Малоросійський культурний реванш

Шоубізнес дуже чутливий до суспільної кон'юнктури. Особливо та його частина, яка ніколи не бачила в культурі нічого, крім ринку, популярності й заробітку. Ці люди добре відчувають, звідки дме вітер.

Так уже було у 2022 році. Тоді вітер дув у бік демонстративного патріотизму.

Країна вкрилася наліпками "Русский военный корабль, иди на хуй". З колонок лунали "Ванька-встанька", "Байрактар", "Горить, палає техніка ворожа". Усі жартували про Чорнобаївку, трактори, що тягнуть російські танки, і недолугих окупантів.

Самі по собі пісні, меми й наліпки не були проблемою. У перші місяці вторгнення вони справді допомагали людям триматися, підтримували бойовий дух і давали відчуття єдності.

Але один і той самий символ може мати зовсім різну ціну.

Одна річ, коли "Русский военный корабль, иди на хуй" каже український військовий на острові Зміїний, дивлячись ворогу в обличчя й ризикуючи життям і свободою. І зовсім інша, коли якийсь жлоб ліпить цю фразу собі на автомобіль, але не робить нічого, щоб наблизити перемогу. Не служить, не волонтерить, не донатить, не бере на себе відповідальності. Наклеїв наліпку — і начебто вже повоював.

Для одного це був вчинок. Для іншого — елемент декору.

Так сформувалася культура шапкозакидання. Війна перетворилася на веселий атракціон: росіяни тупі, їхня техніка горить, Ванька більше не встане, ще два-три тижні — і перемога. Перемога невідворотна, але бажано чужим коштом. Українство стало модним продуктом, за який платить хтось інший.

На цій хвилі в серпні 2022 року Оля Полякова ритуально спалила свій кокошник на Лисій горі. Назвала його символом російської культури, попрощалася з минулим і пообіцяла йти далі вже в українському культурному контексті. З огляду на її сьогоднішні заяви той ритуал схожий радше на вдалу адаптацію до тодішньої кон'юнктури, ніж на глибоке переосмислення.

Тоді Поляковій було вигідно палити кокошник, а Потапу — співати про волонтерів. Але злетіти на цьому не вдалося.

А потім вітер змінився.

Війна виснажує. Українство має ціну: воно вимагає зусиль, принциповості й готовності поступатися власним комфортом. Платити цю ціну готові не всі. Людей, які щодня відстоюють незалежність вибором мови, культури, інформаційного простору і власної поведінки, стає менше.

На цьому тлі піднімає голову Homo sovieticus — людина, яка формально живе в незалежній Україні, але так і не перетворилася з радянської людини на українського громадянина. Незалежна Україна її загалом влаштовує — доки нічого від неї не хоче. Але український культурний контекст здається їй чужим, складним і незручним. Їй хочеться назад: туди, де "пиришкі-пупиришкі", "шльопалі-шльопки", московський гумор, російська попса і звичне малоросійське болото.

Нещодавно мені трапився в Instagram допис жінки, яка бідкалася, що їй психологічно важко: вона не може викласти фото з чоловіком, бо люди одразу питають, як він виїхав за кордон, на яких підставах і чи було це законно.

На перший погляд — звичайна побутова історія. Насправді — дуже показовий симптом.

Прапорець у профілі ще не робить людину українцем. Бути українцем сьогодні означає жити всередині суспільства, яке воює, несе втрати й тому ставить незручні запитання: де ти був, що робив і якою ціною забезпечив собі комфорт.

Звісно, це стосується не всіх українців за кордоном і не кожного чоловіка, який виїхав законно. Йдеться про тих, хто обійшов правила, обрав особистий комфорт замість спільної відповідальності, а тепер ще й хоче, щоб суспільство не ставило запитань.

Такі люди хочуть бути українцями, не платячи ціни українства. Мати паспорт, прапорець в Instagram і право так називатися — без обов'язків, відповідальності й морального дискомфорту.

Саме для них старий малоросійський культурний контекст особливо комфортний. Він нічого не вимагає, ні про що не запитує і нічого не нагадує. У ньому будь-яку відповідальність можна оголосити "утисками", будь-яку принциповість — "радикалізмом", а будь-який суспільний осуд — "концтабором".

Тож ті, для кого українство так і залишилося наліпкою, повертаються до заводських налаштувань — і "опять скріпіт потьортоє сєдло".

Це і є природна аудиторія Потапа, Каменських, Полякової та всієї подібної компанії.

Адже ці артисти відбулися саме там — у пострадянському малоросійському шоубізнесі, де здобули популярність, сформували аудиторію і навчилися заробляти гроші. Але цей світ поступово зникає, а разом із ним і попит на них.

Конкурентного україномовного продукту, який повернув би їм колишній статус і доходи, вони не створили. Закріпитися на англомовному чи іспаномовному ринку теж не вийшло. Тому залишається найпростіший варіант: замість того, щоб змінюватися самим, стягнути український культурний простір назад — туди, де вони знову будуть доречними, популярними й прибутковими.

І вони відчули, що вікно можливостей відкривається. Суспільство втомилося. Опір слабшає. Культурний відступ уже можна продавати під виглядом свободи, толерантності, різноманіття та боротьби з "насильницькою українізацією", хоча за цими красивими словами стоїть той самий комерційний інтерес. От вони й вилазять із черговою версією гасла "Свободу Анджеле Дэвис!" — тепер уже про "свободу вибору" та "концтабір".

Так, згодом Полякова перепросила за слово "концтабір". Але слово тут — найменша з проблем. Проблема в самій системі координат, де відповідальність перед суспільством подається як обмеження свободи, а вимога визначитися — як насильство.

По суті, це спроба малоросійського культурного реваншу. Відкотити Україну до старої Малоросії, бо там вони знову будуть зірками. Повернути собі втрачений ринок, колишні доходи і звичний комфорт коштом культурної суб'єктності країни, яка воює за саме право на існування.

Сергій Мельничук