Інша норма

Ви помітили, що для наших щирих симпатиків за кордоном спостерігати нашу війну з відстані емоційно важче, ніж нам жити у її просторі?

Але згадайте, як змінювалось наше сприйняття війни – від очікування повномасштабного вторгнення, в перші місяці після його початку і зараз.

З перспективи мирного життя війна здається суцільним пеклом, найбільшим з можливих жахів. Перші вибухи теж лякають та змушують ціпеніти.

Небезпечним здається буквально все. Жахає невідомість, знання – заспокоює. І потім, коли ми вже розібралися, як війна працює, і навчилися відрізняти що в ній дійсно несе загрозу, а що лише таким здається – тоді ми розслабляємось і віддаємося на волю течії. Течія таїть небезпеки, але не є цілковито небезпечною. Лише місцями. І ці місця ми вчимося розпізнавати і оминати. І ось, те, що колись здавалося біблійним армагедоном, стає просто середовищем, яке прикро змінилося, але й досі є цілком придатним для життя.

"А куди я поїду? Тут мій дім", – каже бабуся, збираючи по городу тушки своїх побитих уламками курей. Сердито бурмоче собі під ніс, сварить росіян, йдучи сапати грядки. Знає, що зараз для цього найкращій час – ранковий обстріл закінчився, наступний, за досвідом, буде не раніше, ніж за дві години.

Що змушує інуїтів залишатися жити у безплідній, вкритій снігом тундрі при екстремально низьких температурах, без сонячного світла половину року?

Що змушує австралійських аборигенів триматися за свої пустелі, де температура піднімається до +50, а дощу може не бути понад 10 років? Для нас ці території – непридатні для життя. І бажання залишатися жити в таких умовах, на наш погляд, безглузде. Проте ні інуїти, ні австралійські аборигени не поспішають перебиратися у лагідний середземноморський клімат. Якась сила тримає їх на тій землі. І що б це не було, гадаю, та сама сила тримає і нас у наших містах під ворожим вогнем – в умовах, триматися за які, на погляд європейця, немає жодного сенсу.

"Без запізнень, у жодному разі! О восьмій тридцять ти маєш бути вдома!" – строго говорить мати синові у телефонну трубку. Таке правило – діти мають повернутися до щовечірнього бомбардування КАБами, які останні кілька тижнів в одному з прифронтових міст починаються близько дев'ятої.

Людина здатна винайти стратегії виживання для будь-яких умов. І, адаптувавшись, вважатиме їх новою нормою. Сформулює правила, дотримання яких дозволяє виживати в новому середовище і передасть їх нащадкам. Якщо правила враховують всі фактори, популяція буде здатна зберегтися і навіть збільшитися.

Лякає, головним чином, незрозуміле. Якщо ми не знаємо, як себе поведе та велика тварина з іклами на лобі, то краще триматися від неї подалі. З часом, поспостерігавши за нею, з'ясувавши, що вона не надто агресивна, вивчивши її повадки, ми назвемо її коровою і одомашнимо.

Так само і зі зброєю, яку застосовують проти нас – доки ми не розібралися, як саме вона вбиває, ми просто ховаємося якнайдалі. Потім, коли механіка процесу стає нам зрозумілою, ми маркуємо червоним лише те, що по-справжньому небезпечно. А решту класифікуємо, як нейтральні фактори середовища і продовжуємо посеред них преспокійно існувати.

У далекі мирні часи декілька пістолетних пострілів шокували і надовго пригнічували усю країну – згадайте, наприклад, інцидент у київському ТРЦ "Караван" у 2012 році, де чоловік розстріляв та поранив приватних охоронців. Нині же вибух "шахеда" у сусідньому кварталі лише на десяток секунд відволікає пацанів від гри у футбол. І потім двір знову наповнюється їхнім щасливим лементом. На черги великого калібру уваги ніхто давно вже не звертає.

"Виходячи з поточної інтенсивності ударів та кількості населення Києва, ймовірність загинути від ракети не перевищує 0,2 відсотка", – переконує дівчина свою подругу. Вони листуються, ховаючись у коридорах своїх квартир. За вікнами спалахи, від вибухів трясуться шибки, але математика гамує.

Ми змінилися слідом за середовищем. Ми не стали хоробрішими. Просто тепер робимо менше зайвих рухів, бо нам відомо, чого треба уникати, а що можна без ризику ігнорувати.

Війна зробилася нашою тундрою – жити в її умовах важче, але можливо. Можливо за умови, якщо ми не заперечуємо цю реальність – як це колись намагалися робити норвезькі колоністи у Гренландії – а інтегруватися в неї, як задовго до норвежців зробили вже згадувані інуїти.

Відомий еволюційний біолог Джаред Даймон стверджує, що скандинавську колонію, яка проіснувала на цьому арктичному острові з Х по ХІV сторіччя, згубила нездатність пристосуватися до умов, що різко змінилися. Їхнє вперте намагання зберегти європейський уклад життя та спосіб господарювання в умовах різкого і тривалого похолодання – настання так званого "малого льодовикового періода" – виснажило і без того скудні ресурси острова і зрештою привело громаду до загибелі від голоду, холоду та хвороб. Тоді, як їхні сусіди – інуїти – щасливо живуть там і понині.

Ця війна насунулась на нас, немов "малий льодовиковий період". І щоби не повторити помилку гренландських норманів, нам не варто намагатися зберегти звичний спосіб життя, в надії на те, що ця температура аномалія ось-ось закінчиться. Це надовго. І, якщо ми хочемо її пережити, треба прийняти нову реальність і міняти звички.

Власне, це й триває – ми доволі успішно адаптуємось.

Змінюються пріоритети, стала зрозумілою зайвість багатьох речей, без яких раніше було не обійтися.

Стало інакшим наше розуміння комфорту, ми навчилися задовольнятися меншим.

Змінюється сприйняття смерті та власної смертності. Трансформуються наші цілі та очікування. Змінюється багато чого.

Але адаптуючись, важливо не зробитися тією жабою, яку варять повільно. Для цього варто зберігати усвідомленість і не губити бачення мети. Ми трансформуємось не заради фізичного виживання, як такого – нам потрібно вижити, щоби перемогти.

І якими б важкими не були нові умови, це геть не означає, що у нас попереду нічого, крім страждання та болю.

Війна – це випробування. Але вона не забирає в нас усе. Ми, як і раніше, маємо багато простору для щастя. Ми так само радіємо простим речам, закохуємось, сваримося через дрібне, піклуємося про дітей, доглядаємо улюбленців, допомагаємо один одному – залишаємося людьми і живемо звичайні людські життя, як і всі "ззовні" – ті, кому пощастило не мати подібного досвіду.

Я пам'ятаю розповідь літньої жінки, що пережила блокаду в часи Другої Світової. Попри голод і постійні бомбардування, які вбили тисячі людей навколо, вона згадувала той час, як найкращі роки свого життя. Бо їй було сімнадцять і вона була гаряче закохана. Гадаю, що і теперішні юні українці та українки через десятиліття частіше згадуватимуть не жах ракетного та дронового терору, а радість кохання та дружби, які світили їм у ті далекі темні часи.

Тож світимо один одному, доки маємо сили.

І давайте заспокоїмо наших друзів за кордоном – ми в нормі. Просто вона в нас тепер інша.

Костянтин Рєуцький