"Парламентська більшість" відгороджується від преси?

Середа, 6 вересня 2000, 16:18
За Івана Плюща зразка 1993 року, Верховна Рада являла собою щось середнє між парламентом та прохідним двором. Аби потрапити в кулуари було достатньо мати знайомого депутата, якій без жодних проблем проводив вас у середину лише представивши своє посвідчення. На той момент статус журналіста цінувався, мабуть, на рівних зі статусом народного обранця, і відеооператорам дозволялося блукати в самій сесійній залі. Журналістів не просто поважали, їх потребували і в першу чергу націонал-демократи, було так важливо донести свою думку до народу…

За Олександра Мороза (1994-98р.р.), якій перед цим очолював знамениту групу 239, і вважався мало чи не реакціонером, ситуація змінилася в сторону більш ретельного ставлення до процесу надання перепусток та акредитацій. І на той момент здавалося, що це вже наступ на права парламентських журналістів. Після того, як віце-спікер Олександр Ткаченко брутально штовхнув оператора "Післямови", який знімав чергову парламентську бійку, камерменів до залу засідань пускати перестали… Але робота залишалася цікавою, політиків було значно більше ніж бізнесменів, а кількість їх помічників відрізнялася скромністю а самі вони інтелігентністю.

Перші "бар'єри" в буквальному розумінні цього слова з'явилися при Олександрові Ткаченко (1998-99р.р). Крило, де розташована ложа преси, відгородили двома дерев'яними парапетами. Ходила навіть інформація про наміри заборонити вхід пресі на другій поверх у кулуари. Різко змінилась роль акредитованих в парламенті журналістів – вони поволі стали перетворюватися в прислугу значної кількості "крутих" депутатів, які буквально розбещували журналістів доларами за публікації з власними інтерв'ю.

Однак, в протиборстві між двома гілками влади (відсутність радіо та теле трансляцій, спеціалізованих програм) преса могла знаходити "мертві зони" для роботи. "Оксамитова революція", що утворила "більшість", внесла ще більші корективи в нашу роботу.

Почалося все з чуток про дворівневість акредитацій, в самій ВР утворили управління інформації, якому підпорядкували прес-службу. Нарешті, коли преса прийшла на свій улюблений балкон, виявилося, що тепер вони, як мавпи відгороджені скляною переборкою…

Не зрозуміло, навіщо було створювати цей відстійник для преси? Кому заважала преса, яка часом не вміщувалася на відведеній для неї частині балкону, і була вимушена сідати не на своїй частині? Вчора моїм колегам так і не вдалося докопатися до імені ініціатора цієї ідеї. Керівник секретаріату ВР Коваль запевнював розлючених журналістів, що він до скляного паркану не має жодного відношення… Якщо не він, то хто?

Невже демократія для керівників "більшості" виглядає саме як система заборон та обмежень? Адже, скажімо, у Великобританії до парламенту громадяни і туристи ходять як у музей, а єдине місце для паління з попільничками знаходиться біля ложі преси… Аби тільки писали і приходили, палить на здоров'я…

А ось в Росії, яка, звичайно, жодним чином не може вважатися зразком демократії, пресу зовсім виставили з кулуарів, правда там це пояснюють тіснотою навколосесійних коридорів (вони таки там дійсно маленькі). Тепер журналісти споглядають за перебігом сесій у великих та просторих кімнатах з моніторами. Щоправда, в Держдумі немає такого шикарного і просторого балкона, по-друге, велика кімната з комфортними кріслами - це не огороджений "відстійник", де немає як розвернутися.

Втім, українські скляні перегородки на парламентському балконі – це, перш за все, символ. Символ того, як розуміють місце і роль журналістів нові господарі парламенту, які звикли розставляти все за відповідними полицями…

"Всякий сверчок знай свій шесток?"



powered by lun.ua
Підпишіться на наші повідомлення!