Заборонити не можна проводити. Де поставити кому після трагедії на Київщині

Одинадцять загиблих на події під Києвом не є аргументом за заборону масових подій під час війни. Це аргумент за те, щоб нарешті написати для них стандарт безпеки, якого в країні досі немає. Колонка від івентора з 25-річним стажем організації найскладніших подій

24 липня в Бучанському районі загинули одинадцятеро людей, близько сотні дістали поранення. Співчуваю рідним і близьким загиблих і не збираюся розбирати чиїсь помилки, що могли призвести до збільшення кількості смертей та поранень. Для цього є слідство, і воно триває. Я організовую події багато років і пишу цей текст з іншої причини: якщо єдиним висновком із цієї трагедії стануть заборони, наступна — залишиться питанням часу.

Найпоширеніша реакція в мережі звучить приблизно так: "Хто взагалі проводить масові заходи під час війни?!". Емоція зрозуміла, проте чесна відповідь на це питання проста: усі.

Щотижня в Україні відбуваються сотні зібрань, де в одному місці перебуває понад кілька десятків людей: оборонні виставки й демонстрації, без яких не працює ринок озброєнь, бізнес-форуми, на яких тримається економіка, що фінансує армію, концерти, фестивалі, ярмарки, спортивні змагання, богослужіння і шкільні свята. Країна на п'ятому році великої війни не може жити в режимі постійного локдауну, а право людей збиратися разом належить до тієї сфери людського, яку ми захищаємо.

Проблема в іншому. Сьогодні це право не захищене нічим, окрім удачі та сумління конкретного організатора.

Каскад, а не випадок

У безпековій науці катастрофу такого типу називають каскадом відмов. Велика біда майже ніколи не має однієї причини, вона складається з ланцюжка проблем, кожна з яких окремо здається дрібницею.

З того, що відомо публічно про 24 липня, цей ланцюжок можна відновити. Повітряні сили оголосили тривогу за кілька хвилин до удару, але значна частина учасників її не почула, бо на локації не було стабільного зв'язку. Ця деталь принципова: коли мобільна мережа не працює, державне оповіщення просто не долітає до людей, навіть якщо спрацювало вчасно.

Капітального укриття поруч не було, тому після перших вибухів люди побігли ховатися в ліс, і наступний приліт застав їх на відкритій місцевості. Чергових медичних бригад на заході не було. До локації вів єдиний заїзд лісовою дорогою, і коли прибули пожежні машини та швидкі, вони заблокували одна одну.

Одна з учасниць, яка того дня рятувала поранених, згодом описала пережите у відкритому дописі. У неї було чотири турнікети, і їх не вистачило. Комусь довелося накладати еластичний бинт замість турнікета, комусь пов'язку зі свого одягу. Поранені лежали і самі намагалися додзвонитися до швидкої. Першими вивозити людей до дороги почали іноземні гості заходу на власній роботизованій платформі. Вона пише, що якби на місці чергували медики, щонайменше двоє людей могли б вижити. Сильнішого аргументу на користь стандарту я не знаю.

Варто чесно зафіксувати й інше. Відкритого анонсу події не було, локацію повідомляли лише зареєстрованим учасникам, тобто організатори дотримувалися частини неписаних правил спільноти. Це не знімає питань, на які відповість слідство, але показує головне: поки правила лишаються неписаними, навіть сумлінне їх виконання не складається в систему.

Усуньте будь-які дві ланки цього ланцюжка, і загиблих було б менше. У цьому вся суть безпеки масових подій: вона складається з нудної підготовчої роботи задовго до біди, а не з героїзму в її момент. Правильна робота безпекової гілки івенту має бути нагороджена роками нудних процедур без жодних наслідків – в цьому її справжня суть.

Світові стандарти писалися так само, після трагедій. Після тисняви на стадіоні Гіллсборо у 1989 році Британія повністю переписала правила проведення матчів.

Після Love Parade у Дуйсбурзі, де 21 людина загинула через єдиний вхідний тунель, Європа переглянула підходи до управління потоками.

Після теракту на Манчестер Арені британський парламент ухвалив так званий закон Мартіна, який зобов'язує кожен майданчик місткістю від 200 осіб мати план дій на випадок атаки.

Галузь давно має і методичну основу: британський Purple Guide, за яким розраховують медичне забезпечення та евакуацію, а також дослідження науки про натовп від Джона Фруїна до Кіта Стілла. Проте жоден із цих документів не писався для країни, по якій щодня може прилетіти балістика.

Найближчий досвід має Ізраїль, де Командування тилу прив'язує дозвіл на зібрання до простого критерію: чи встигають усі присутні дістатися захищеного простору за час підльоту. Україні доведеться написати перший у світі повноцінний стандарт масових подій в умовах ракетної загрози. Це гіркий привілей, але після війни цю експертизу вивчатиме весь світ.

Що стандарт не обіцяє

Тут мушу сказати те, що автори подібних текстів кажуть рідко. Стандарт не є гарантією. Ракета може прилетіти по локації, де все зроблено бездоганно, і люди все одно загинуть. Яворівський полігон на Львівщині розбили крилатими ракетами з десятками загиблих, і жодна методика не скасовує цього ризику повністю.

В інформаційному просторі після кожної трагедії вмикається логіка відмінника: якщо сталося погане, значить хтось зробив щось неправильно. Ця логіка психологічно комфортна, бо створює ілюзію контролю, але вона хибна і жорстока, адже перекладає відповідальність за ворожий удар на його жертв. Погане може статися навіть із тим, хто зробив усе правильно.

Сенс стандарту в іншому. Не можна вплинути на те, чи прилетить. Можна вплинути на те, скільки людей виживе, коли прилетить: щоб тривога доходила до кожного, щоб було куди бігти, щоб турнікетів вистачало, а швидкі не стояли в заторі.

Різниця між чотирма турнікетами на локації й сорока не належить до сфери везіння, це сфера підготовки. Готовність вимірюється не тим, чи прилетіло, а тим, скільки життів вдалося зберегти, коли прилетіло.

З тієї самої причини не працює ідея просто винести всі події якомога далі від фронту. Безпечної географії в цій війні немає: гіперзвукова ракета долітає до Львова за ті самі лічені хвилини, а прильоти фіксувалися по всій країні. Реальна змінна лише одна, і це час від сигналу тривоги до захищеного простору. Саме тому стандарт має рахувати хвилини до укриття, а не кілометри до кордону.

Прогалина, яку вже назвали

У ці дні в дискусії я побачив дуже конкретну пропозицію. Адвокат і ветеран Масі Найєм звернув увагу на юридичну прогалину, про яку мало хто знав: приватний захід на приватній території сьогодні не потребує жодних погоджень, тому військова адміністрація, навіть володіючи через оперативного чергового інформацією про повітряні загрози, не має каналу, щоб передати її організаторам. Це точний діагноз, і саме з нього варто починати.

Найєм пропонує запровадити обов'язкове погодження з військовою адміністрацією для заходів від 50 осіб, із правом відмови, якщо організатори не забезпечили укриття, медичні бригади та по турнікету на кожного учасника, і застосувати це насамперед до подій оборонної галузі.

Підтримую напрям і пропоную три уточнення, які зроблять майбутню норму робочою.

Перше стосується медицини. Норматив у стилі "по турнікету на людину" зрозумілий емоційно, але безпеку створюють спроможності, а не предмети. Тисяча турнікетів на складі нікого не врятує, якщо поруч немає людей, які вміють ними користуватися, стабілізаційного пункту і плану евакуації поранених. Світова практика рахує інакше: час до першої допомоги, кількість бригад відповідно до масштабу і профілю ризику події, час вивезення тяжкопораненого. Турнікети мають бути обов'язковим рядком у цьому розрахунку, однак рядком, а не заголовком.

Друге стосується порогу в 50 осіб. Під нього потрапляє велике весілля, шкільний випускний і недільна служба. Якщо погоджувати все підряд, адміністрації потонуть у заявках і почнуть видавати дозволи не читаючи, тож реальна перевірка зникне саме там, де вона найпотрібніша.

Жорсткість вимог має залежати насамперед від вразливості локації, а вже потім від кількості людей. Подія на тисячу осіб у метро на глибині кількох десятків метрів об'єктивно безпечніша за зібрання на шістдесят осіб на відкритому полігоні в зоні досяжності балістики.

Третє стосується меж застосування. Обмежитися заходами оборонної галузі означало б захистити лише частину людей. Ворог б'є по скупченнях, про які дізнався, незалежно від типу події. Драмтеатр у Чернігові в серпні 2023 року був цивільною будівлею в центрі міста, і загиблі там були цивільними. Стандарт має бути універсальним, а відмінності між типами подій закладаються всередині нього через категорії та режими.

Один головний принцип

Якщо з усього стандарту запам'ятати одне речення, нехай це буде таке: місткість події дорівнює місткості укриття, досяжного за час підльоту. Ідеться не про те, скільки людей вміщає поле чи зала, а про те, скільки людей фізично встигають зайти в захищений простір за ті хвилини, які дає оповіщення для конкретного типу загрози в конкретному регіоні.

Немає укриття на тисячу людей у трьох хвилинах ходи, отже на події не може бути тисячі людей. Це правило автоматично сортує всі майданчики країни на придатні та непридатні, без емоцій і без сподівання на удачу.

Навколо цього принципу я бачу сім обов'язкових блоків стандарту.

Блок перший: інформаційний контур.

Публічність події має бути настільки меншою, наскільки вразливіша локація. Для професійних заходів на відкритих майданчиках публічних анонсів не повинно бути взагалі: локацію учасники отримують персональним каналом за одну-дві доби, а в публічному полі допустима хіба що формула на кшталт "Київ, центр міста, деталі після реєстрації".

Публікації з геоприв'язкою до завершення заходу заборонені, і це правило кожен учасник та кожне медіа підтверджують підписом. Реєстрація передбачає верифікацію, організатор повинен розуміти, хто до нього приходить. Водночас треба чесно визнати, що повністю виключити витік неможливо: зламана пошта або агент у профільному чаті зводять нанівець будь-яку конспірацію. Тому інформаційний контур ніколи не працює сам, він лише виграє час для решти систем.

Є й окремий виняток: подія в капітальному укритті, наприклад у метро, може анонсуватися відкрито, адже там сама локація є захистом.

Блок другий: укриття.

Це пункт допуску події до проведення. Капітальна захисна споруда в межах нормативного часу доступу, місткість якої звірена з кількістю реєстрацій, промарковані маршрути, навчений персонал, а всередині вода, аптечки, світло і зв'язок. Бетонна будівля поруч, до якої ніхто не рахував ані відстані, ані місткості, укриттям не є.

Блок третій: оповіщення.

Власний контур на локації, незалежний від мобільної мережі, з дублюванням трьома каналами: звуковим сигналом, голосовим оповіщенням і візуальним сигналом на екранах. На кожному заході чергує безпековий офіцер з одноосібним правом зупинити подію, без погодження з продюсером і без бажання дограти пісню до кінця. Ця роль вимагає окремої підготовки, бо безпека подій воєнного часу не виводиться ані з маркетингового, ані з виробничого досвіду, і стандарт має передбачити для неї навчання при ДСНС або галузевих асоціаціях.

Блок четвертий: локація і потоки.

Щонайменше два незалежні транспортні заїзди, інакше локація для масової події непридатна. Окремий коридор для екстреного транспорту, який ніколи не заставляється. Розрахунок щільності натовпу і контроль критичних точок на входах, звуженнях та сходах. Схема евакуації, в якій потоки людей не перетинаються з рухом спецмашин.

Блок п'ятий: медицина.

Чергові бригади екстреної допомоги на локації від першої до останньої хвилини, за розрахунком від кількості учасників і профілю ризику. Стабілізаційний пункт, тактичні аптечки й турнікети в кожній зоні, персонал із навичками зупинки кровотеч. Медичне забезпечення має стояти в кошторисі нарівні зі сценою і звуком.

Блок шостий: зв'язок і логістика.

Радіомережа події, що не залежить від мобільного покриття, резервний супутниковий канал для штабу, точки заряджання для персоналу. Координати локації заздалегідь передані екстреним службам регіону, щоб швидкі не шукали поле за лісом. Сюди ж належить пожежна безпека: негорючі матеріали конструкцій, протипожежні розриви між зонами, засоби гасіння на кожній точці й заборона піротехніки за замовчуванням.

Блок сьомий: тренування.

Написаний стандарт сам по собі нікого не рятує. Потрібні інструктаж усього персоналу, штабні навчання з кризовими сценаріями, репетиція евакуації перед відкриттям і спільний брифінг із ДСНС, поліцією та медиками. Після події готується обов'язковий звіт з безпеки, який поповнює галузеву базу знань.

Під землею і просто неба

Останній елемент стандарту, диференціація. Вимоги до концерту в метро і до ярмарку на площі не можуть бути однаковими, тому пропоную три категорії.

Категорія А: охоплює події в капітальних захисних спорудах: підземні простори, метро, споруди подвійного призначення. Тут допустима повна публічність і максимальна місткість, а увага зміщується на потоки, пожежну безпеку та медицину.

Категорія Б: охоплює події в капітальних будівлях з укриттям у нормативній досяжності: зали, театри, палаци спорту. Публічність можлива, місткість обмежена місткістю укриття, протокол переходу в режим укриття пропрацьований заздалегідь.

Категорія В: охоплює події просто неба. І тут режим найжорсткіший: закритий інформаційний контур, знижені ліміти та укриття у хвилинній досяжності.

Якщо математика укриття для конкретної локації не сходиться, подія в такому форматі там не проводиться. Не тому, що комусь заборонили збиратися, а тому, що фізика підльоту не лишає людям шансу сховатися. І вихід тут не в перенесенні всього за умовний Збруч, а в зміні формату: менше людей, розосередження, перехід у захищені простори. Так, це означає, що частина звичних форматів у нинішніх умовах неможлива. Чесніше визнати це зараз, ніж після наступного удару.

Хто має це зробити

Стандарт такого типу не буде робочим ані як суто державний документ, бо чиновник не бачить подію зсередини, ані як суто галузевий, бо без сили закону він залишиться побажанням.

Робоча модель давно винайдена: держава встановлює обов'язковий мінімум і контролює його, індустрія пише методику та підтримує її актуальність. У нашому випадку це означає, що ДСНС і МВС відповідають за нормативи укриттів, оповіщення та процедуру погоджень, військові адміністрації отримують той самий канал зв'язку з організаторами, про який пише Найєм, профільні міністерства й галузеві асоціації розробляють методики для різних типів подій, а страховий ринок робить безпеку економічно раціональною: застрахувати захід без виконання стандарту має коштувати дорожче, ніж виконати стандарт.

За часом це місяці, а не роки. Більшість елементів уже існує в розрізнених нормах, у практиках відповідальних організаторів і в досвіді служб. Бракує рішення зібрати все в один обов'язковий документ.

І ще одна причина не відповідати на трагедію забороною. У дискусії вже пролунала думка, яку не варто відкидати: показовий удар по професійній події міг мати на меті саме таку нашу реакцію. Щоб ми самі скасували собі майданчики, де зустрічаються виробники, військові та держава, і власними руками зробили те, чого ворог не досягне жодною кількістю ракет. Доведе це слідство чи ні, сама логіка очевидна: рефлекторна заборона всього після одного удару працює на того, хто вдарив.

Українці мають право збиратися разом: працювати, домовлятися, слухати музику, проводжати загиблих і святкувати перемоги.

Ворог б'є по наших зібраннях саме тому, що вони є тканиною живої країни. Якщо ми відповімо відмовою від спільного життя, удар досягне мети.

Якщо відповімо стандартом, який рахує кожну хвилину до укриття, це буде відповідь країни, що збирається жити довго. У реченні "заборонити не можна проводити" кома має стояти після слова "можна". І поставити її треба пером, поки її знову не поставила кров.

Денис Блощинський