Війна, справедливість і біле перо

Ми звикли вважати загострене почуття справедливості особливою рисою українців. Саме цим ми пояснюємо прояви прямого народовладдя, коли виходимо на Майдан; наш волонтерський рух; нетерпимість до зловживань владою. Але історія знає приклади, коли інші суспільства були не менш чутливими до несправедливості.

Під час Першої світової війни у Великій Британії та Новій Зеландії діяла кампанія білого пера. Чоловікам, які не йшли воювати, вручали біле перо — символ боягузтва.

У Новій Зеландії біле перо отримували навіть ветерани, які повернулися з фронту після поранень, якщо вони, на думку сусідів, виглядали здатними служити. Тиск громади був таким, що в 1916 році уряд мусив запровадити спеціальні пов'язки для демобілізованих військових, непридатних до служби, та працівників критично важливих галузей. Щоб суспільство знало, кого не варто звинувачувати в боягузтві.

Коли Британія вступила у війну 4 серпня 1914 року, в її регулярній армії було чверть мільйона офіцерів і солдатів. Значна частина цих людей перебувала за межами Британських островів. Новопризначений військовий міністр, фельдмаршал Герберт Кітченер, не поділяв поширеного уявлення, що війна "закінчиться до Різдва". Він прогнозував довгу війну й бачив потребу у великій армії.

7 серпня 1914 року Кітченер закликав перші сто тисяч чоловіків добровільно вступити до так званої "Нової армії". Потім набір повторювали новими хвилями. До кінця серпня зголошувались приблизно 30 тисяч чоловіків на день. До Різдва добровольцями записалися 1,2 мільйона чоловіків, до кінця 1915 року — два з половиною мільйони.

Мене вразили ці цифри. І ще більше вразив підхід британців до політики обов'язкового призову, необхідність у якому з'явилась, коли потік добровольців вичерпався.

Добровільна мобілізація мала наслідки, які британський уряд спершу недооцінив. Кампанія була настільки успішною, що створила нову проблему для держави. Добровольцями масово йшли важливі для економіки люди, кваліфіковані працівники, яким безробіття не загрожувало. В Україні на початку великої війни було так само.

Довоєнний надлишок робочої сили в багатьох професіях швидко перетворився на дефіцит. Патріотичний успіх створив економічні виклики. У 1915 році уряд запровадив облік населення та промислових ресурсів, створив Міністерство боєприпасів.

У січні 1916 року парламент ухвалив закон про обов'язкову військову службу чоловіків віком 18–41 і звільнення від призову для працівників критично важливих галузей. Підхід уряду ґрунтувався на тому, щоб рахувати не лише кількість солдатів, яких отримувала армія, а й те, що країна втрачала через їхнє вилучення з економіки.

До завершення війни близько двох з половиною мільйонів чоловіків призвали примусово. Тоді населення Англії, Шотландії та Вельса (мешканців Ірландії не призивали) становило майже 42 мільйони людей.

Нам варто вивчати цей досвід. Звісно, ми пропустили момент створення справдливої й ефективної системи мобілізації. Суспільство виснажене роками війни і випробувань, але відчуття несправедливості і запит на розумну політику держави, її відповідальність перед військовими, ветеранами, їхніми родинами, прийдешніми поколіннями кровить ранами, що не встигають гоїтись. Але ставлення до цінності кожної людини, військової чи цивільної, на цьому етапі війни є життєво необхідним. Адже території без людей, здатних відтворити державу і її розвиток, втрачають сенс.

Ефективність не можна вимірювати лише кількістю людей, залучених до війська. Навіть в армії людина повинна мати гарантії гідного ставлення й підтримки. Справедливість не тільки в тому, як розподілений обов'язок захищати країну, а й у тому, чи відповідально держава використовує життя, час і професійні здібності людей.

Українське громадянське суспільство є одним із головних ресурсів стійкості держави. З початку війни ми забезпечували армію, організовували допомогу пораненим, підтримували переселенців. Ми розробляємо реформи, організовуємо кампанії, протести, залучаємо експертів і домагаємося змін. Саме це є українським X-фактором, якій важко пояснити західним партнерам і урядам, які намагаються врахувати українській досвід у своїх планах підготовки до війни.

Українське суспільство не раз демонструвало здатність протистояти спробам узурпації влади. Ми маємо сильні громадські організації, незалежні медіа, дієві професійні спільноти. Коли державна система не дає ради, вони здатні мобілізуватися й добиватися змін. Але чи замислюємося ми, скільки це коштує?

В умовах війни українське громадянське суспільство виконує величезний обсяг роботи, яку за інших обставин робила б держава. І водночас змушене витрачати сили на те, щоб змусити державу виправляти власні помилки. Ми навчилися захищати демократію від поганих, часто катастрофічних рішень влади. Чи маємо ми шанси побудувати державу, яка здатна діяти професійно й відповідально?

У тривалій війні це не абстрактне питання. Ми майже змирилися з тим, що головна проблема для політичної еволюції — неможливість провести вибори в час війни. Маємо суспільний консенсус, що це унеможливлює політичну конкуренцію, отже, не створює для влади стимулів для кращої роботи. Але варто озирнутися.

Парламент Великої Британії, обраний у грудні 1910 року, працював до грудня 1918-го. Вісім років без виборів. Під час війни його повноваження продовжували спеціальними законами. Однак політичне життя не зупинялося.

У травні 1915 року після військових невдач і скандалу через нестачу артилерійських снарядів прем'єр Герберт Асквіт сформував коаліційний уряд із консерваторами та лейбористами. У грудні 1916 року Асквіт пішов у відставку. Новим прем'єром став Дейвід Ллойд Джордж. Він сформував іншу коаліцію і створив невеликий Воєнний кабінет для управління війною. Політичні конфлікти стосувалися передусім спроможності уряду вести війну.

У лютому 1918 року — війна ще тривала — британський парламент ухвалив виборчу реформу. Кількість виборців зросла з 7,7 до 21,4 мільйона. Виборче право отримали майже всі чоловіки від 21 року та частина жінок віком понад 30 років.

Британська демократія залишалася далекою від загального рівного виборчого права. Проте навіть у час війни політична система змінювала правила представництва. Отже, вісім років без виборів не означали восьми років без політичної конкуренції, зміни урядів і розвитку демократичних інституцій.

Український парламент обраний у 2019 році. Тоді вперше в історії незалежної України партія президента сформувала однопартійну більшість. Відтоді Україна пережила повномасштабне вторгнення, втрату значної частини економічного потенціалу, міграцію мільйонів громадян, мобілізацію величезної кількості цивільних.

Ми не можемо проводити вибори під час воєнного стану. Але чому незмінність складу парламенту має означати незмінність політичної конструкції влади? Уряд змінювався, відбувалися кадрові перестановки. Проте широка політична коаліція, яка взяла б спільну відповідальність за стратегічні рішення, так і не виникла.

Головною небезпекою тривалої відсутності виборів часто називають узурпацію влади. Звісно, цей ризик існує. Але ще більший ризик несе накопичення управлінських помилок через брак конкуренції рішень, експертизи та дієвого контролю.

Для поганого державного рішення не обов'язково потрібні злі наміри. Іноді достатньо браку професійності, небажання чути іншу думку або відсутності механізмів, які змушують виправляти помилки.

Британський досвід доводить, що війна не обов'язково означає політичну знерухомленість. Він демонструє можливість і навіть необхідність політичної конкуренції заради здатності держави витримувати навантаження стратегічних рішень.

Україна входить у глибоку суспільно-політичну кризу, і війна — лише її каталізатор. Нам потрібен політичний процес навіть без виборів. Можливо, через ширшу урядову коаліцію. Можливо, через міжфракційні домовленості щодо стратегічних рішень і посилення парламентського контролю. Але насамперед через реальну конкуренцію управлінських підходів, залучення фахівців і оцінювання не тільки результатів державної політики, а й ціни, яку суспільство за них платить.

Зараз нам як ніколи потрібна держава, здатна виправляти власні помилки і ухвалювати складні рішення. Адже ціну некомпетентності влади під час війни ми платимо не лише грошима й втраченими можливостями. Ми платимо людськими життями.

У 1914 році біле перо вручали тим, кого підозрювали в ухиленні від обов'язку перед державою. Українці раз у раз мобілізуються, щоб виправляти помилки держави. Тим часом від законно обраної влади вимагається значно менше: визнати межі власних можливостей і залучити до управління тих, хто здатен впоратися краще. Навіть якщо завтра вони стануть політичними конкурентами.

Час визначитися, хто має отримати біле перо: громадяни, від яких держава вимагає дедалі більшого, чи люди, наділені владою, але неспроможні застосувати цю владу для виконання своєї частини обов'язку.

Тетяна Гавриш