Ухилянти та ветерани: прірва, від якої залежить Перемога України у війні

Там, на Сході України, де я провів останні декілька років свого життя, все працює за жорсткими, але максимально прозорими правилами. Там немає місця напівтонам чи подвійним стандартам. У нашій реальності ціна будь-якої помилки є абсолютною — це людські життя. Тому ефективність тут вимірюється не кількістю коментарів та реакцій в соцмережах чи голосними гаслами, а знищеними цілями та вцілілими побратимами.

Але варто перетнути невидиму межу і повернутися в тил — у коротку відпустку чи по службових справах — як ти миттєво врізаєшся у стіну зовсім іншого світу. Чим далі від фронту, тим більше це помітно.

Міста, для яких фронт десь далеко, заповнені кав'ярні, людей, які поспішають у своїх буденних цивільних справах. Це саме те, за що ми добровільно пішли воювати, залишивши свої кар'єри, свої родини та звичне комфортне життя. Хтось повернувся із закордону та встав до лав війська. Проте за фасадом вдячних білбордів і мільйонних зборів на дрони ховається глибока суспільна прірва.

Давайте будемо відвертими: пересічне суспільство наразі є практично не готовим до зустрічі з тими, хто робить усе для того, щоб на тринадцятий рік війни Україна продовжувала існувати та боротись. Я не беру тут до уваги родини та близьких військовослужбовців, а згадую мільйони громадян та їхні родини, котрі ухиляються від військової служби, для котрих війна там — далеко.

Слова, яких у нас бракує

Коли я шукаю мову для опису того, що бачу в тилу, мимоволі звертаюся до чужого досвіду. У наших партнерів є чому повчитись.

Draft dodgers — люди в роки Другої Світової , хто замість того, щоб стати до лав війська, тікає, підробляє документи чи ховається — ухилянт у чистому вигляді.

AWOL (Absent Without Official Leave) — це категорія з іншої площини: самовільна відсутність без наміру дезертирувати назавжди, зрив, а не остаточний розрив зі службою. Іншими словами СЗЧ.

Conchies — розмовне скорочення від "conscientious objectors". Але тут важлива різниця, яку варто проговорити чесно: conchie — це не той, хто просто втік чи сховався. Це людина, яка офіційно, через трибунал, заявляла про відмову служити з релігійних чи моральних переконань і несла за це відповідальність — часом альтернативною службою не менш небезпечною за фронтову, часом в'язницею. Відверто кажучи, питань до наших громадян було б набагато менше, якби вони виконували свій борг, хоча б таким чином, не залишаючи війну з росією десь осторонь.

В українській мові всі терміни описані вище "злиплися" в одне слово — "ухилянт". Судячи з ситуації в суспільстві, громадянам поки що зручніше не розрізняти, чому саме людина не пішла на фронт: з переконань, зі страху, через обставини чи просто тому, що ніхто її й не примусив по-справжньому.

Британський досвід: трибунал замість тавра

Показово, що саме британці — нація, яка воювала на виснаження шість років поспіль, — знайшли процедуру, а не лише осуд. Існували спеціальні трибунали, які розглядали заяви conchies.

Рішення могло бути різним: повне звільнення, умовна альтернативна служба, і лише за відмови коритися — в'язниця. В Україні під час військового стану, таке вузьке поняття, як альтернативна служба практично не використовується.

Що особливо важливо: ставлення до відмовників у Другу світову було помітно м'якшим, ніж у Першу, коли чоловікам призовного віку публічно вручали білі пір'їни як знак боягузтва. До 1940-х це вважали надто грубим інструментом. Частково тому, що самі conchies під час бомбардувань Лондона працювали пожежниками й рятувальниками — і суспільство побачило: відмова від зброї не тотожна відмові від ризику й відповідальності.

Я думаю про це, коли чую своє улюблене "я поважаю твою службу, але…". Британці за шість років війни навчилися розрізняти форми участі. Ми поки що не навчилися навіть розрізняти форми відмови.

Можливе повторення В'єтнамського синдрому в наших реаліях

Аналізуючи те, як цивільний світ у тилу України готується до масової демобілізації та повернення військових, перед очима постає інший історичний досвід — США зразка 1970-х, одразу після завершення війни у В'єтнамі. Ця паралель лякає найбільше, адже ми ризикуємо повторити чужу соціальну катастрофу, маючи власні, ще складніші вихідні дані.

Якщо казати про відношення до служби в Україні з війною у В'єтнамі, наші обставини корелюються більше. Але є велика різниця в самому корінні подій тоді і зараз.

Там війна йшла на чужій території, відстоювалися глобальні інтереси, а в нашому випадку війна схожа на події Другої Світової. Загарбник вторгся на нашу землю і хоче знищити нас, як націю. І тоді і зараз, чоловіки, котрі не мають законних підстав не служити, є справжніми draft dodgers. Десятки тисяч молодих американців тікали до Канади й Швеції, спалювали повістки публічно, вступали до університетів заради відстрочки. Суспільство розкололося навпіл: для одних це були зрадники, для інших — герої опору несправедливій війні. Розкол виявився настільки глибоким, що лише у 1977 році, майже через десятиліття миру, президент Джиммі Картер видав амністію для ухилянтів В'єтнамської війни — окремим актом, бо саме суспільство самотужки так і не примирилося.

Але американське суспільство тоді відштовхувало не лише ухилянтів — воно відштовхувало і власних ветеранів через глибоке неприйняття самої війни. Повертаючись додому, солдати стикалися з агресивними протестами, звинуваченнями та повним ігноруванням їхніх травм.

Наша війна — екзистенційна, в багатьох випадках військових поважають тільки на словах. Це абстрактна, "дистанційна" повага, яка бездоганно працює у соціальних мережах і миттєво руйнується при зіткненні з реальністю. Ізоляція ветеранів В'єтнаму зʼявилася на фоні суспільної агресії. Наша ж ризикує вирости не з ворожості, а з інституційної неспроможності та цивільного страху перед важким досвідом війни. Це різні хвороби, але результат може виявитися однаково руйнівним.

Паперова армія проти цифровізації

У Штатах сімдесятих років існував свій бюрократичний монстр — Міністерство у справах ветеранів (VA), яке роками заперечувало інвалідність бійців, постраждалих від хімічної зброї, просто задля економії бюджетних коштів.

Наш сучасний аналог — виснажливе пекло військово-лікарських комісій (ВЛК) та МСЕК. Держава створила паралельну "паперову армію" в тилу. Людина, яка віддала своє здоров'я на передовій, змушена тижнями вистоювати у принизливих чергах під кабінетами, збираючи нескінченні довідки з мокрими печатками, щоб довести очевидні речі. Державні інституції досі функціонують у парадигмі радянського ставлення до людини як до прохача, повністю ігноруючи сервісний підхід та елементарну цифровізацію.

Стигматизація на ринку праці та цінність військового менеджменту

На цивільному ринку праці ситуація виглядає не менш тривожно. Коли HR-менеджери розглядають резюме ветерана, вони часто бачать там виключно "пробіл в кар'єрі" або потенційне джерело проблем, підживлювальне стереотипами про неконтрольований ПТСР, тому компанії намагаються уникати зайвих ризиків.

Це колосальна помилка бізнесу. Військова служба в сучасних технологічних підрозділах — це не просто перебування в окопі. Це безперервний процес управління складними технічними системами, координація дій багатьох ланок, кризовий менеджмент та прийняття стратегічних рішень в умовах повної невизначеності й дефіциту часу. Це найвищий рівень лідерства та стресостійкості.

Уроки, які ми зобов'язані засвоїти

Сполучені Штати усвідомили масштаб свого провалу лише тоді, коли хвиля самогубств серед ветеранів В'єтнаму перевищила бойові втрати на фронті, а тисячі колишніх солдатів опинилися на вулиці або за ґратами. Вихід із цієї глибокої кризи зайняв понад десятиліття і базувався на кількох фундаментальних рішеннях, які Україна поступово починає впроваджувати вже зараз:

Децентралізація підтримки та принцип "рівний-рівному". Державні шпиталі та офіційні кабінети відлякують людей із бойовим досвідом. В Америці проблему вирішили створенням мережі невеликих громадських хабів (Vet Centers), де допомогу надавали такі ж ветерани, які пройшли професійну перепідготовку. Ветеран ніколи не відкриється цивільному психологу, який знає про війну лише з підручників, але він довіриться побратиму, який ділить із ним спільний досвід. У деяких містах вже є подібні центри для ветеранів, котрі надають юридичну, психологічну та інші види підтримки.

Інвестиція в людський капітал замість соціальних подачок. Замість виплати мінімальних грошових компенсацій, які лише консервували бідність та депресію, США оновили законодавство (новий GI Bill).

Держава зробила ставку на повне фінансування вищої освіти, надання пільгових іпотек без першого внеску та гранти на відкриття власної справи. Це перетворило вчорашніх солдатів на успішних підприємців, управлінців та рушійну силу американської економіки. Те саме ми вже маємо в Україні, але в дуже початковому стані. Як приклад, житловий ваучер для ВПО + УБД. Моїй родині та тисячам інших, затвердили його ще в січні 2026 року, але наразі фінансування отримало менше десяти відсотків від учасників програми.

Новий суспільний договір

Під час мого першого відрядження до США прості незнайомі люди подякували мені за службу більше разів, ніж за весь час повномасштабного вторгнення. США буквально виховали вдячність у поколіннях, що прийшли після В'єтнаму — але їм на це знадобилося майже півстоліття й одна дуже болюча суспільна прірва.

Ми стоїмо на розвилці британського та американського сценаріїв одночасно. Британія знайшла рішення через трибунали, які хоч і недосконало, та все ж розрізняли випадки, — і, зрештою, знайшла в собі здатність визнати внесок тих, хто відмовився від зброї, але не від ризику. Америка не знайшла її взагалі, і розплатою став розкол, що тягнувся поколіннями після того, як гармати замовкли.

Коли настане час для мене та моїх побратимів зняти військову форму і повернутися до цивільних професій, ми не хочемо виборювати своє право на гідне ставлення.

Нам не потрібен жаль, надмірне токсичне співчуття чи штучні пільги "для галочки". Нам потрібна працююча система, повага до нашого досвіду та реальна безбар'єрність — як фізична, так і ментальна.

Інклюзивність наших міст, переформатування підходів у HR-сфері та повна ліквідація паперової бюрократії у ветеранській політиці мають стати пріоритетом №1 вже сьогодні, поки тривають запеклі бої на передовій.

Адаптація до мирного життя — це дорога з двостороннім рухом. Ми свій крок назустріч зробили декілька років тому. Тепер черга за цивільним тилом України.

Віктор "Гідеон" Черніявський, військовослужбовець