Після війни

Україна увійшла в чергове піке суспільної недовіри до влади. Але поміж суто політичних причин є і інші, не настільки поверхневі.

Після кожної великої війни держава рано чи пізно стикається не лише з питанням перемоги чи поразки. Вона стикається з тими, хто повертається з війни додому.

США після своїх воєн отримали хвилю ветеранських самогубств. І страшна особливість цієї хвилі в тому, що вона не зникає одразу після завершення бойових дій. Вона довго живе всередині суспільства. У залежностях та розлученнях. У мовчанні та відчутті, що ти ніде більше не вдома. Рівень суїцидів серед американських ветеранів вдвічі вищий за рівень суїцидів серед цивільного населення. Щодня чинять самогубства близько сімнадцяти ветеранів на день, або майже шість з половиною тисяч на рік.

Можна довго сперечатися про причини й наслідки американських воєн. Але всередині кожної війни завжди є люди.

Ми ще тільки привідкриваємо двері в це пекло. У нас ще не було масового повернення ветеранів додому. Значна частина людей, які пройшли армію, досі залишається в армії. Багато хто вже роками живе поза родиною, поза цивільним світом, поза нормальними людськими зв'язками.

І якщо хтось думає, що нам буде легше, ніж американцям, то ні. Не буде.

Справа не лише в посттравматичному стресовому розладі. Не лише в пораненнях, втратах, контузіях чи безсонні. Справа в культурі середовища, в якому людина змушена перебувати роками.

Армія — це закрита інституція. А закриті інституції дуже швидко починають жити за власними правилами, якщо відсутні прозорий моніторинг, відповідальність і повага до людської гідності.

Останні події навколо підрозділу "Скеля", свідчення про жорстоке поводження в інших штурмових підрозділах, публічний конфлікт між політичним і військовим керівництвом країни — це не окремі скандали. Це симптоми набагато глибшої хвороби. Симптоми до зубного болю знайомі тим, хто служить, але не може говорити, і шокуючі для тих, хто поза армією.

Хвороби армії, яка занадто довго залишалася нереформованою.

Поки українське суспільство вчилося будувати демократичні інституції, говорити про права людини, гідність, свободу, відповідальність і відкритість, армія значною мірою залишалася уламком іншої епохи. Епохи, де головне — не результат, а наказ. Не людина, а штатна одиниця. Не правда, а правильний рапорт. Не ефективність, а лояльність. Не відповідальність, а здатність перекласти провину нижче.

У такій системі звання часто давали не за результат, а за вислугу. Командирів оцінювали не за те, скільки людей вони зберегли і чого досягли, а за те, наскільки зручно вони вписуються в вертикаль. І тепер багато тих, хто виріс у цій культурі, очолюють людей у найбільшій війні нашої історії.

Це не означає, що вся армія така. В армії є фантастичні командири. Є підрозділи, які бережуть людей, навчають, аналізують, чесно говорять про помилки, створюють довіру і воюють сучасно.

Але саме тому ще більш боляче бачити інше.

Щороку ми беремо участь в декількох великих фантастично невиправних знищеннях наших бійців заради популізму. Людей кидають у безглузді штурми заради політичної картинки. Місто називають "фортецею", хоча всі всередині розуміють ціну цієї метафори. Біцям наказують тримати позиції не заради перемоги, а заради зручної звітності.

Дуже часто війна – це поєднання мужності і героїзму із некомпетентністю та байдужістю. Це одна з найстрашніших її правд. Війна оголює не лише силу характеру, а й неспроможність системи ухвалювати якісні рішення. У цивільному житті ціною таких рішень була би втрата роботи, закриття проєктів, банкрутство або репутаційні втрати. На війні ціна помилки інша. На війні ціна поганого рішення — людські життя.

В одній з рот, де я служив, за один день у СЗЧ пішли п'ятнадцять бійців. Це була майже половина підрозділу. Найпростіше назвати їх слабкими, боягузами або зрадниками. Але реальність часто складніша. Більшість із них свого командира чула хіба що по рації, а відтак не мала жодного розуміння того, що потрібно робити, де свої, а де ворог. Не було жодного поняття ані про тактичку на сьогодні, ані про стратегію на найближчий час.

Втрати стають фоном. Брехня в рапортах важливіша за реальність на землі. Ініціативних командирів ламають або відсувають. Вони ніби вередливе теля, що відбилося від стада. Мобілізована людина потрапляє не в військову організацію, а в середовище страху, приниження й безправ'я. Це відчувається шкірою. З певною незбагненністю, але від того стає ще реальнішим.

Це формує правила гри.

Не варто розраховувати на повернення до нормальності там, де в фундаменті відносин лежить взаємна недовіра. Якщо система знеособлює людину, людина відповідає агресією, апатією або внутрішнім розчахненням. Якщо в середовищі нормою стають грубість, брехня, приниження й байдужість до потреб іншого, то з часом це перестає сприйматися як відхилення. Це стає мовою виживання.

А потім ця мова повертається додому.

Вона повертається в сім'ї, розмови з дітьми та стосунки з дружинами й чоловіками. У політику та вуличні конфлікти. У спосіб, яким ми будемо дивитися одне на одного після війни.

Війна, не закінчується ніколи, ані для тих, хто досі в армії, ані для тих, хто вже вийшов з неї. Позаяк повернутися з війни неможливо. Можна повернутися до цивільного життя, проте неможливо піти з війни. Неможливо прив'язатися до попередньої версії самого себе.

Вже зараз багато сімей військовослужбовців існують радше формально. Неможливо роками бути вирваним із родини, повернутися і вести себе так, ніби нічого не сталося. Неможливо роками жити в середовищі, де особистий простір, турбота, ніжність і визнання цінності іншого є слабкістю, а потім невимушено повернутися в культуру близькості.

Ветерани повертаються в цивільне життя ніби з іншої планети. І часто не знаходять собі місця ані там, звідки пішли, ані там, куди мали би повернутися.

Одна з найнебезпечніших форм війни — це її продовження всередині самого себе після того, як повернувся з лінії фронту.

Тому реформа армії — це не внутрішня справа військових. Це питання майбутнього українського суспільства.

Культура, яку сьогодні виробляє армія, не залишиться всередині армії. Вона, як тиск у закритому сосуді, рано чи пізно виплеснеться назовні.

Якщо всередині армії нормалізуються приниження, страх, брехня, безвідповідальність і знецінення людського життя, ми отримаємо це саме в суспільстві. Тільки в цивільній формі.

І навпаки. Якщо армія навчиться будувати середовище взаємоповаги, відповідальності, правди, професійності й цінності людського життя, то саме це повернеться в країну разом із ветеранами.

Нам потрібна армія, яка здатна воювати. Але нам також потрібна армія, після якої люди можуть жити.

Не просто вижити. А саме жити.

Перемога, це не лише географічне поняття.

Перемога – це ще й те, якими людьми ми вийдемо з цієї війни. І якою країною станемо після неї.

Гліб Бітюков, ветеран, керівник Київського центру УКУ