Дві сили. Хто насправді вибудовував Незалежність

Колонка перша з трилогії до тридцять п'ятої річниці

У квітні 1710 року в Бендерах, у вигнанні, серед людей, які щойно програли все — гетьмана, столицю, військо, саму землю під ногами, — була написана конституція. П'ять тисяч слів про розподіл влади, про генеральну раду, яка обмежує гетьмана, про скарбницю, відділену від його кишені, про права міст і вдів козацьких.

Цікаво, що люди, у яких не лишилося держави, сіли й написали, якою ця держава має бути. Мене в цьому документі вражає не його зміст, хоч він і випереджав епоху, а сама сцена: степова вольниця, розбита імперією, у чужому місті пише собі республіку. Звісно, естетика такої композиції доступна нам тільки з відстані часу. Тоді це була природна лакуна для підбивання підсумків гіркої поразки.

У цій сцені зустрілися дві сили, які вибудовували (але будемо чесними — і зривали) кожну українську державність упродовж останніх чотирьох століть. Я умовно називаю їх Степом і Республікою, і прошу читати ці слова не як містику національного характеру, а як два організаційні репертуари, дві відтворювані традиції спільної дії, які культура зберігає і передає далі, так само як мова зберігає граматику: не через кров, а через пам'ять інституцій, звичку рук, та сюжети, за якими люди збираються разом.

Степ — це репертуар вольниці. Його головний принцип уміщається в одне речення: ніхто не пише мені призначення мого життя. Степ не визнає нав'язаних ієрархій, збирається горизонтально і швидко, обирає собі провід і так само швидко його скидає, живе гонором і побратимством, а не статутом і печаткою.

Республіка — це репертуар форми. Її принцип: те, що ми збудували, має пережити нас. Республіка пише конституції, веде канцелярії, збирає податки, тримає тяглість, і її сила у здатності перетворювати спалах на інституцію, порив на процедуру, покоління на спадкоємність.

І є третій актор, який до цих двох сил не належить, але без якого їхня драма незрозуміла. Імперія. Чужа вертикаль, для якої людина є ресурсом: тяглом, рекрутом, обліковою одиницею. Імперія не веде переговорів із людиною — вона її вилучає або додає до обліку як об'єкт.

Уся наша історія, якщо дивитися на неї крізь цю оптику, складається в один повторюваний сюжет: Імперія перемагала нас рівно тоді, коли Степ і Республіка воювали між собою, і відступала тоді, коли вони укладали союз.

Січ і Гетьманщина двісті років не давали одна одній остаточної перемоги — вольниця фронтиру зривала державні проєкти гетьманів, гетьмани приборкували вольницю, і в цій виснажливій рівновазі обидві поволі втрачали простір на користь третього. Хмельницький був рідкісним моментом синтезу: людина, яка зуміла конвертувати степову енергію повстання у державну форму — з канцелярією, дипломатією, податком, і саме тому він досі стоїть у центрі нашого канону, хоч би скільки суперечок викликала його спадщина.

А 1919 рік був моментом розпаду, найдорожчим у нашій історії: отамани, які підпорядковувалися Директорії доти, доки їм було зручно, армії, що танули у вольницю, вольниця, що не хотіла ставати армією, і сімдесят років бездержавності по тому, оплачені такою ціною, яку ми дораховуємо досі як найстрашніша відплата за розбрат.

Євген Маланюк, який сам пройшов ту війну офіцером армії УНР і мав право на жорсткість, поставив цьому діагноз, від якого ми досі не одужали: Україна — степова Еллада, культура, щедра на стихію, пісню і порив, але бідна на Рим — на форму, дисципліну, державний хребет.

В'ячеслав Липинський, мабуть, один з найнеприємніших для читання наших політичних мислителів, назвав хворобу ще різкіше — охлократія, отаманія: питома схильність з'їдати власні державні проєкти зсередини, скидати всякий провід раніше, ніж він встигне щось збудувати. Обидва писали з болю поразки, і обидва, як на мене, зробили ту саму помилку: побачили в Степу лише руйнівника.

Сучасна наука дозволяє подивитися спокійніше. Історик Сергій Плохій показує козацтво як класичне фронтирне суспільство — не унікальну національну аномалію, а один із варіантів того, що виникає на всіх великих кордонах світу, від американського Заходу до балканської Країни: там, де закінчується досяжність держави, люди виробляють власні форми самоорганізації, стрімкі, мобільні, по-своєму демократичні.

А антрополог Джеймс Скотт, який усе життя вивчав людей, що тікають від держав, перевернув оптику остаточно: втеча на фронтир — це не відсталість і не дикість, це свідома стратегія тих, хто не хоче бути для держави тим, чим держава їх бачить, — джерелом податку, рекрутингу та обліку.

Козацтво генетично і є такою втечею: від панщини, від реєстру, від чужої вертикалі, яка вміє тільки вилучати. І коли сьогодні людина на вулиці українського міста тікає від людей у формі, які прийшли її обліковувати й вилучати, то п'ятсотрічна степова пам'ять упізнає цей сюжет миттєво, без жодного підручника. Бусифікація для цієї пам'яті — не новина. Вона архетип. Просто бусики тоді були трохи іншими.

Тепер подивімося, чим насправді була наша незалежність. Дев'яносто перший рік зробили обидві сили разом: мільйонний ланцюг злуки і студентський граніт були чистим Степом, а комуністична номенклатура, що проголосувала за незалежність, і референдум із дев'яноста відсотками, хоч як це не парадоксально звучить, — це Республіка, форма, яка легалізувала порив.

Два Майдани були чистими спалахами Степу (самоорганізація, сотні, недовіра до будь-якого проводу), після яких Республіка щоразу болісно й неповно абсорбувала їхню енергію в інституції. Чотирнадцятий рік народив добробати (знову Степ у найчистішому військовому вигляді) і потім кілька років країна вчилася вбудовувати їх у регулярну армію зі скандалами, втратами та взаємною недовірою.

А двадцять другий рік став найчистішим союзом двох сил за всю нашу історію.

Мені хотілося б, щоб ми зафіксували це як історичний факт, а не як гарну фразу:

Країна встояла тому, що тероборона стала поруч із Генштабом, волонтерська мережа поруч із логістикою Міноборони, самоорганізація поруч із вертикаллю, і жодна з цих пар не працювала б поодинці. Степ дав швидкість, якої не мала держава. Республіка дала тяглість, якої не має жоден порив. Імперія, яка планувала парад у Києві на третій день, зустріла замість розваленої армії та погано навченої партизанщини союз двох енергій, двох структур, і саме цьому союзу вона не мала чим відповісти.

Минуло чотири роки, і я дивлюся на Сихів, на перекинуту машину, на паралельні "виховні бесіди", на натовпи й самосуди з обох боків і бачу не хуліганство і не зраду, як бачать автори вироків.

Я бачу перші тріщини союзу двадцять другого року. Степ, який чотири роки віддавав державі свою швидкість, свою мережу і своїх людей, починає забирати їх назад, бо вирішив, що Республіка не дотримала своєї частини угоди. А Республіка, замість того щоб перечитати угоду, відповідає єдиним, що вміє відповідати вертикаль під тиском, — відповідає примусом.

Ми вже читали цей сценарій. Він датований дев'ятнадцятим роком, і фінал у ньому вже був написаний. Я втратив у тому фіналі обох дідів, а мого прадіда — талановитого підприємця — було розкуркулено і заслано в Сибір.

Але в цієї історії є й інший можливий фінал, і він теж уже написаний — у Бендерах, триста шістнадцять років тому. Люди Степу, розбиті, без землі та без ілюзій, не розійшлися по вольницях і не пішли в отамани. Вони сіли й написали Республіці конституцію, обмеживши в ній, зверніть увагу, самих себе: свого гетьмана, свою старшину, своє право на сваволю.

Програна війна народила найзріліший державний документ своєї епохи, бо поразка навчила їх того, чого не вчить жодна перемога: вольниця без форми гине, а форма без вольниці не варта того, щоб за неї помирати.

Триста шістнадцять років по тому ми (вперше за весь цей час) маємо і власну форму, і живу вольницю, і війну, яка щодня доводить, що поодинці вони не виживають. Питання тридцять п'ятого року незалежності вже не в тому, котра з двох сил переможе. Питання в тому, чи встигнемо ми написати їм спільну конституцію до того, як вони знову почнуть писати одна одній вироки.

Про те, що відбувається між цими силами просто зараз, цього літа, — наступна колонка.

Денис Блощинський