стратегій, чи взагалі лежать поза ними, слід чітко ідентифікувати і не плутати з когнітивом.

Як мислить ворог: "Мистецтво брехні таке ж старе, як і сама Росія"

Побудові ефективної когнітивної оборони — і тим паче когнітивного домінування — передує розуміння світоглядних парадигм і стратегій ворога. Тому спершу коротка розмова про Росію, системного вивчення якої так нам бракує.

У якій епосі живе ворог? На тлі пізнаного українцями російського варварства інтуїтивно хочеться записати Росію в Середньовіччя — або принаймні вигадати для неї окреме "неосередньовіччя". Насправді Росія живе в постмодерні. Але аж ніяк не в тому, що знайомий нам з праць французьких постмодерністів.

Сила Росії від початку ґрунтувалася на штучності. Ані назва "росіяни", ані імперська форма правління не були питомими для Московії: Пйотр Перший вигадав Росію — з новими інституціями, одержавленою церквою і столицею, зведеною з нуля на болотах за зразком нідерландських міст. Це була країна без кордонів і без прив'язки — до місцевості, до історії, до населення, до релігії; жодної форми, що обмежувала б експансію. Тож слова Владіміра Путіна про те, що "кордони Росії ніде не закінчуються", іронічно римуються з самою генезою цього утворення.

Із самого початку Росією могло бути проголошено що завгодно. Ядром було і залишається насильство, його вишуканою формою — брехня як чеснота. Задля двох незмінних цілей — збереження правлячого режиму будь-якою ціною і подальшої експансії — сучасна Росія робить те, що робила завжди: проголошує себе будь-чим, залежно від цільової аудиторії.

Росія — це завод із виробництва симулякрів: симулякр демократії, симулякр консерватизму, симулякр християнства. Немає і бути не може ніякої істини, бо істина стане на заваді інструменталізації будь-чого — а в цьому сила.

Вісь часу Росія розвернула назад. "Ми нарешті зібралися разом. Ми збираємо Росію", — урочисто проголосив Путін 2000 року, і за цими словами стояли послідовні кроки: орієнтація росіян на культ минулого — сконструйовану, "епохально помирену", відбілену версію імперії та СРСР — і на пріоритет внутрішньогрупового "свого", в межах якого "інший" за потреби легко стає ворогом.

Зрештою, незадоволення Росії власним місцем у глобальних ієрархіях влади запускає механізм мімікрії. У мілітаристській пропаганді Росія подає себе жертвою західного колоніалізму, запозичивши наративи антиколоніального опору часів холодної війни. Це заслоняє колонізаторові різницю між собою і підкореним: стан пригноблених проєктується на себе. Афективна конструкція, підсилена самонавіюванням власної пропаганди, дає наслідок, який ми спостерігаємо, — втрату зв'язку з реальністю в російського керівництва.

Два постмодерни

Європа прийшла до постмодерну органічно і, скажімо, шляхетно — крізь покаяння за дві світові війни і подальші кризи, що вибивали з-під ніг категорії модернізму. Росія постмодернізм свідомо інструменталізує.

Європейський постмодерн ґрунтується на неприйнятті тоталітарності в будь-якому вияві. І чи не найперше — тоталітарних претензій розуму. Він не приймає ідеї прихованого смислу історії. Він проголошує падіння метанаративів, що претендували на абсолютну істинність і пояснення всього. Тут і захована пастка, якої Європа, здається, не помітила: щеплення проти абсолютної істини непомітно перейшло у втрату істини як такої.

Скептицизм, що мав захищати від тоталітаризму, роззброїв перед ним. І ми переживаємо це болісно в політичному постмодернізмі можновладців. Там, де риторика остаточно розійшлася з практикою — і міжнародні інституції щодня поглиблюють цю прірву. Де світ, утративши довіру до спроможностей власного розуму, будує себе на задоволенні швидкоплинних споживацьких потреб.

Європейці дедалі менше вірять у речі, з яких виросли їхні власні вірування: у свою релігійну традицію, у військову честь, самопожертву чи бодай у суперечку за це. Тому Європа не просто програє в шостому домені — вона здає його без бою: передчасно попрощавшись із модерном, вона стала морально беззбройною. Росія про це добре знає.

Ось рівень, на якому насправді точиться когнітивна війна. "Не все так однозначно" перемагає не тому, що переконує фактами, а тому, що воно питоме для сьогоднішнього західного мислення: культ складності, підозра до моральної ясності, рефлекс шукати істину посередині. Удар завдано не по реакції, а по правилу: тому реакція і здається власною. Європа не розпізнає в Росії ворога: вона вірить не Росії, а своєму постмодерному відображенню, яке Росія послужливо їй підставляє.

Як ворог атакує нашу свідомість

Що нам кажуть самі виконавці? Юрій Безменов — офіцер КДБ, співробітник агентства преси "Новості", що працював під журналістським прикриттям і 1970 року втік на Захід. Головною зброєю СРСР, свідчив він, була не військова сила і навіть не шпигунство, а тривалий ідеологічний підрив суспільств: повільна зміна світогляду, тривалістю циклу операції в десятки років, через науку, освіту, медіа, культуру й політичний активізм — доти, доки громадяни не втратять довіри до власних інституцій, власної історії і власної держави. Наступні пів століття виявилися підозріло схожими на цей конспект.

У такій "скоригованій" системі координат, щойно університети випускають перше покоління експертів, вихованих у цих рамках, починається зміна еліт у наукових центрах, аналітиці й політиці — і людям, які описують світ іншими категоріями, стає дедалі важче наблизитися до місць, де ухвалюють рішення.

Реконструюймо тепер задум так, як він виглядає з боку виконавця, — за матеріалами, які нагромадила європейська контррозвідувальна практика. Стратегічна мета: повернути контроль над сферами впливу, втраченими з розпадом СРСР, і утвердити Росію в ролі єдиного рятівника від екзистенційних криз — які вона підживлює.

Тактика розписана за цілями.

1. Розколоти Європейський Союз — бо в союзі ці держави є надто сильною противагою, а наодинці з кожною можна домовлятися окремо, попередньо довівши її до внутрішньої поляризації та зовнішньої ізоляції.

2. Для кожного суспільства створити окрему ідеологічну нішу — бо кожне має власний культурний код, і шаблони тут не працюють.

3. Вирощувати "ідеологічно мертві поля" і чекати: безідейність нестерпна, порожнеча мусить заповнитися черговою ідеєю, а яка саме це буде ідея — вчасно "підкажуть".

4. Підривати місцеві авторитети фальшивими звинуваченнями і пильнувати, щоб на їхньому місці не постали нові, здатні об'єднувати. Замість зруйнованих авторитетів — генерувати споживацькі потреби: нехай споживацтво стане новою ідеологією.

5. Одночасно розганяти крайні ліві і крайні праві тенденції, доводячи їх до тієї межі, за якою суспільство саме прагне внутрішньої конфронтації.

І тут час сказати незручне. Частина зброї противника — наш власний словник. Поняття, якими Захід описує загрозу, часто працюють на того, кого мали б описувати. Згадана вже "гібридна війна" роками вкарбовувала у свідомість, що українці перебувають у стані якоїсь незрозумілої війни. Гонитва за "дезінформацією" вплутала в другорядну битву: дезінформування — лише одна з десятків тактик, і зосередженість на ній звільняє противникові важливіші напрями — зокрема, битву за довіру.

Якщо навести чіткість у розумінні явищ, далі є дві засади, які варто засвоїти: виграє той, хто активний і змушує іншого реагувати; і конфронтацію слід вести в когнітивній площині противника, а не у власній інформаційній. Росія примушує Захід порушувати обидві: він реагує, спростовує, звітує — і все це на власній території.

Росія не Україна

В очах західного світу (тієї його частини, яка принаймні нас помічала) ми довго були недорозвиненими. Країною, що застрягла в модернізмі з його "наївними" категоріями — правда, нація, боротьба, жертва. Проте українська реальність показала, що те, що з Брюсселя виглядало як наша відсталість, виявилося нерозтраченою сучасністю.

Ідеологічні апарати інших держав діяли тут майже безперешкодно; власна держава була заслабка, щоб їм перешкодити, і заслабка, щоб запропонувати громадянам соціально-економічні чи культурні стимули вибору на свою користь. Українці обирали навпростець: між тривалою, тяжкою боротьбою з невизначеними перспективами і швидкою заміною одного суспільства на інше. І вибір встояв.

Ми не встигли зневіритися в модернізмі і тому змогли те, чого не може пояснити жодна європейська аналітика: вийти на Майдан 2013-го, чинити опір 2022-го і стояти досі. Небесна сотня гинула під прапором Європейського Союзу — під прапором, за який у самому Союзі давно ніхто не готовий помирати. Європа дивилася на це з подивом. Дивилася на власні цінності, вимовлені всерйоз.

Тому ми були — і багато в чому досі лишаємося — незрозумілими для Європи. Цілком виразно це видно з того, як Захід бачив "Азов". Легше пояснити феномен добровольчої відданості ідеї нації "неонацизмом", ніж цінностями, яким ми вірні і яким немає місця в словнику постмодерну.

Тому коли Україна роками кричить: та все ж однозначно — це війна, це терор, це колоніалізм, — західне вухо з підозрою глухне. У постмодерній оптиці неприйнятна сама однозначність: хто говорить без "з іншого боку", той або наївний, або завербований. І нас не зрозуміють доти, доки не побачать, як їхнім власним мисленням грає Росія.

Бо когнітивна війна Росії ніколи не була націлена лише на Україну — удару завдають і по свідомості партнерів. Ми вже чули, як це звучить: збройний захист України стає "небезпечною ескалацією", що "провокує ядерну війну", а російська агресія знаходить розуміння, бо "у великих держав є право на баланс інтересів". Тож Україна наче тримає дві лінії одночасно — проти прямих російських операцій і проти хибних картин світу власних союзників, за які платимо відтермінованими рішеннями, недоданою зброєю, часом, і, звісно, найдорожчим — життями.

Україна — ключ до розуміння Росії

У 2022 році Оксана Забужко сказала про те, як світ "відкриває" Україну:

"На початку березня я слухала розмову Енн Еплбаум, Тіма Снайдера і Юваля Харарі. Еплбаум захоплено говорила про опір українців у контексті всіх тих експертних прогнозів про три дні, за які Путін мав нас завоювати, — мовляв, от яка несподіванка виявилась, і нарешті світ відкрив для себе Україну! А я подумала: я вже втретє на своєму віку чую це! Утретє в цьому столітті, тими самими словами, без змін, вони нас „відкривають" і заново дивуються, яка ми чудова країна! Холера, та скільки ж можна?! 2004. 2014. 2022. Та ви коли-небудь навчитеся, що це не Росія? Підете на крок далі?"

До 2004, 2014 і 2022 років варто, мабуть, додати ще 1991-й…

Періодичні "відкриття" України є ознакою того, що між нами і світом стояла оптика, виготовлена не нами. Україну або не бачили зовсім, або бачили крізь лінзу "славістики", в якій усе українське — регіональний випадок російського.

Тож дозвольте зустрічне запитання тим, хто нас укотре "відкрив". А що ви розумієте про Росію? Чи певні ви, що не живете досі всередині уявлення про Росію, сконструйованого самою Росією, — і всередині сконструйованих нею ж уявлень про ваші з нею стосунки? Довгий час Росія була вашим ключем до розуміння України. Тепер Україна — ключ до розуміння Росії як ворога. А отже — до когнітивної оборони.

Європеєць, який потрапляє сюди, на український Схід, з охопленої сумнівом Європи — тієї, що вже не знає, хто вона і куди їй іти, — відчуває перед цим вогнем щось, здавалося б, давно забуте. Ми не "екзотичний фронтир" і не "Дике поле". Ми показуємо, якою має бути Європа, і нагадуємо, яким дивом вона може бути. Ми повернемося в Європу, щоб принести відродження: вогонь, волю, вірність тим цінностям, з яких Європа постала і без яких не встоїть.

Україна сьогодні передає Європі досвід поля бою. Але цього замало. Ми наразі не можемо порадити головного — як мобілізувати європейські суспільства. Бо воля до боротьби не лежить у площині методик. Вона живе на рівні світоглядних категорій — правди, за яку варто стояти; спільноти, яку варто боронити; зла, якому треба чинити опір, — і саме це немислимо у європейській постмодерній парадигмі, яку ворог досконало вивчив і якою вміло користується. Суспільство, яке не стане на захист нації, бо в його картині світу немає нічого, за що стають на захист нації, — це і є довершений результат російської когнітивної операції.

Відповідь на питання "як перемагати Росію у шостому домені війни" коштувала нам дорого. Це точно не означає переграти ворога на його полі брехні. І не виробити чергову "стійкість" — цього разу когнітивну. Це означає звільнитися від оптики ворога в описі самих себе. Викорінити механізми викривлення там, де їх вкорінено, — у науці, освіті, культурі. Перестати мислити "когнітивне поле бою" лише кордонами України. Знати ворога краще, ніж він знає себе. І спертися на те, на що ворог не здатний: на чесноти — і на людей, які стають за них без примусу.

Арсен "Лемко" Дмитрик