Як отримати Taurus і стати незамінним партнером Європи: репортаж з wargame

Якщо (коли) на Європу нападе Росія – про що проситимуть Україну? Про дрони? Про людей? Про Фламінго та P1Sun?

Це непросте питання, і на нього європейці шукають відповіді вже зараз – організовуючи war games, спеціальні військові симуляції. Авторка цього тексту стала учасницею однієї з них.

Роль України у відбитті атак величезна. Але для того, щоб її досвід спрацював, не допоможе експорт якоїсь конкретної зброї. Потрібна система, яку необхідно було будувати ще вчора.

Вже майже рік обговорюють сценарії агресії Росії щодо балтійських країн. Європейські аналітичні центри тестують свої дії в такій ситуації через wargames (воєнні стратегічні ігри, – ред).

Умови гри: Росія починає агресивні дії біля кордону з Литвою, на межі військового вторгнення.

Ситуація максимально наближена до реальності — власне, до подій цього вересня, коли сама гра й відбувалася: росіяни проводили навчання біля Сувальського коридору, тим часом озброєні люди з білоруського боку атакували кордони Латвії.

Європейці вже давно й дуже серйозно намагаються проаналізувати потенційні дії Росії та передбачити, як саме вона здійснюватиме агресію. Розуміючи потенціал її гібридного арсеналу і пам'ятаючи торішні дронові атаки, вони прогнозують, що Росія діятиме дуже близько до того, як починала воювати з Україною. Однак навіть за таких умов виявляється, що європейці мають достатньо білих плям у підготовці.

Передісторія: як європейці програли перший Ernstfall

Цьогорічній грі передувала інша. Торік німецьке видання WELT разом із Центром варгеймінгу Університету Бундесверу в Гамбурзі провело симуляцію під назвою Ernstfall — "надзвичайний випадок".

Шістнадцять учасників із Німеччини та інших країн грали за Захід і за Росію; за сценарієм у жовтні 2026-го відбувся російський напад на Литву. Результати оприлюднили цього лютого у форматі подкасту, і вони привернули увагу в усьому світі через результат.

Бо литовську територію в тому сценарії окупували. Місто Маріямполе — 49 тисяч мешканців — опинилося під російським контролем.

Німецька бригада НАТО, розміщена в країні, так і залишилася в казармах: за сценарієм, підходи до них були заміновані.

Берлін тим часом запроваджував загальний військовий обов'язок і обговорював інформаційні плакати для населення.

Едвард Лукас, який писав про ту гру, сформулював її головний висновок так: інстинкт німецьких гравців полягав у тому, щоб деескалувати, а не перемогти.

США в тому сценарії теж не прийшли на допомогу. Адміністрація Трампа святкувала припинення вогню в Україні й не хотіла нової війни в Європі: Вашингтон погоджувався сприяти регіональній обороні НАТО лише за умови консенсусу в Альянсі й у жодному разі не для прямого зіткнення з Росією.

Для застосування статті 5 цього виявилося недостатньо. Європейські альтернативи — стаття 42.7 Договору про ЄС, бойова група на п'ять тисяч військових — на тлі російської операції виглядали неспівмірними.

Росіяни у грі активували своїх проксі в Угорщині та інших країнах-членах НАТО. На фінальних хвилинах Польща запропонувала збройний повітряний міст до Литви, але чи підтримали б її союзники, гра відповіді не дала.

Саме звідси й виросла нинішня симуляція — "союзницька відповідь на Ernstfall". Гру організували Фонд Фрідріха Науманна та ізраїльський Інститут досліджень національної безпеки (INSS). У середині вересня в Тель-Авіві зібралися учасники з Німеччини, Литви, Польщі, України, Ізраїлю та США, щоб програти реакцію Берліна і його союзників на ескалацію на північно-східному фланзі НАТО. Задум був простий: показати, що Німеччина та Європа можуть діяти інакше, навіть без США. Друга суттєва відмінність – у гру покликали Україну, бо ми маємо досвід протистояння Росії.

Умови гри

Наш умовний світ виглядав так.

Березень 2027 року. Росія заявляє про гуманітарну кризу в Калінінграді, який потерпає від дефіциту пального, і вирішує відправити туди гуманітарний конвой. У західній Білорусі в готовності до 10 тисяч російських військових, сапери обстежують дороги й мости.

Вільнюс пропонує пропустити вантаж після міжнародної інспекції, але без збройного російського супроводу. Москва відмовляється, вимагає гарантованого коридору і висуває ультиматум: за 6 годин пропустити гумконвой. Авторці статті довірили роль президента України.

Цього разу німці справді вирішили діяти значно рішучіше. Уряд приводить 45 бригаду в бойову готовність і пересуває на кордон Литви, санкціонує передачу Україні Taurus, ЄС береться за тіньовий нафтовий флот РФ.

Москва натомість розганяє ескалацію: державні медіа повідомляють, що в Калінінграді померли двоє дітей, бо в швидкої закінчилося пальне. Невдовзі до литовського кордону рушають озброєні люди в цивільному — Кремль називає їх обуреними громадянами й ветеранами, насправді це спецпризначенці. На пункті пропуску — перестрілка, загиблі й поранені. НАТО активує регіональні плани оборони, але статтю 5 не задіює.

І тут у гру входять США. Президент надсилає до Москви Кушнера і Віткофа, які домовляються з Кремлем через голови європейців, а Трамп через соціальні мережі закликає до миру.

Європа опирається. Уряд Німеччини під жорсткою критикою опонентів. НАТО і ЄС підтримують Литву, як і Україну, поїздками лідерів, а також просять Київ надати дрони.

Тут уперше мої європейські колеги збагнули одну річ: не проблема надати дрони. Питання, чи є хтось, хто ними керуватиме.

Тому нашим наступним кроком стали спільні навчання Україна-НАТО, адже воююча країна не може вільно надати цілу бригаду. А навчання – це підходящий камуфляж. Зрештою, хто може нам завадити використати російський інструмент проти них самих? Як і продовжувати Україні атакувати російські заводи. Але ціна велика – Росія наступного дня вбиває ракетами 90 людей у Києві.

За три тижні криза не вирішена, на кордоні тривають сутички, конвой чекає. Компроміс починає вимальовуватися: супроводжувати конвой мають США і Туреччина, вантаж буде оглянуто, Польща і Литва на це погоджуються.

Дрони невідомого походження атакують німецько-польський військовий об'єкт у Польщі. Союзники відкликають свою пропозицію. Гра завершується з невизначеним результатом.

Другий день гри ми провели в дискусії, бо організатори вважали, що Європа знову програла. Наша команда не погодилась – на відміну від першої гри територія Литви не була захоплена, Європа продовжила допомагати Україні, тіньовий флот залишався під перевірками.

Ізраїльський спостерігач пояснив різницю логік так: для німців перемога — це все, що не закінчилось Третьою світовою.

Чого гра навчила європейців — і чого не навчила

Насправді, тут є про що дискутувати глибше.

Кароліна Дрютен, журналістка Die Welt, яка описувала гру, робить 4 головні висновки з неї:

1. Європа може діяти рішучіше, ніж в першому сценарії, але сама дія не є стратегією.
2. Захід приймає поле бою, обране Росією, замість того щоб бити туди, де Росія вразлива як система.
3. Україна — найсильніший асиметричний важіль Європи і водночас ризик ескалації.
4. Вплив США на процеси залишається дуже вагомим.

Щодо стратегії і філософії оборони. Європа не зможе вийти з логіки оборони, якщо не відповість на попереднє питання: якою вона хоче бачити Росію, коли все це закінчиться. Ми хочемо, щоб вона розпалася? Дочекатися демократичного лідера? Усунення нинішньої еліти? Знищення конкретних економічних активів?

Коли міністр оборони Італії в нещодавньому інтерв'ю ВВС говорить, що не буде військової перемоги і заходу українців в Москву, він також перебуває в цій логіці стримування. Але якщо філософія така, то ніхто не шукає засобів, які допомогли б перемогти ворога. І тоді важче завдавати асиметричні удари.

Red team зазначили, ніби ми були передбачуваними, робили все, що вони і планували. Але я опонувала, що Росія – також дуже передбачувана. Єдина різниця, що їй не треба ані звітувати перед виборцями, ані цінувати життя свого населення.

Кореспондент Deutsche Welle Костянтин Еггерт, який грав кремлівського лідера, сформулював мету Червоної команди так: не захопити Литву, а підірвати НАТО обмеженими військовими засобами так, щоб Захід перестав існувати як колективна цілість.

Наші ізраїльські колеги зауважили, що наші ідеї створювати додаткові оборонні союзи лише грають на користь Росії, бо це доводить слабкість НАТО. Але вочевидь союзи певних країн – зокрема нордиків та балтів з Україною, побудова східного флангу дуже природні, зважаючи на загрози. І зовсім не обов'язково є руйнуванням НАТО.

Що відзначили мої партнерки, які грали очільниць НАТО і ЄС – це наскільки багато білих плям є в колаборації цих блоків, які так давно співіснують, мають багато інструментів, але напрочуд мало взаємодіють. До речі, про це також говорили в червні на оборонному саміті в Брюсселі.

Третє, для цієї гри найнезручніше: США діяли не як союзник, а як третя сторона. І при цьому суттєво вплинули на фінал.

Концепція організаторів максимально наближена до реальності: що може Європа, коли Вашингтон утримується від дій. Так, у ситуації коли гумконвой стоїть на кордоні, воєнна допомога США нібито й не дуже потрібна. В ігровій ситуації ми бачили тільки пресинг, який дуже нагадував нинішню ситуацію України.

Але в контексті все більшого відходу США у власний світ чи відвертих підігравань Росії, варто згадати останні дослідження IISS на цю тему, зокрема статтю Рубена Стюарта "A European Way of War Withoutthe United States" (Survival, червень 2026).

Там автор зауважує, що проблема не лише в тому, що США були ключовими виробниками зброї в НАТО. Вашингтон звик (і європейці теж звикли до цього) відігравати роль "мозкового центру".

"Сполучені Штати забезпечують непропорційно велику частку штабного потенціалу, експертизи з планування та оперативного досвіду, які дозволяють НАТО швидко розробляти й проводити кампанії.

Великі штаби з досвідченим персоналом, широким доступом до розвідданих, процесами цілевказання та механізмами міждоменної координації дають змогу оперативно перетворювати інформацію на рішення, а рішення — на дії. За їхньої відсутності штаби під європейським керівництвом зберегли б компетентність, але мали б менший кадровий резерв, менше досвіду в інтеграції космічних і кіберможливостей та ударів на велику дальність, а також більшу залежність від консенсусу між країнами. Цикли ухвалення рішень подовжилися б, планування стало б більш послідовним, а здатність задавати темп за рахунок швидкої адаптації знизилася б", — зауважує Рубен.

Європі вочевидь треба щось робити з тривалістю ухвалення рішень, так само як і самостійним визначенням стратегії. Цей атрофований м'яз доведеться відновлювати.

Герлінде Нігус, яка багато років обіймала високі посади в НАТО й грала генсека Альянсу, казала, що гравцям бракувало європейської керівної групи: її ідея за підсумками гри – створити спільну Раду безпеки ЄС-НАТО.

Бібліотека досвіду

Тепер про головне для нас.

Нас у цій грі вперше розглядали не як прохача, а як бібліотеку досвіду… і трохи як інструмент.

І це делікатний момент, на якому варто зупинитися.

Зараз Україна воює з Росією і може атакувати російську територію, не запускаючи прямої конфронтації Росія — НАТО. У грі Захід цим скористався: Німеччина санкціонувала Taurus, НАТО попросило в Києва дрони для Литви.

Але Раймунд Анджейчак, колишній начальник Генштабу Польщі, тут же зауважив: Альянс може дати Україні зброю, але не контролює, що Київ робитиме з нею далі, — і хто тоді несе відповідальність за контроль над ситуацією?

Вочевидь, лише Україна. Ми не є частиною структури сил Європи, і не є частиною ланцюга командування. Тому ця відповідальність лежить на Україні. Що можливе — попередні політичні домовленості: що ми ведемо конвенційну війну; що, на відміну від Росії, не атакуємо цивільних, не вбиваємо дітей, не руйнуємо пологові будинки й житлові квартали.

Але ключик від дверей цієї проблеми, знаходиться деінде.

Доки Європа розглядає Україну як ризик, яким треба керувати, вона не може розглядати її як спроможність, на яку можна спертися. А це два різні типи відносин і два різні типи контактів. Перший закінчується погодженнями й обмеженнями на дальність. Другий — спільним плануванням.

І тут ми повертаємося до питання, з якого починалась ця колонка. Що Європа мала би просити в України, аби захиститися?

Роками європейську оборонну промисловість заколисували думкою, що війна в Україні буде останньою, — тож у потужності ніхто не вкладався доти, доки Дональд Трамп не почав відкрито демонструвати зневагу до НАТО, і Європа не усвідомила, що стратегічний партнер перестає бути надійним союзником. Проте нарощення власних спроможностей тягне на роки і мільярди євро.

Тим часом Росія перебуває в стані постійної готовності. Вона вивчає, чим воює з нею Україна, що постачають європейці й американці і як бити ефективніше. Європа лишається спорадичним спостерігачем. Ми ж читали статті в NYT про спільні військові наради з американцями, а не європейцями. Правда ж?

Питання не лише в тому, яку зброю будувати — танки, дрони чи літаки. Питання в тому, як швидко. Матеріал Wall Street Journal про обслуговування F-16 описує 40-тижневий цикл ремонту. Україні бракує на це часу. Зворотний зв'язок між українськими підрозділами на фронті та виробниками дронів відбувається протягом 24 годин. Європейські процедури працюють у незрівнянно довших термінах.

Уже 3 роки українська оборонна індустрія говорить про запуск експорту. Більшості йдеться лише про залучення додаткових коштів. Тим часом європейці хочуть лише експорту технологій. Для багатьох там – ми поки що просто лабораторія нових рішень.

Можна залишатись в цій системі координат і ми програємо всі.

Президент Зеленський правильно вирішив, що досвід – теж може бути товаром. Але двосторонніх угод у цій системі недостатньо. Якщо немає постійної колаборації і обміну даними на рівні військових, розвідок, нема спільного формування політик, то ми потрапляємо в систему разових транзакцій. А варто було б запустити годинниковий механізм.

Нам не варто казати, мовляв, ми прийдемо і всіх навчимо. Ми маємо навчитись бути партнером, виходячи з розуміння, що наш досвід унікальний, а не універсальний. Проте саме з нами легше шукати правильні варіанти захисту для війни в ХХІ столітті.

Саме тому для захисту від Росії Європі вже зараз корисно було б інтегрувати українську екосистему, що володіє унікальним досвідом: сплавом бойових уроків, виробниками, здатними адаптуватися зі швидкістю, яка потрібна для протидії Росії, і неформальними зв'язками, які і створили "унікальні виробничі спроможності". Їх не можна скопіювати, однак можна долучити до колективної системи безпеки, ми детальніше пишемо про це у Partnership Architecture for Collective Security.

Історія з дронами в нашій грі якраз показала правильність такого підходу, бо немає сенсу експортувати просто дрони, якщо їх нема кому дати. Є сенс створити годинниковий механізм, де кожен компонент працює на спільний результат.

Тетяна Ніколаєнко