Між дитячим зошитом і Сізіфом: як не дозволити війні забрати більше, ніж вона вже забрала
Іноді реальність виявляється сильнішою за всі пояснення, які ми роками для неї будували. Ти розумієш причини цієї війни, вчишся жити поруч зі смертю та приймати цю реальність, але одного ранку бачиш, як палає твоє місто і всі слова раптом втрачають силу.
Хочеться рвати на собі волосся і вити від безсилля, коли бачиш зошит чотирнадцятирічного хлопчика, який не встиг доробити домашнє завдання, тому що в його кімнату залетів дрон. У цю мить війна перестає бути геополітикою чи статистикою. Перед тобою просто життя, обірване посеред звичайного дня.
У такі дні в голові змішуються лють, розпач і безсилля, а під ними знову виникає питання, яке я ставлю собі багато років: що робити зі знанням, якого ти ніколи не хотів мати і як, побачивши стільки зла, не дозволити йому забрати в тебе любов до життя?
Можна дуже багато знати про війну, розуміти її причини, називати винних, бачити історичну логіку, але все це знання дивним чином не допомагає, коли перед тобою лежить дитячий зошит із недописаним завданням. Тому що причинність може пояснити, чому починаються війни, але вона абсолютно безпорадна перед питанням їхніх жертв та кількості .
Учора, коли я довго не могла заспокоїтися, дивлячись на палаючі будинки в Києві, я написала про це своєму другові — ветерану, морському піхотинцю, який пройшов війну в Іраку.
Він відповів, що навряд чи зможе сказати щось, що зробить побачене легшим, але попросив пам'ятати одну річ: війна намагається вбивати не тільки тих, хто фізично гине від неї, тому що її дія продовжується в тих, хто залишається живим і з кожним обстрілом, смертю або новою жахливою фотографією переживає частину цієї смерті знову.
"Оплакуй померлих, відчувай свій біль, але не віддавай їм більше свого духу, енергії і життєвої сили, ніж мусиш", — написав він. А потім додав фразу, яка спочатку здалася мені майже жорстокою: "мертвими вони вже не можуть живитися, вони живляться живими".
Я перечитувала ці слова кілька разів, тому що в моїй реальності горе неможливо дозувати, неможливо домовитися із собою про те, скільки чужого страждання ти сьогодні здатен витримати. А сама думка про необхідність захищати себе від нього іноді здається майже непристойною перед обличчям людини, яка вже не може захистити себе ні від чого.
Мені здається, за ці роки війни всередині багатьох із нас утворилася величезна прірва, в якій залишилися люди, будинки, міста, спогади і частини нашого колишнього уявлення про світ, який уже ніколи не буде таким самим. І питання, мабуть, не в тому, як цю прірву закрити, тому що це неможливо а в тому, яку частину себе ми готові їй віддати.
Де проходить межа між пам'яттю про померлих і поступовим руйнуванням живих, між необхідністю не відвертатися від чужого горя і моментом, коли воно починає поглинати все інше?
Учора вночі я перечитувала "Міф про Сізіфа" Камю і думала про те, наскільки інакше він читається під час війни, коли абсурд перестає бути філософською категорією і стає частиною повсякденності.
Чи варте життя того, щоб його продовжувати, якщо світ не дає нам відповіді, навіщо існують страждання, несправедливість і смерть. Але відповідь, яку дає Камю, ніколи не була відповіддю про оптимізм чи надію на те, що одного дня все обов'язково набуде сенсу.
Вона радше про відмову капітулювати перед відсутністю цього сенсу, про можливість людини навіть усередині абсурду зберігати свободу вирішувати, ким вона буде і що дозволить зробити із собою тому, чого не може змінити.
Сізіф усім тілом штовхає камінь до вершини, бачить, як той знову зривається вниз, а потім повільно спускається за ним, уже знаючи все, що станеться далі. Він цілком усвідомлює нескінченність свого покарання, але все одно повертається до каменя. Можливо, саме це відчуття мені сьогодні так добре знайоме: не надія на те, що камінь одного дня перестане падати, а необхідність щоразу вирішувати, чи підеш ти за ним знову. І, можливо, свобода, про яку пише Камю, починається саме в цій точці — між усвідомленням того, що ти не можеш змінити і рішенням про те, що робитимеш далі.
Можливо, саме тому наша відмова від капітуляції полягає не лише в тому, щоб фізично вижити, а й у тому, щоб не дозволити війні поступово колонізувати весь наш внутрішній простір, забрати здатність любити, сміятися і цікавитися життям, яке продовжується поруч зі смертю.
У кожного з нас своя межа між пам'яттю і відчаєм, скорботою і руйнуванням, ненавистю до того, хто чинить зло, і небезпекою дозволити цій ненависті визначити тебе самого. І немає універсальної відповіді на питання, як пройти через усе це правильно, бо самого "правильно" тут не існує.
Я не знаю, чому саме нам випало бути свідками цієї трагедії і дедалі менше вірю, що існує відповідь, після якої все побачене стане зрозумілим або хоча б трохи легшим.
Війна вже забрала в нас надто багато, але залишається одна територія, яку ми можемо їй не віддати — право вирішувати, що пережите зробить із нами.
Севгіль Мусаєва