Без алібі. Ніч на Борщагівці і кінець епохи "наче"

Територія повертається. Частина перша

Латиною "алібі" означає "деінде". Після доби карт, симуляцій і метамодерного "наче" людині, державі й спільноті дедалі важче бути деінде, і ніч на Борщагівці показала це дуже наочно.

Ніч біля воріт

Увечері 2 листопада в Петропавлівській Борщагівці під Києвом жінка у формі медика стала на коліна перед камерами телефонів біля воріт приватного будинку. У цьому будинку Національна гвардія тримала мобілізованих і повернутих після самовільного залишення частини військових перед відправкою на навчання, а жінка розповідала про страшні травми тих, хто всередині. За кілька годин місцеві анонімні канали дописали до її розповіді сорок заручників у підвалі й одного загиблого, і біля воріт зібрався натовп: яйця, газ, мат, розтрощений автобус Нацгвардії, постріли у дворі й чотирнадцятирічний хлопець на паркані з камінням.

До ранку ця картина почала розсипатися: поліція спершу заявила, що постраждалих немає, а за кілька годин командувач Нацгвардії Олександр Півненко відправив до лікарні чотирьох своїх військових.

Журналісти "Слідство.Інфо" з'ясували, що жінка назвалася власницею приватної швидкої допомоги, яка не працює з 2023 року, а Михайло Ткач знайшов її відео, де вона на початку жовтня кликала людей на мітинг "Ми за мир в Україні". Що насправді відбувалося в будинку, мають встановити слідчі, і вгадувати я не буду.

Читайте також колонку Аліни Михайлової: Петропавлівська Борщагівка: правда без самосуду

Деінде

Латинське alibi означає "деінде", "в іншому місці". У суді алібі рятує, бо доводить, що тебе не було там, де стався злочин, а в моральному житті воно працює ще простіше, бо суд не потрібен: досить переконати себе, що ти був деінде, навіть якщо стояв поруч.

Тієї ночі алібі мав кожен: держава відповідала безособовими реченнями "інформація не відповідає дійсності", "призначено перевірку", "винні відповідатимуть за законом", і в жодному з них не було людини, яка каже "я". Натовп мав алібі кількості: коли нас багато, ніхто окремо ні за що не відповідає. Адміністратори анонімних каналів мали алібі пересилання, бо вони нічого не вигадували, вони лише переслали. Коментатори мали іронію, яка дозволяє брати участь, нібито не беручи участі.

Не-алібі в бутті

Філософським поняттям слово "алібі" зробив Михайло Бахтін. У 1919–1921 роках, коли йому було трохи за двадцять, він писав трактат про вчинок, який так і не закінчив.

У 1928 році Бахтіна заарештували й вислали до Казахстану, а рукопис пів століття пролежав у сирому сховищі, де його пошкодили щури й вода, аж поки 1972 року його не відшукали учні філософа. Уперше трактат надрукували 1986 року, а українською він вийшов 2019-го в журналі "Психологія і суспільство" під назвою "До філософії вчинку".

Головна думка трактату: у людини немає алібі в бутті. Кожен із нас стоїть на єдиному й неповторному місці, на якому, крім нього, не стоїть ніхто, і з цього місця він мусить відповідати сам.

Окремо Бахтін писав про представництво: представник лише спеціалізує свою особисту відповідальність, і в політиці така спеціалізація особливо часто вбиває живу участь, тож відповідальність стає порожньою і формальною. Таку саму втрату, за Бахтіним, ми переживаємо щоразу, коли в іншій людині бачимо представника якогось великого цілого замість неї самої.

Чоловіки за тими воротами тієї ночі майже для всіх стали представниками: для натовпу — "сонечками", яких треба визволяти, для системи — СЗЧ-шниками, яких треба доставити, для каналів — картинкою. І майже ніхто не спитав їх самих, чого вони хочуть.

Звідки в нас стільки алібі

Алібі люди мали завжди, але кожна доба минулого століття додала до них своє. У модерні алібі називалося планом: партія знає, держава вирішила, на кресленні все правильно.

Тим часом ще в 1931 році інженер Альфред Кожибскі попереджав, що мапа не територія. Мапа корисна, доки її будова збігається з місцевістю: якщо на правильній мапі Дрезден лежить між Парижем і Варшавою, то й на землі він між ними, але жодна мапа не показує всього. Модерн цього попередження не почув: проєктувальники Каховського водосховища дивилися на козацький Великий Луг як на порожнє місце на кресленні, і майже сімдесят років ми жили на цій карті, називаючи її морем.

Постмодерн дав алібі вишуканіше, і Жан Бодріяр у 1981 році відкрив свою книжку "Симулякри і симуляція" притчею Борхеса. Картографи імперії так прагнули точності, що склали мапу завбільшки з саму імперію, точка в точку, і користуватися нею стало неможливо, бо вона просто повторювала країну в натуральну величину. Нащадки її покинули, і в пустелях ще довго валялися її клапті, а сама земля нікуди не поділася. Бодріяр перевернув цю притчу.

У Борхеса земля пережила свою мапу, а в наш час, писав Бодріяр, мапа з'являється раніше за територію і сама її творить, спершу народжуються картинка, новина чи образ, а під них уже підлаштовуються події й люди. Тому в пустелі лишаються клапті не карти, а реальності, і цю "пустелю реального", де справжнє ще трапляється, але в ньому вже ніхто не живе, пізніше пояснить Нео Морфеус у "Матриці". Якщо територія лише інтерпретація, то й відповідати ні за що: можна без кінця сперечатися про наративи, і ніхто не винен, бо ніде нічого насправді не сталося.

Метамодерн спробував вийти з цієї пустелі. Нідерландські дослідники культури Тімотеус Вермюлен і Робін ван ден Аккер у 2010 році описали чутливість, яка хитається між модерною щирістю і постмодерною іронією, як маятник, і назвали її поінформованою наївністю: людина діє так, наче мета досяжна, хоча знає, що може ніколи до неї не дійти. Її легко впізнати у фільмах Веса Андерсона чи в людях, які вміють одночасно плакати й жартувати, але в цьому "наче" теж ховалося алібі, двері, через які можна вийти, якщо стане надто боляче.

Війна забрала "наче"

Повномасштабна війна залишила від цього "наче" дуже мало, бо ракета не питає, щиро ти живеш чи з іронією, а мати, яка чекає сина з полону, не чекає його наполовину. Італійський філософ Мауріціо Ферраріс назвав схожий поворот новим реалізмом: після медійного популізму, воєн після 11 вересня й фінансової кризи факти, як він писав, повертаються за своїми правами. Бруно Латур у книжці "Де приземлитися?" порівнював нас із пасажирами літака, якому нікуди сісти, бо обіцяного аеропорту глобального світу більше немає, і кликав приземлятися на Землю, до конкретних місць і конкретних залежностей.

Я називаю цей рух простіше: територія повертається, причому такою, якою стала. Разом із нею до нас приходить питання, яке Бахтін поставив сто років тому: де стою я і хто відповідає з мого місця.

Як працює алібі

Соціальні психологи давно знають, як влаштоване алібі натовпу. У 1968 році Джон Дарлі й Бібб Латане розсадили студентів по окремих кімнатах для розмови через інтерком, і посеред розмови один зі співрозмовників, насправді магнітофонний запис, починав задихатися в епілептичному нападі. Ті, хто вважав, що чує його сам, звернулися по допомогу ще до завершення нападу в 85% випадків, а ті, хто думав, що його чують ще четверо, лише в 31%. Альберт Бандура пізніше описав цей механізм як розпорошення відповідальності й поставив поруч із ним зміщення відповідальності, коли людина пояснює свій вчинок наказом згори.

Цифровий світ додав до цих механізмів пересилання. Дослідники Массачусетського технологічного інституту Сороуш Восугі, Деб Рой і Сінан Арал простежили, як у Twitter з 2006 по 2017 рік поширювалися близько 126 тисяч історій, і у 2018 році опублікували висновок: неправда розходиться далі, швидше й ширше за правду, а ймовірність, що її перешлють, на 70% вища.

Автори окремо перевірили роль ботів і з'ясували, що різницю між поширенням правди й неправди створюють люди. Тож фраза "я лише переслав" нічого не рятує, бо з таких пересилань і складається механізм, який за кілька годин зробив із жінки на колінах головне джерело тієї ночі.

Алібі держави

У держави алібі буденні, а платять за них усі: безособове речення стає алібі, коли за ним немає людини, готової поставити підпис, а спростування, яке не доживає до ранку, працює на ворога краще за будь-яку ботоферму.

Трапляються й глибші алібі, які тягнуться роками. Упродовж шести років, від 2019-го до жовтня 2025-го, в уряді не було віцепрем'єра з гуманітарної політики, посадовця, який відповідає за цінності, пам'ять, мову, виховання й довіру. На початку великої війни Офіс омбудсмана отримав 18 скарг на дії ТЦК, а за 2025 рік уже 6127, і керівник Офісу Президента Кирило Буданов визнав, що місць, де людей тримають перед відправкою, багато.

Омбудсман Дмитро Лубінець розповідав, що про порушення в Білоцерківському ТЦК спершу не говорив публічно, бо Росія використовує такі теми в пропаганді, а його рекомендації два місяці ігнорували, доки чоловік зсередини не виклав відео. Мовчання "щоб не дати ворогові картинку" теж стає алібі, і дуже небезпечним, бо картинка однаково приходить, тільки пізніше і з пострілами.

Після тієї ночі я почув лише одне речення з підметом: командувач Нацгвардії Олександр Півненко пообіцяв особисто контролювати розслідування й оприлюднити його результати. У цього речення немає алібі, бо під ним стоїть ім'я, і тому його варто буде перечитати на початку грудня разом із висновками слідства.

Алібі спільнот

Свої алібі мають і спільноти. У вітамодерні, як я називаю свою спробу описати час після метамодерну, я розрізняю спільноти комфорту і кола суб'єктності. Спільнота комфорту збирається навколо спільної карти, однакових ворогів, однакових жартів, однакового обурення. Найцінніше, що вона дає людині, полягає у звільненні від відповідальності, бо "всі так думають". Коло суб'єктності збирається навколо спільної території, двору, школи, громади, справи, і кожен у ньому лишається на своєму місці й відповідає з нього. Натовп біля воріт за кілька годин зібрався навколо чужої карти як спільнота комфорту в найгіршій її формі, і в ньому вистачало дорослих, які мали б зупинити хлопця на паркані.

Ми, люди, які пояснюють, звикли вважати пояснення різновидом участі, хоча дуже часто воно стає місцем, звідки зручно дивитися: я стою над подією, розкладаю її на рівні, механізми й концепти, і поки я це роблю, мене в ній немає.

Я ловлю себе на цьому щоразу, коли моя перша реакція на біду виявляється професійною, і замість того, щоб спитати про те, що всередині ситуації і про людей в ній, я вже малюю схему.

Що означає жити без алібі

Жити без алібі можна й без героїзму: Бахтін писав, що людину зобов'язує її підпис під обов'язком, і цей підпис кожен ставить на своєму рівні.

Для держави підпис означає першу особу: "я ухвалив це рішення", "я перевірив і відповідаю". Він означає відповідальність за спростування, які лишаються правдою й наступного ранку, навіть якщо для цього доведеться годину помовчати. А ще — готовність чесно сказати "ми помилилися", якщо спростування не витримало перевірки.

Для спільнот підпис означає повертатися від карт до територій: знати, хто живе у твоєму під'їзді, хто з сусідів служить, хто з літніх людей лишився сам, у кого з близьких хтось у полоні, і хоча б раз на місяць стукати в ці двері без приводу.

Для кожного з нас підпис починається з трьох запитань, які я пропоную ставити собі щоразу, коли щось стається:

1. Де я зараз, на місці події чи на її карті?
2. Хто підпише речення, яке я збираюся сказати або переслати?
3. Що з цього лишиться правдою завтра вранці?

Рукопис Бахтіна дійшов до нас пошкодженим, частину слів у ньому вже не прочитати, але місце про алібі вціліло.

Денис Блощинський