Україну не вдалося зламати ззовні. Не даймо розколоти її зсередини

Україна вистояла, тому що в найтяжчий момент ми стали разом. У лютому 2022 року ніхто не запитував у сусіда, за кого він голосував. Люди відкривали домівки незнайомцям, ставали до лав захисників, волонтерили, рятували поранених, вивозили дітей. Перед лицем смертельної небезпеки ми дуже добре зрозуміли, що головне, а що другорядне.

Ми, українці, інколи іронізуємо самі над собою. Мовляв, у нас завжди є дві думки: моя і неправильна. У мирний час із цього можна посміятися. Але під час війни таке переконання перетворюється на смертельну небезпеку. Сьогодні, після років повномасштабного вторгнення, перед нами постає нове випробування: чи здатні ми залишатися разом, коли накопичилися втома, біль, втрати, розчарування і взаємні претензії? Бо ворог добре знає: якщо Україну не вдалося зламати ззовні, її треба спробувати розколоти зсередини.

Старий сценарій

Нещодавно відбулася важлива символічна подія – перепоховання праху полковника Євгена Коновальця в Україні. Зі спогадів його вбивці Павла Судоплатова знаємо: завдання полягало не лише у фізичному знищенні провідника українського визвольного руху. Після його вбивства Москва прагнула спровокувати боротьбу між наступниками, посіяти взаємну недовіру й ворожнечу та змусити українців нищити один одного зсередини. Фізичне усунення лідера мало стати лише початком. Справжньою метою був розкол.

Росія змінює назви, прапори, вождів, але не змінює своєї імперської логіки. Сьогодні поряд із ракетами, дронами й військом проти України працює інша зброя – недовіра. Ворог прагне, щоб накопичений біль обернувся всередину суспільства і ми почали бачити ворога не по той бік фронту, а один в одному.

Ще 1943 року митрополит Андрей Шептицький у посланні "Як будувати рідну хату" написав: "Є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, – та, попри ту волю, знайдеться, може, однаково сильна і глибока воля, щоб та держава була обов'язково такою, якою хоче її мати партія, чи кліка, чи група, чи навіть одна особа. Бо як же пояснити те фатальне ділення між собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?!".

Минуло понад 80 років, але запитання залишається: Чи любимо ми Україну більше, ніж власне уявлення про те, якою вона повинна бути?

Єдність вільних людей

Заклик до єдності не означає заклику мовчати. Ми боремося за право бути вільними людьми у вільній країні. А вільні люди можуть сперечатися, критикувати владу, вимагати справедливості, мати різні політичні переконання і різне бачення майбутнього. Єдність починається не там, де всі думають однаково, а там, де, попри відмінності, ми перестаємо бачити один в одному ворога.

У давній грецькій традиції є поняття homonoia – єдиномисліє. Це не однаковість думок, а здатність вільних людей разом шукати істину. Тому здорова демократія не суперечить єдності, а потребує її. Україні потрібні чесна критика, боротьба з корупцією, підзвітність влади та діалог. Але є фундаментальна різниця між суперечкою заради спільного блага і боротьбою за знищення опонента. Політичний опонент не перестає бути співгромадянином.

Єдність потребує також сумління – не лише особистого, а й спільного, всенародного, державного. Воно починається із запитання: що сьогодні служить спільному благу? Від влади це вимагає відповідальності, поваги до закону і чесної комунікації; від опозиції – ставити державний інтерес вище партійного; від громадянського суспільства – вимагати правди, не даючи справедливому обуренню перерости в ненависть. А від кожного з нас – не привласнювати собі право визначати, хто є "справжнім" українцем чи патріотом.

За нашими воїнами має стояти народ

Осердя нашої здатності вистояти – це Сили оборони України. Але війну не може виграти сам президент, генерал чи навіть саме військо, якщо за його плечима немає народу. Війну виграє або програє весь народ. Тому наші захисники повинні не лише чути слова вдячності, а й відчувати, що суспільство не переклало на них усю відповідальність за власне майбутнє.

Ми не можемо делегувати лише нашим воїнам захист України. Це – наша спільна справа і спільна відповідальність. Вона означає справедливий розподіл тягаря війни, підтримку захисників, турботу про поранених і родини загиблих, гідне повернення ветеранів до мирного життя. Військовий на передовій захищає наш спільний дім, а отже, відповідальність за цей дім залишається спільною.

Спільне серце

Є ще одне давнє поняття – concordia – співзвуччя сердець. Україні сьогодні потрібне саме таке спільне серце: не однакові думки чи біографії, а здатність відчувати, що доля іншого стосується мене; що біль матері, яка втратила сина, – це наш біль; що людина, яка втратила дім через війну, – не чужа проблема; що мільйони українців за кордоном не перестали бути частиною свого народу.

Українські громади і парафії у світі можуть бути тисячами живих представництв України – розповідати правду, гуртувати людей, підтримувати Батьківщину. Але для цього маємо подолати спокусу ділити українців на "старих" і "нових", на тих, хто залишився, і тих, хто виїхав. Україна сьогодні більша за свої географічні кордони, але вона повинна залишатися одним народом.

Це стосується і наших відносин із сусідами, зокрема з Польщею. Святий Іван Павло II показував шлях, на якому пам'ять не приховує зла, але й не стає в'язницею минулого. Слова: "Прощаємо і просимо прощення" – це не слабкість, а відвага не передавати наступним поколінням успадковану ненависть.

В основному – єдність

У День Незалежності України ми молилися під склепінням собору Святої Софії в Києві, перед стародавньою мозаїкою Богородиці-Оранти. Перед нею молилося не одне покоління наших предків, змінювалися держави й імперії, приходили війни й руйнування, а Богородиця стояла і стоїть із піднятими до неба руками. Недаремно наш народ назвав її Нерушимою Стіною.

Того дня перед Орантою я молився за Україну словами, які християнська традиція передає нам крізь століття: "В основному – єдність, у другорядному – свобода, а в усьому – любов". Сьогодні ми особливо гостро відчуваємо сенс цих слів. Нашим "основним" є сама Україна – її свобода, незалежність, гідність і право нашого народу на майбутнє. У цьому ми не можемо бути поділеними.

Ми можемо сперечатися про політику й економіку, мову й історію, владу й опозицію – про речі, щодо яких вільні люди не матимуть однакової думки. Це – простір свободи. Але є межа, за якою суперечка перестає служити спільному благу і починає служити руйнуванню. Тому не менш важливе – "а в усьому любов". Передовсім – у ставленні один до одного: у здатності навіть у найгострішій незгоді не заперечувати гідності іншої людини і не перетворювати співгромадянина на ворога.

Грецьке слово diabolos, від якого походить слово "диявол", означає того, хто розділяє. Російська агресія залишається смертельною загрозою для нашого народу. Саме тому ми не маємо права допомагати агресору внутрішніми поділами робити те, чого він не здатний досягти зброєю.

Митрополит Андрей Шептицький залишив нам заповіт: "Кожен, кому тільки добро України лежить на серці, мусить уважати за свій обов'язок цілою працею життя спричинятися до множення елементів єдности та до усування елементів роздору".

Можливо, це і є одне з найважливіших наших завдань сьогодні: не вимагати, щоб усі стали такими, як я; не намагатися перемогти однин одного; не доводити, що тільки моя частина України справжня, а навчитися бути разом.

Ми вже показали світові, що українці здатні віддати життя за свій дім. Тепер маємо показати, що здатні разом його будувати.

Блаженніший Святослав, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви