Річниця появи "духу Анкориджа": дипломатія Трампа без стратегії

Колонка написана у співавторстві з Лесею Бідочко

15 серпня 2025 року російський президент, якого на той час уже розшукував Міжнародний кримінальний суд і якого ігнорувала більша частина Заходу, ступив на американську землю, отримав прийом із червоною доріжкою та стояв поруч із президентом США на рівних.

Україна була на цій зустрічі відсутня. Підтримка Києва здавалася занадто дорогою; переговори з Москвою подавалися як більш практичний крок. Саміт не приніс ані перемир'я, ані мирної угоди, проте Путін отримав публічну реабілітацію, не пішовши на жодні поступки.

Через рік Росія перетворила цей саміт на власний продукт. Було навіть подано заявку на реєстрацію торгової марки парфумів під назвою "Spirit of Anchorage" — улюблена назва Кремля для позначення тієї домовленості, якої нібито досягли Трамп і Путін на Алясці. Однак не було ніякої угоди, яку можна було б "розлити в пляшки", ніякого миру, який варто було б увічнити, і ніякого стратегічного прориву, який слід було б зберегти — лише атмосфера. Коли суть випарувалася, Росія зберегла аромат.

Зараз питання полягає не в тому, чи перейшов Трамп від Путіна до Зеленського, бо відповідь проста: ні, не перейшов. Питання в тому, що саме кожна сторона може запропонувати президенту, який хоче перетворити зовнішню політику на дієву угоду. Москва пропонує доступ до енергоресурсів та геополітичні вигоди. Київ пропонує перевірені в бою технології та промислові ноу-хау. Обидві пропозиції можуть бути корисними для Трампа, але жодна зі сторін не повинна плутати корисність із справжньою відданістю.

Ще до зустрічі з Путіним Трамп уже пояснював відносини між США та Україною в комерційних термінах. Трохи раніше того ж року він тиснув на Київ, щоб той підписав угоду про видобуток корисних копалин, яка дала б Сполученим Штатам значний прибуток за рахунок їхньої підтримки. В Україні ця пропозиція викликала побоювання, що країну знову розглядатимуть насамперед як постачальника сировини, а не як учасника виробничих ланцюгів з вищою доданою вартістю.

Читайте також колонку Лани Зеркаль: Навіщо Путіну перемир'я, в яке він сам не вірить

Нові відносини в оборонній сфері базуються на тій самій логіці, але змінюють те, що Україна може запропонувати. Київ пропонує перевірені в боях системи, дані з поля бою та інноваційний цикл, сформований завдяки постійній адаптації до російських контрзаходів — можливості, яких США ще не мають.

Обидві країни просувають плани спільного виробництва дронів, зокрема будівництво заводу в США з використанням українських технологій. Шість українських виробників приєдналися до програми Пентагону "Drone Dominance", в рамках якої їхні системи будуть випробувані на відповідність американським вимогам, а для майбутніх замовлень — вироблятися у партнерстві з американськими компаніями.

Україна планує виготовити від шести до семи мільйонів невеликих ударних дронів у 2026 році. До лютого 2027 року в рамках програми Пентагону вартістю 1,1 млрд доларів буде замовлено не менше 200 000 одиниць. Сполучені Штати зберігають перевагу в інвестованому капіталі, в наявності та якості комплектуючих та у промислових потужностях, але все ще відстають від України на кілька років у виробництві цієї категорії озброєння у темпі воєнного часу.

Вашингтон намагається перетворити український бойовий досвід на американський потенціал. Це може створити практичну взаємозалежність без стратегічного зближення. Україна, можливо, стає ціннішою для Трампа, але не безпечнішою.

Нове партнерство дає Києву додатковий важіль впливу у Вашингтоні, водночас залишаючи основні відносини умовними: американська підтримка залишається пов'язаною з тим, що адміністрація може запропонувати як угоду.

На тлі покращення співпраці та зростаючої атмосфери довіри й відкритості між американськими та українськими оборонними компаніями можна було б очікувати більш позитивної позиції щодо підтримки українських інтересів у переговорах. Дехто, можливо, навіть сподівався, що Трамп вирішить втілити свій передвиборчий слоган "мир через силу" і стане проукраїнським та атлантистським лідером США. Однак логіка його президентства та його власні пріоритети суперечать будь-якій "про-" позиції.

Нинішній президент США не може мати проукраїнської чи проросійської позиції — Дональд Трамп може бути лише "про-трампівським" (дехто може заперечити, що він навіть не завжди є проамериканським).

З огляду на це, якою все ж є мета Трампа в його політиці щодо Росії та України? "Дух Анкориджа", що досі витає в російському МЗС, змусив його мешканців повірити, що Трамп хоче задобрити Путіна та приєднатися до клубу самопроголошених "мачо" світової політичної арени. Членство в цьому клубі означало б дешеву нафту та реалізацію пакета проектів з освоєння Арктики Кірілла Дмитрієва вартістю 12 трильйонів доларів. Більше того, такий наратив ідеально вписується в стратегію переконання Росії протистояти Китаю в майбутньому зіткненні гегемоній, яку наразі просуває Елбрідж Колбі. Навіть якщо російське керівництво не підтримує цю ідею, воно використає її, щоб привернути увагу Америки до Москви.

З точки зору України, нещодавня активна й значною мірою плідна співпраця створила враження, що США вже не просто прагнуть "не дати Україні програти". Складалося враження, що Вашингтон готовий інвестувати як у поточні військові проєкти, так і в післявоєнну відбудову. Було зроблено чимало для укладення угоди щодо рідкісноземельних металів, створення фонду відбудови та продовження діалогу щодо можливості ліцензованого виробництва ракет PAC-3. Оскільки американці не можуть демонструвати слабкість перед Китаєм, була надія, що вони й надалі активно підтримуватимуть свого партнера в Європі.

Однак правда простіша, як і сама зовнішня політика Трампа. Йому просто потрібна угода. Вже не має великого значення, хто вийде з цієї війни в якому стані і статусі. Якщо це буде справжня угода, яку Трамп зможе підписати і яка носитиме його ім'я, така угода влаштує американського президента.

Ця угода могла б стати для Трампа приводом ще раз претендувати на Нобелівську премію миру. Вона також дозволила б йому забути про цю частину світу — так само, як Трамп не відреагував на порушення угоди про припинення вогню між Ізраїлем та Хамасом, так само, як він забув про відновлення війни між Конго та Руандою або між Таїландом та Камбоджею. Стабільність договору, дотримання його принципів або тривалий процес налагодження відносин між колишніми супротивниками мало цікавлять цю адміністрацію.

Ефемерний "дух Анкориджа" може полягати в політиці подвійного тиску. За власним визнанням Трампа, зустріч із Путіним на Алясці не була успішною. Після неї не було досягнуто жодного прогресу щодо жодної з численних ініціатив, запропонованих російською стороною.

Проте зустріч, можливо, все-таки дала результат — певне охолодження відносин США з Україною. Рік тому Київ щойно почав налагоджувати нормальні двосторонні зв'язки з новою адміністрацією США, проте через рік після саміту на Алясці ситуація залишається такою ж невизначеною, як і тоді. З одного боку, Росія стикається з новими санкціями, а її партнери — з новими митами та торговельними обмеженнями. З іншого боку, Україна може залишитися без протиракетної оборони під час найскладнішої в умовах війни зими.

Як і влітку 2025 року, сьогодні на обидві сторони чиниться тиск з метою якнайшвидшого досягнення угоди. Стратегічного плану щодо реалізації такої угоди досі немає. І залишається незрозумілим, чого саме прагне досягти Білий дім.

Леся Бідочко — експертка Європейського політичного інституту у Києві (EPIK), позаштатна наукова співробітниця Європейського університету "Віадріна" у Франкфурті-на-Одері та старша викладачка кафедри політології Києво-Могилянської Академії.

Олександр Краєв — директор програми "Північна Америка" Ради з питань зовнішньої політики "Українська призма" у Києві та старший викладач кафедри міжнародних відносин у Києво-Могилянській Академії.