Як перемогти політичній опозиції (з бібліотеки ненаукової фантастики)
П'ятниця, 1 червня 2001, 16:43
Програш
Іноді задля того, щоб навчитися перемагати, слід пізнати гіркоту поразки. Щоправда, після першого ж стусана дехто може на все життя погодитися з функцією "опущеного", але ця стаття для інших — для тих, хто закусивши губи від болю та образи, ладен готуватися до стрибку-реваншу.
Номенклатурна влада святкує чергову перемогу. Мітинговий шквал, каталізований загибеллю Гонгадзе, вщухає, обивателі переситилися від чергових порцій компромату та, в додаток ще й нацдемівській месії висловили цілком демократичну парламентську недовіру. Взагалі вся операція зі скиданням Ющенка дуже сильно нагадувала фінт адміністрації Президента з відволікання суспільної уваги від касетного скандалу. Нацдемівські партії, які не дуже то й охоче вдавалися перед тим до відверто опозиційних заходів, тут отримали нагоду помаячити в шеренгах демонстрантів. А олігархи, які перед тим і не мріяли про перемогу, побачивши, що "сина їхнього батька" можна безболісно гризти, логічно зметикували: варто нелюбого байстрючка і догризти. Результат — увага суспільства від боротьби проти режиму переключилася спочатку на захист молодого і ображеного, а згодом на співчуття йому ж. Президент — той знову карає і милує, говорить і недоговорює, вирішує і планує. Знову вождь нації. Якщо це і насправді було заздалегідь зрежисованою виставою, то знімаю капелюха перед макіавелівськими здібностями Адміністрації.
І все-ж таки в країні, де колосальна більшість населення невдоволена станом речей і своїм особистим положенням, наважуся ствердити, вже існує достатній масив потенційно опозиційних сил і структур, спроможних здолати систему. Об'єднання цих сил і повалення існуючого режиму є водночас як абсолютною фантастикою, так і абсолютною необхідністю.
Тріумвірат
Чим знамениті олігархи? В першу чергу — психологією переможців. Для них перемога — це самозбереження, а поразка дорівнює абсолютному знищенню (руйнування бізнес-імперій, відсидка, еміграція і тому подібні дрібні неприємності). Тому, задля виживання в природі як вид, олігархи просто змушені перемагати. Якщо ці гризуни не чубляться між собою в пору реальної небезпеки, вони спарюються під доглядом більш потужної персони (так виникають всілякі тимчасові "семибанкірщини").
Чим знаменита українська політична опозиція? Своєю ненаціленністю на остаточну перемогу. Політопозиція постійно націлена на участь у владі, а не на переобрання влади. Звідси випливають і всі прожекти типу об'єднання двох Рухів, ПРП, КУНу і решти нацдемів під Ющенка. Навіть найзатятіші нацдемівські оптимісти хваляться, що в цьому разі 20-25 % такий блок візьме. Яка велика радість! Знов побачити всіх тих самих в тій же ролі!
А для мене мало 20-25%. Перемога — це як мінімум 50% плюс один голос. І я вважаю, що шанс провести радикальну ротацію влади є. Але для цього необхідна домовленість між трьома різними політичними силами. Націонал-демократичними, національними лівими та протестними. Ці три сили легко піддаються персоніфікації. Отже необхідний тріумвірат Ющенко-Тимошенко-Мороз. Триумвірат задля успіху вже на етапі підготовки мусить домовитися про дві речі: 1.майбутній розподіл ролей і 2.Конституційна реформа. Тобто, для початку, сісти і чітко один одному заявити у вічі, що вони погоджуються на варіант, де Ющенко — Президент, Тимошенко — Прем'єр, Мороз — голова Верховної Ради і, друге — що нинішні повноваження мусять бути змінені в бік послаблення президентської влади і посилення повноважень Парламенту та коаліційного уряду. Хтось звично закине, що не можна наново кроїти Коституцію під амбіції трьох осіб. А те, що влада наразі в Україні сконцентрована тільки в одному кабінеті, і що саме внаслідок цього Україну струснула політична криза, хіба не є доконаним фактом? То хіба помилки не слід виправляти? І Коституційна реформа має бути здійснена не під трьох персон, а як санація всієї політсистеми в Україні. А ось домовитися про цю Конституційну реформу можуть і мусять три людини.
Ющенко — Президент
Ющенко мені подобався цілу добу. Яку класну заяву про власну відставку він зачитав з трибуни ВР. Коротко і влучно. Подякував своїм міністрам, сказав, що займатиметься і надалі політикою і пообіцяв повернутися. Мабуть, Ющенкові і самому ця заява сподобалася, бо він як школяр прочитав її ще раз на мітингу під стінами парламенту. В мітинговій ейфорії ніхто не звернув на цей ляпсус уваги. Але минула доба і Ющенко на всіх телеекранах по-брєжнєвському знову тричі поцілувався зі своїм "прийомним татусем" Кучмою, розтанув і повідомив про свою готовність бути в.о., що ще кілька днів тому начисто відмітав.
Отже, ані від жодного свого слова сказаного або написаного мною щодо безхребетності Ющенка я не відмовляюсь. І все-ж таки він може бути прийнятним Президентом від об'єднаної опозиції. Звичайно, він є вразливим і непередбаченим на цій посаді в її нинішньому обсязі трохи не монаршої влади. Суспільству було б просто невідомо, хто і з якого краю впливатиме на такого Ющенка-Президента. Тому Ющенка можна робити Президентом за умови якщо не перетворення цієї посади на кшталт британської корони, то десь поруч. Втім, у Ющенка є незаперечні плюси. По-перше, як не крутіть, тільки він є визнаним лідером націонал-демократів. Нацдеми можуть скільки завгодно чубитися між собою і стрибати з партії в партію, але інших визнаних авторитетів між собою просто не мають. Ющенко користується нацдемівською беззастережною підтримкою через їхню схожу конформістську сутність. Отже, тільки підпис Ющенка під угодою тріумвірату означатиме підпис всього напівопозиційного нацдеміського табору. По-друге, на посаді Президента Ющенко зміг би виконувати нормальні функції зовнішнього представництва. Чіткі євроамериканські симпатії Президента–Ющенка сприяли б просуванню України до Європи. Не варто піддавати сумніву і патріотичні почуття Ющенка, а отже це ще один додатковий аргумент на його користь на противагу існуючій номенклатурі, яка при першій же санкції від Ради Європи тулиться до Москви.
Тимошенко-Прем'єр
Тимошенко в тріумвіраті — репрезентант відразу двох стихій: протестної і, як це не смішно звучить — дрібнобуржуазної. З протестним електоратом більш-менш просто — його лідером вона стала внаслідок рішучості і незламності. На відміну від нацдемів і лівих (Ющенка і Мороза), Тимошенко не має свого стабільного електорату, але саме через це ресурс залучення нових симпатиків в неї набагато ширший. Недаремно влада останнім часом намагається реанімувати принафталінену Вітренко, явно протиставляючи її "Леді Ю.". При всій їхній несхожості, вони грають на одному електоральному протестному полі. Це поле при загальному глухому незадоволенні може прогресувати . Тому абсолютно логічно, що Тимошенко стала центром тяжіння "протестних" політиків на кшталт Григорія Омельченко, Степана Хмари, Володимира Олійника. Другий її електоральний ресурс — це дрібнобуржуазна стихія. Хоча сама Тимошенко прийшла до політики з великого бізнесу, тим не менш їй вдалося створити імідж селфмейдвумен", і зіграти роль взірця для людей, які хочуть досягти успіху, тобто для дрібних буржуа (бо вже середньому такий приклад чи навряд чи необхідний). А не забуваймо, що Україна країна за психологією-то дрібнобуржуазна...
Як Прем'єрові Тимошенко ніхто не закине вайлуватість і недієвість. Про неї навіть незручно сказати, що має чоловічу хватку, бо мало чоловіків в політиці можуть з нею помірятися. Найбільша вада — якщо Ющенкові можна закинути брак волі, то проблеми Тимошенко саме в надмірній кількості вольових якостей. І якби була збережена існуюча система владних стосунків, то Тимошенко-Прем'єр при слабкому Президенті (а при всій повазі до Ющенка сильним його назвати язик не повертається), де-факто вона і сконцентрувала б в своїх руках всю реальну владу, з абсолютно непрогнозованими наслідками від такого розкладу. Вихід — це перенесення центру формування Уряду від Президента до Парламенту. Остаточний підпис на затвердженні і окремих міністрів і Кабміну в цілому мав би Голова Верховної Ради за рішенням сесії. Автоматично Україна отримала б всує згаданий коаліційний Уряд, який би формувала політична коаліція більшості в цьому самому Парламенті. Ось такий невсипущий контроль цілого парламенту був би гарантією , що вулканоподібна енергія Леді Ю. буде спрямована виключно в позитивне русло.
Ще одна проблема Тимошенко—це пірамідальна побудова її структур, де все замикається виключно на першій особі. Влада, усвідомлюючи це, має постійну спокусу висмикнути Леді Ю. з подальшою ізоляцією " у діда Лук'яна". Перший дзвоник в цьому плані—показова порка судді Замковенко, який дозволив собі прийняти "проЮліне "рішення. Як за відсутності лідера поведуть обезголовлені структури—чи підживлюватимуться Юліною енергетикою чи неофіційно саботуватимуть—ще бабця надвоє сказала.
Мороз — Голова Верховної Ради
В такій системі організації влади трохи не першою людиною в державі стає Голова Верховної Ради. І цей Голова — член тріумвірату Олександр Мороз. Проти Мороза, як людини стратегічно небезпечної для адміністрації Кучми, давно іде неоголошена війна. Прямі удари голові Соцпартії винести вдається, а ось в ідеологічній війні АПУ постійно перемагає, використовуючи керованих нацдемів для створення з Мороза "лівої загрози". Якщо проглянути інтерв'ю націонал-демократів стосовно створення коаліції "під Ющенка", ви там не побачите місця для Мороза. Ні, нацдеми мріють тільки про свої 20-25% Така ідеологічна зацикленість не дозволила опозиції навіть мати якісь шанси на попередніх президентських перегонах. Цю зацикленість далі вдало використовують. Насправді, протистояння владі давно не йде по осі "праві-ліві", а швидше по осі "морально-аморально". І "правий" Богдан Бойко знаходиться з іншого боку від наших барикад. Стосовно загрози, яку нацдеми приписують традиційним лівим, то до Мороза вони не пристають. Щодо мовного питання — так ті, кому доводилося стикатися з Соцпартією, можуть підтвердити: вона набагато більш україномовна, аніж значна кількість правоцентристських партій. Щодо зовнішньополітичної орієнтації — так мало хто знає, що до другого питання референдуму особисто Морозом була внесена редакція, що в Україні необхідно "встановити європейську модель організації влади".
Одним словом, Мороз давно вже є репрезентантом європейської лівої течії в Україні. І всі попередні плачі правих, що Мороз-де як людина хороший, але йому слід відійти від лівої ідеї, були зумовлені нічим іншим, як банальною заздрістю. Бо Мороз не тільки сам є репрезентантом лівої ідеї. Значна частина українського суспільства ліва, але водночас зорієнтована на Європу. Нехтувати таким союзником в боротьбі проти режиму просто злочинно.
Остання витівка Соцпартії з голосуванням за Кінаха, показала, що Мороз спроможний прораховувати ходи наперед набагато далі, аніж багато хто з його союзників. Небезпека в тому, що такі вдалі кроки , як правило не пробачаються і можуть завдати тріщину перспективній коаліції (а судячи по заяві Турчинова –вже завдали).
І все ж, Мороз як голова Верховної Ради буде абсолютно на своєму місці. Незважаючи на своє компартійне минуле, він виявився більше демократом, аніж багато хто з записних нацдемів.
Референдум
Першою пробою пера Тріумвірату міг би стати референдум. Коли почнеться виборча компанія, занадто пізно буде розгортати фронти і перевіряти дієвість структур. При всіх мінусах і неймовірній складності самої процедури референдуму, ця акція могла б стати першим кроком коаліції трьох. Недаремно влада настільки злякалася референдуму, що кинула всі останні сили на боротьбу з ним, відверто спалюючи навіть таємних агентів. Третій Рух шваркнув альтернативою. Напівопозиційні нацдеми залякують складнощами і закидають "чисту піарщину" Тимошенко. Влада реально злякалася можливості висловлення народної недовіри "батькові нації". Все робиться або для дискредитації ідеї референдуму, або для його замовчування. Навіть рішення ЦВК було оприлюднене в день подання кандидатури Кінаха до ВР (і спробуйте сказати, що це випадковість, а не цілеспрямоване забивання однієї інфи іншою). Щодо нацдемівського плачу, то він пов"язаний або ж з тією заздрістю, що Тимошенко змогла таке зініціювати, а у них не вистачило кмітливості чи сміливості, або з відвертим замовленням від АПУ. На противагу напівопозиціонерам радикальній опозиції нічого не залишається, як висувати гасло: "Хто проти референдуму — той за Кучму!".
Стосовно висловлених контраргументів проти референдуму, то можна згадати перший референдум в СССР щодо збереження Союзу. Московська влада, маючи всі важелі впливу, набрала тоді в Україні, здається, близько 70%, але ми це не сприйняли як власну поразку. Бо вже тоді цілі регіони (і не тільки Галичина, а й Київ) висловилися проти Союзу. Ми знали, що вже маємо плацдарм, ми вірили в подальшу перемогу, і зрештою перемогли.
Перспектива
А от тут пафос і скінчився. Я абсолютно переконаний, що перемогти цю владу можна. Я впевнений, що найкращим варіантом для цього є описана вище схема з утворенням тріумвірату. Плюси цієї схеми — відсутність абстракції, всіляких там ілюзорних коаліцій з паперових суб'єктів. Позитивом є прозорість і чітка персоніфікація суб'єктів домовленостей. Потрібні ще рішучість і дії. І нехай хтось це назве азартом, хтось невиправданим ризиком, а хтось авантюрою, але іншого рецепту для перемоги немає. Але я назвав цю схему фантастичною, бо аніскільки не певен в її реалізації. В Дзеркалі Тижня була класна реклама — армія білих пішаків на шахівниці проти грізних чорних фігур і підпис: "Ми можемо виграти цю партію". МИ можемо її виграти, МИ можемо перемогти, але чи всі МИ хочемо нашої перемоги? Останні модні мрії (особливо популярні в середовищі львівського політикуму) називається "Коштуненко". Їхня суть зводиться до того, що десь в далекому селі сидить на печі нікому невідомий політичний геній, такий собі український Коштуніца, якого поки що ніхто не знає. Достатньо його знайти — і "золотий ключик в кишені!". Насправді ці мрії мають родинний зв"язок не так з Балканами, як з російською традицією. Це там популярні Іллі Муромці, що по тридцять років сплять на печі, та Ємєлі, які з цієї печі майже і не злазять.
Нам же потрібно обирати з тих, хто є. Для утворення тріумвірату потрібна добра воля принаймні трьох персон. Тимошенко вже неодноразово висловилася, що вона бачить Ющенко Президентом і готова працювати в його команді. Один є. Мороз, увійшовши разом з партією до штабу референдуму, який очолює одна Тимошенко, показав, що він готовий поступитися гординею заради спільної справи. Двоє. А ось Ющенко... На всенародного месію (роль, відведена йому нацдемами) він, звичайно, не тягне. Але, виявляється, що в даному випадку дієвість цієї схеми таки дійсно залежить виключно від нього. Вірніше, без нього ідея тріумвірату заради перемоги летить в тартарари. На жаль, поки що реальнішим є бажання Ющенка отримати освячену булаву від свого "прийомного татуся". Іван Плющ вже оприлюднив ідею створення нового партійного монстра з цілковито президентських НДП, Аграрієв та Регіонів і засватав Ющенка в лідери новотвора. Ставка зроблена на те, що нацдеми (РУХи і ПРП) покочевряжеться від образи, але згодом черговий раз утруться і за своїм месією полізуть в проект "НДП-2". Це може стати черговою ющенківською помилкою.
Номенклатуру не можна переграти на її полі. Вона завжди буде сильнішою в апаратних іграх. Досвіду інкорпорації та асиміляції людей ззовні в номенклатури достатньо. Для руйнації опозиції влада пробуватиме висмикнути найменьш нонконформістські її частинки, ввести їх в систему (наразі через новий партійний псевдоправоцентристський блок ). І Ющенкові в цому проекті уготована роль такого собі хлопчика Нільса Бора, вслід за звуком сопілки якого, всі міські пацюки вишикувалися і вставали на задні лапки. Ось тільки чи варто перетворювати нацдемів на пацючу стаю, приречену на заклання?
Хотілося би вірити, що Ющенко нарешті наважиться на політичну гру без обов'язкової відмашки владоможців. Спонукати до цього його може і непрогнозоване Віктором Андрійовичем прискорене обрання Кінаха прем'єром, яке ще далі відштовхнуло Ющенка на політичне узбіччя. Якщо Ющенко наважиться, то може краще для нього, аніж приєднуватися до вже існуючих структур спробувати зорганізувати щось власне? Нехай ця нова організація не буде така чисельна і відома, але ж вона буде віддана саме Ющенкові. В цій новій організації можна зібрати команду людей, що не на словах, а серцем віддана ідеї реформування політичної, економічної і соціальної систем в Україні. Ось навколо цього ядра (нехай нечисленного, але азартного і рішучого) і можна буде вже вести переговори про об'єднання з рештою нацдемів. Це означає відкривати забрало і "йти на ВИ".
Тоді відкривається і шлях до триумівірату, а значить і до перемоги. І це єдина надія на встановлення єдиних правил гри на політичній авансціені. Реальна надія на європейський вибір.
Іноді задля того, щоб навчитися перемагати, слід пізнати гіркоту поразки. Щоправда, після першого ж стусана дехто може на все життя погодитися з функцією "опущеного", але ця стаття для інших — для тих, хто закусивши губи від болю та образи, ладен готуватися до стрибку-реваншу.
Номенклатурна влада святкує чергову перемогу. Мітинговий шквал, каталізований загибеллю Гонгадзе, вщухає, обивателі переситилися від чергових порцій компромату та, в додаток ще й нацдемівській месії висловили цілком демократичну парламентську недовіру. Взагалі вся операція зі скиданням Ющенка дуже сильно нагадувала фінт адміністрації Президента з відволікання суспільної уваги від касетного скандалу. Нацдемівські партії, які не дуже то й охоче вдавалися перед тим до відверто опозиційних заходів, тут отримали нагоду помаячити в шеренгах демонстрантів. А олігархи, які перед тим і не мріяли про перемогу, побачивши, що "сина їхнього батька" можна безболісно гризти, логічно зметикували: варто нелюбого байстрючка і догризти. Результат — увага суспільства від боротьби проти режиму переключилася спочатку на захист молодого і ображеного, а згодом на співчуття йому ж. Президент — той знову карає і милує, говорить і недоговорює, вирішує і планує. Знову вождь нації. Якщо це і насправді було заздалегідь зрежисованою виставою, то знімаю капелюха перед макіавелівськими здібностями Адміністрації.
І все-ж таки в країні, де колосальна більшість населення невдоволена станом речей і своїм особистим положенням, наважуся ствердити, вже існує достатній масив потенційно опозиційних сил і структур, спроможних здолати систему. Об'єднання цих сил і повалення існуючого режиму є водночас як абсолютною фантастикою, так і абсолютною необхідністю.
Тріумвірат
Чим знамениті олігархи? В першу чергу — психологією переможців. Для них перемога — це самозбереження, а поразка дорівнює абсолютному знищенню (руйнування бізнес-імперій, відсидка, еміграція і тому подібні дрібні неприємності). Тому, задля виживання в природі як вид, олігархи просто змушені перемагати. Якщо ці гризуни не чубляться між собою в пору реальної небезпеки, вони спарюються під доглядом більш потужної персони (так виникають всілякі тимчасові "семибанкірщини").
Чим знаменита українська політична опозиція? Своєю ненаціленністю на остаточну перемогу. Політопозиція постійно націлена на участь у владі, а не на переобрання влади. Звідси випливають і всі прожекти типу об'єднання двох Рухів, ПРП, КУНу і решти нацдемів під Ющенка. Навіть найзатятіші нацдемівські оптимісти хваляться, що в цьому разі 20-25 % такий блок візьме. Яка велика радість! Знов побачити всіх тих самих в тій же ролі!
А для мене мало 20-25%. Перемога — це як мінімум 50% плюс один голос. І я вважаю, що шанс провести радикальну ротацію влади є. Але для цього необхідна домовленість між трьома різними політичними силами. Націонал-демократичними, національними лівими та протестними. Ці три сили легко піддаються персоніфікації. Отже необхідний тріумвірат Ющенко-Тимошенко-Мороз. Триумвірат задля успіху вже на етапі підготовки мусить домовитися про дві речі: 1.майбутній розподіл ролей і 2.Конституційна реформа. Тобто, для початку, сісти і чітко один одному заявити у вічі, що вони погоджуються на варіант, де Ющенко — Президент, Тимошенко — Прем'єр, Мороз — голова Верховної Ради і, друге — що нинішні повноваження мусять бути змінені в бік послаблення президентської влади і посилення повноважень Парламенту та коаліційного уряду. Хтось звично закине, що не можна наново кроїти Коституцію під амбіції трьох осіб. А те, що влада наразі в Україні сконцентрована тільки в одному кабінеті, і що саме внаслідок цього Україну струснула політична криза, хіба не є доконаним фактом? То хіба помилки не слід виправляти? І Коституційна реформа має бути здійснена не під трьох персон, а як санація всієї політсистеми в Україні. А ось домовитися про цю Конституційну реформу можуть і мусять три людини.
Ющенко — Президент
Ющенко мені подобався цілу добу. Яку класну заяву про власну відставку він зачитав з трибуни ВР. Коротко і влучно. Подякував своїм міністрам, сказав, що займатиметься і надалі політикою і пообіцяв повернутися. Мабуть, Ющенкові і самому ця заява сподобалася, бо він як школяр прочитав її ще раз на мітингу під стінами парламенту. В мітинговій ейфорії ніхто не звернув на цей ляпсус уваги. Але минула доба і Ющенко на всіх телеекранах по-брєжнєвському знову тричі поцілувався зі своїм "прийомним татусем" Кучмою, розтанув і повідомив про свою готовність бути в.о., що ще кілька днів тому начисто відмітав.
Отже, ані від жодного свого слова сказаного або написаного мною щодо безхребетності Ющенка я не відмовляюсь. І все-ж таки він може бути прийнятним Президентом від об'єднаної опозиції. Звичайно, він є вразливим і непередбаченим на цій посаді в її нинішньому обсязі трохи не монаршої влади. Суспільству було б просто невідомо, хто і з якого краю впливатиме на такого Ющенка-Президента. Тому Ющенка можна робити Президентом за умови якщо не перетворення цієї посади на кшталт британської корони, то десь поруч. Втім, у Ющенка є незаперечні плюси. По-перше, як не крутіть, тільки він є визнаним лідером націонал-демократів. Нацдеми можуть скільки завгодно чубитися між собою і стрибати з партії в партію, але інших визнаних авторитетів між собою просто не мають. Ющенко користується нацдемівською беззастережною підтримкою через їхню схожу конформістську сутність. Отже, тільки підпис Ющенка під угодою тріумвірату означатиме підпис всього напівопозиційного нацдеміського табору. По-друге, на посаді Президента Ющенко зміг би виконувати нормальні функції зовнішнього представництва. Чіткі євроамериканські симпатії Президента–Ющенка сприяли б просуванню України до Європи. Не варто піддавати сумніву і патріотичні почуття Ющенка, а отже це ще один додатковий аргумент на його користь на противагу існуючій номенклатурі, яка при першій же санкції від Ради Європи тулиться до Москви.
Тимошенко-Прем'єр
Тимошенко в тріумвіраті — репрезентант відразу двох стихій: протестної і, як це не смішно звучить — дрібнобуржуазної. З протестним електоратом більш-менш просто — його лідером вона стала внаслідок рішучості і незламності. На відміну від нацдемів і лівих (Ющенка і Мороза), Тимошенко не має свого стабільного електорату, але саме через це ресурс залучення нових симпатиків в неї набагато ширший. Недаремно влада останнім часом намагається реанімувати принафталінену Вітренко, явно протиставляючи її "Леді Ю.". При всій їхній несхожості, вони грають на одному електоральному протестному полі. Це поле при загальному глухому незадоволенні може прогресувати . Тому абсолютно логічно, що Тимошенко стала центром тяжіння "протестних" політиків на кшталт Григорія Омельченко, Степана Хмари, Володимира Олійника. Другий її електоральний ресурс — це дрібнобуржуазна стихія. Хоча сама Тимошенко прийшла до політики з великого бізнесу, тим не менш їй вдалося створити імідж селфмейдвумен", і зіграти роль взірця для людей, які хочуть досягти успіху, тобто для дрібних буржуа (бо вже середньому такий приклад чи навряд чи необхідний). А не забуваймо, що Україна країна за психологією-то дрібнобуржуазна...
Як Прем'єрові Тимошенко ніхто не закине вайлуватість і недієвість. Про неї навіть незручно сказати, що має чоловічу хватку, бо мало чоловіків в політиці можуть з нею помірятися. Найбільша вада — якщо Ющенкові можна закинути брак волі, то проблеми Тимошенко саме в надмірній кількості вольових якостей. І якби була збережена існуюча система владних стосунків, то Тимошенко-Прем'єр при слабкому Президенті (а при всій повазі до Ющенка сильним його назвати язик не повертається), де-факто вона і сконцентрувала б в своїх руках всю реальну владу, з абсолютно непрогнозованими наслідками від такого розкладу. Вихід — це перенесення центру формування Уряду від Президента до Парламенту. Остаточний підпис на затвердженні і окремих міністрів і Кабміну в цілому мав би Голова Верховної Ради за рішенням сесії. Автоматично Україна отримала б всує згаданий коаліційний Уряд, який би формувала політична коаліція більшості в цьому самому Парламенті. Ось такий невсипущий контроль цілого парламенту був би гарантією , що вулканоподібна енергія Леді Ю. буде спрямована виключно в позитивне русло.
Ще одна проблема Тимошенко—це пірамідальна побудова її структур, де все замикається виключно на першій особі. Влада, усвідомлюючи це, має постійну спокусу висмикнути Леді Ю. з подальшою ізоляцією " у діда Лук'яна". Перший дзвоник в цьому плані—показова порка судді Замковенко, який дозволив собі прийняти "проЮліне "рішення. Як за відсутності лідера поведуть обезголовлені структури—чи підживлюватимуться Юліною енергетикою чи неофіційно саботуватимуть—ще бабця надвоє сказала.
Мороз — Голова Верховної Ради
В такій системі організації влади трохи не першою людиною в державі стає Голова Верховної Ради. І цей Голова — член тріумвірату Олександр Мороз. Проти Мороза, як людини стратегічно небезпечної для адміністрації Кучми, давно іде неоголошена війна. Прямі удари голові Соцпартії винести вдається, а ось в ідеологічній війні АПУ постійно перемагає, використовуючи керованих нацдемів для створення з Мороза "лівої загрози". Якщо проглянути інтерв'ю націонал-демократів стосовно створення коаліції "під Ющенка", ви там не побачите місця для Мороза. Ні, нацдеми мріють тільки про свої 20-25% Така ідеологічна зацикленість не дозволила опозиції навіть мати якісь шанси на попередніх президентських перегонах. Цю зацикленість далі вдало використовують. Насправді, протистояння владі давно не йде по осі "праві-ліві", а швидше по осі "морально-аморально". І "правий" Богдан Бойко знаходиться з іншого боку від наших барикад. Стосовно загрози, яку нацдеми приписують традиційним лівим, то до Мороза вони не пристають. Щодо мовного питання — так ті, кому доводилося стикатися з Соцпартією, можуть підтвердити: вона набагато більш україномовна, аніж значна кількість правоцентристських партій. Щодо зовнішньополітичної орієнтації — так мало хто знає, що до другого питання референдуму особисто Морозом була внесена редакція, що в Україні необхідно "встановити європейську модель організації влади".
Одним словом, Мороз давно вже є репрезентантом європейської лівої течії в Україні. І всі попередні плачі правих, що Мороз-де як людина хороший, але йому слід відійти від лівої ідеї, були зумовлені нічим іншим, як банальною заздрістю. Бо Мороз не тільки сам є репрезентантом лівої ідеї. Значна частина українського суспільства ліва, але водночас зорієнтована на Європу. Нехтувати таким союзником в боротьбі проти режиму просто злочинно.
Остання витівка Соцпартії з голосуванням за Кінаха, показала, що Мороз спроможний прораховувати ходи наперед набагато далі, аніж багато хто з його союзників. Небезпека в тому, що такі вдалі кроки , як правило не пробачаються і можуть завдати тріщину перспективній коаліції (а судячи по заяві Турчинова –вже завдали).
І все ж, Мороз як голова Верховної Ради буде абсолютно на своєму місці. Незважаючи на своє компартійне минуле, він виявився більше демократом, аніж багато хто з записних нацдемів.
Референдум
Першою пробою пера Тріумвірату міг би стати референдум. Коли почнеться виборча компанія, занадто пізно буде розгортати фронти і перевіряти дієвість структур. При всіх мінусах і неймовірній складності самої процедури референдуму, ця акція могла б стати першим кроком коаліції трьох. Недаремно влада настільки злякалася референдуму, що кинула всі останні сили на боротьбу з ним, відверто спалюючи навіть таємних агентів. Третій Рух шваркнув альтернативою. Напівопозиційні нацдеми залякують складнощами і закидають "чисту піарщину" Тимошенко. Влада реально злякалася можливості висловлення народної недовіри "батькові нації". Все робиться або для дискредитації ідеї референдуму, або для його замовчування. Навіть рішення ЦВК було оприлюднене в день подання кандидатури Кінаха до ВР (і спробуйте сказати, що це випадковість, а не цілеспрямоване забивання однієї інфи іншою). Щодо нацдемівського плачу, то він пов"язаний або ж з тією заздрістю, що Тимошенко змогла таке зініціювати, а у них не вистачило кмітливості чи сміливості, або з відвертим замовленням від АПУ. На противагу напівопозиціонерам радикальній опозиції нічого не залишається, як висувати гасло: "Хто проти референдуму — той за Кучму!".
Стосовно висловлених контраргументів проти референдуму, то можна згадати перший референдум в СССР щодо збереження Союзу. Московська влада, маючи всі важелі впливу, набрала тоді в Україні, здається, близько 70%, але ми це не сприйняли як власну поразку. Бо вже тоді цілі регіони (і не тільки Галичина, а й Київ) висловилися проти Союзу. Ми знали, що вже маємо плацдарм, ми вірили в подальшу перемогу, і зрештою перемогли.
Перспектива
А от тут пафос і скінчився. Я абсолютно переконаний, що перемогти цю владу можна. Я впевнений, що найкращим варіантом для цього є описана вище схема з утворенням тріумвірату. Плюси цієї схеми — відсутність абстракції, всіляких там ілюзорних коаліцій з паперових суб'єктів. Позитивом є прозорість і чітка персоніфікація суб'єктів домовленостей. Потрібні ще рішучість і дії. І нехай хтось це назве азартом, хтось невиправданим ризиком, а хтось авантюрою, але іншого рецепту для перемоги немає. Але я назвав цю схему фантастичною, бо аніскільки не певен в її реалізації. В Дзеркалі Тижня була класна реклама — армія білих пішаків на шахівниці проти грізних чорних фігур і підпис: "Ми можемо виграти цю партію". МИ можемо її виграти, МИ можемо перемогти, але чи всі МИ хочемо нашої перемоги? Останні модні мрії (особливо популярні в середовищі львівського політикуму) називається "Коштуненко". Їхня суть зводиться до того, що десь в далекому селі сидить на печі нікому невідомий політичний геній, такий собі український Коштуніца, якого поки що ніхто не знає. Достатньо його знайти — і "золотий ключик в кишені!". Насправді ці мрії мають родинний зв"язок не так з Балканами, як з російською традицією. Це там популярні Іллі Муромці, що по тридцять років сплять на печі, та Ємєлі, які з цієї печі майже і не злазять.
Нам же потрібно обирати з тих, хто є. Для утворення тріумвірату потрібна добра воля принаймні трьох персон. Тимошенко вже неодноразово висловилася, що вона бачить Ющенко Президентом і готова працювати в його команді. Один є. Мороз, увійшовши разом з партією до штабу референдуму, який очолює одна Тимошенко, показав, що він готовий поступитися гординею заради спільної справи. Двоє. А ось Ющенко... На всенародного месію (роль, відведена йому нацдемами) він, звичайно, не тягне. Але, виявляється, що в даному випадку дієвість цієї схеми таки дійсно залежить виключно від нього. Вірніше, без нього ідея тріумвірату заради перемоги летить в тартарари. На жаль, поки що реальнішим є бажання Ющенка отримати освячену булаву від свого "прийомного татуся". Іван Плющ вже оприлюднив ідею створення нового партійного монстра з цілковито президентських НДП, Аграрієв та Регіонів і засватав Ющенка в лідери новотвора. Ставка зроблена на те, що нацдеми (РУХи і ПРП) покочевряжеться від образи, але згодом черговий раз утруться і за своїм месією полізуть в проект "НДП-2". Це може стати черговою ющенківською помилкою.
Номенклатуру не можна переграти на її полі. Вона завжди буде сильнішою в апаратних іграх. Досвіду інкорпорації та асиміляції людей ззовні в номенклатури достатньо. Для руйнації опозиції влада пробуватиме висмикнути найменьш нонконформістські її частинки, ввести їх в систему (наразі через новий партійний псевдоправоцентристський блок ). І Ющенкові в цому проекті уготована роль такого собі хлопчика Нільса Бора, вслід за звуком сопілки якого, всі міські пацюки вишикувалися і вставали на задні лапки. Ось тільки чи варто перетворювати нацдемів на пацючу стаю, приречену на заклання?
Хотілося би вірити, що Ющенко нарешті наважиться на політичну гру без обов'язкової відмашки владоможців. Спонукати до цього його може і непрогнозоване Віктором Андрійовичем прискорене обрання Кінаха прем'єром, яке ще далі відштовхнуло Ющенка на політичне узбіччя. Якщо Ющенко наважиться, то може краще для нього, аніж приєднуватися до вже існуючих структур спробувати зорганізувати щось власне? Нехай ця нова організація не буде така чисельна і відома, але ж вона буде віддана саме Ющенкові. В цій новій організації можна зібрати команду людей, що не на словах, а серцем віддана ідеї реформування політичної, економічної і соціальної систем в Україні. Ось навколо цього ядра (нехай нечисленного, але азартного і рішучого) і можна буде вже вести переговори про об'єднання з рештою нацдемів. Це означає відкривати забрало і "йти на ВИ".
Тоді відкривається і шлях до триумівірату, а значить і до перемоги. І це єдина надія на встановлення єдиних правил гри на політичній авансціені. Реальна надія на європейський вибір.
