Донецький клан готується до виборів
Понеділок, 9 липня 2001, 11:17
3 липня 2001 року в місті Слов'янську Донецької області було вчинено замах на журналіста Ігоря Александрова. З важкими травмами голови його прооперовано в міській лікарні. 7 липня о 9 ранку, не приходячи до свідомості, журналіст помер.
Ігор Александров був генеральним директором регіональної телерадіокомпанії (ТРК) "ТОР", ведучим авторської публіцистичної програми "Без ретуші". ТРК "ТОР" – здається, остання незалежна компанія на території Донецької області, в прямому ефірі якої надавалося слово і представникам опозиційних партій, свідкам в антикорупційних журналістських розслідуваннях, які здійснював Александров.
12 червня Александрова поінформували, що засновниками ТРК продано їхні частки у статутному фонді новим власникам. Представники цих власників заявили Александрову, що метою зміни власників є знищення незалежної ТРК. Серед головних "провин" Александрова було названо: надання ефіру діячам опозиції, виступи співробітників міліції, які вели боротьбу із корупцією в правоохоронних органах Донецької області ("НВ" неодноразово розповідала про колишніх співробітників УБОЗу з Краматорська - капітана М.Сербіна та майора О.Солодуна), трансляція на каналі програм київської телекомпанії "СТБ" (оскільки, мовляв, власники "СТБ" є конкурентами донецького клану).
Про те, що новими власниками ТРК "ТОР" стали комерційні структури, підконтрольні народному депутату від Слов'янська Олександру Лещинському (депутатська група "Регіони України"), Александров говорив в цей період багатьом, в тому числі й мені. На прес-конференції в УНІАН 5 липня народний депутат України Анатолій Хмельовий заявив, що одним з тих, хто якось перераховував Александрову три його головні "недоліки" (названі мною вище), був один з помічників депутата Лещинського. На тій же прес-конференції Михайло Сербін, пославшись на бесіду з Александровим, назвав одне прізвище "парламентаря", який перелічував три фатальні "претензії", - Юрій Морока (за моїми даними, працює на другорядних ролях в телебізнесі Донецька).
Александров не зміг (чи не захотів) виконати всі умови, викладені представниками нових власників. Хоч змушений був вже 13 червня припинити вихід в ефір "Краматорської інформаційної телекомпанії", яка напередодні подала інтерв'ю з Олександром Морозом, а в день заборони планувала показати запис інтерв'ю з Тарасом Чорноволом. Він шукав шляхи для оголошення конкурсу на право трансляції на 36-ому каналі, оскільки зміна власників вимагає внесення змін до ліцензії на право трансляції, тобто нові власники не мали права на вихід в ефір. Отже, був шанс, втративши майно ТРК "ТОР", зберегти ефір 36-го каналу для іншої телекомпанії, непідконтрольної донецькому клану. Я знаю про це безпосередньо від Ігоря (зустрічався з ним 15 червня на його прохання), те саме Ігор Олександрович згодом говорив і народному депутату України Анатолію Хмельовому. Разом з Хмельовим ми зробили спробу допомогти Александрову виплутати 36-ий канал з тенет донецького клану.
А 3 липня його було жорстоко побито в під'їзді будинку, де розташована ТРК. Страшні черепно-мозкові травми були смертельними.
Ігор Александров став відомим не тільки в Україні, але й за її межами після парламентських виборів 1998 року. 13 липня 1998 р. суддя Слов'янського суду Василь Сибілєв виніс вирок щодо тележурналіста: 5 років позбавлення права займатися журналістикою й коментаторською діяльністю. Підставою для заборони на професію став виступ Александрова 5 лютого 1998 р (у розпал передвиборчої кампанії) в телеефірі, коли на адресу глави корпорації "Украгропродукт" і тодішнього кандидата в депутати Лещинського пролунали ось які висловлювання: "за ним іде слава некоронованого горілчаного короля Донбасу" і "чим інтенсивніше розвиватиметься його індустрія, тим більше буде дітей-сиріт, дітей-інвалідів".
Безпрецедентному вердиктові здивувалися і вітчизняні, і зарубіжні юристи й журналісти, думка яких була однозначною: це політична розправа і наруга над правосуддям — судити людину за право висловлювати свою думку. І за право виборців отримувати всебічну інформацію про кандидатів у депутати.
Численні скарги досягли певного результату: справа була відправлена на повторний розгляд, мінялися карні статті, змінювалися судді, змінювалися прокурори. Не змінювалось тільки одне: Александров так і залишався підсудним. Сама прокуратура, з ініціативи якої переслідувався Александров, відмовилася від кваліфікації "наклеп", оскільки до складу "Украгропродукту" входять декілька лікеро-горілчаних підприємств. Потім слідчі, "усєрдствуя", перекваліфікували звинувачення на "образу", хоч не мали на це права, оскільки не було відповідної заяви від Лещинського. Лише на третьому році переслідувань журналіста, восени 2000, черговий суддя визнав незаконність порушення кримінальної справи. Але тільки після того, як представник Лещинського заявив суду, що вони тепер не мають претензій: "вже не актуально, все це втратило суспільне значення".
Показово, що Лещинський у 1998 році подавав лише цивільний позов без зазначення суми моральних збитків. А слов'янська прокуратура побачила в цьому привід відзначитися. Так виникла для Александрова карна стаття 125 (наклеп). Рік старалася "обслуга" Феміди, але довести наклеп не вдалося. І в січні 1999 р. прокуратура "видає" новий обвинувачувальний висновок — стаття 126 (образа в непристойній формі). Більше двох років Александров був на підписці про невиїзд.
Обставини скоєння злочину незаперечно свідчать: це замовне вбивство. Не викликає в мене сумніву і те, що донецький клан, готуючись до парламентських виборів 2002 року, робить все можливе, щоб знищити навіть надію на свободу слова в регіоні. Тому це - політичне вбивство.
Я часто згадував ім'я депутата Лещинського і не хотів би, щоб читачі зрозуміли це як звинувачення. Так вже склалося, що життєві шляхи Александрова і Лещинського двічі жорстко перехрещувалися. Можливо, замовники вбивства врахували цю обставину. І в такий нелюдський спосіб вирішили кинути тінь на народного депутата і можливого кандидата на наступних виборах.
В кінцевому підсумку злочинців мусить назвати слідство. Але якого результату можна очікувати від прокуратури? – читайте вище, пригадуйте справу Гонгадзе. І враховуйте, що вбивство журналіста сталося в області, де на виборах влада, з мовчазної згоди тієї ж таки прокуратури, відверто і масово використовує бандитів. Двоє з них вчора вкидали у виборчі скриньки стоси бюлетенів за Кучму. Сьогодні вбили сміливу порядну людину.
Не питай, за ким сумують дзвони.
І за тобою, читачу, також…
Ігор Александров був генеральним директором регіональної телерадіокомпанії (ТРК) "ТОР", ведучим авторської публіцистичної програми "Без ретуші". ТРК "ТОР" – здається, остання незалежна компанія на території Донецької області, в прямому ефірі якої надавалося слово і представникам опозиційних партій, свідкам в антикорупційних журналістських розслідуваннях, які здійснював Александров.
12 червня Александрова поінформували, що засновниками ТРК продано їхні частки у статутному фонді новим власникам. Представники цих власників заявили Александрову, що метою зміни власників є знищення незалежної ТРК. Серед головних "провин" Александрова було названо: надання ефіру діячам опозиції, виступи співробітників міліції, які вели боротьбу із корупцією в правоохоронних органах Донецької області ("НВ" неодноразово розповідала про колишніх співробітників УБОЗу з Краматорська - капітана М.Сербіна та майора О.Солодуна), трансляція на каналі програм київської телекомпанії "СТБ" (оскільки, мовляв, власники "СТБ" є конкурентами донецького клану).
Про те, що новими власниками ТРК "ТОР" стали комерційні структури, підконтрольні народному депутату від Слов'янська Олександру Лещинському (депутатська група "Регіони України"), Александров говорив в цей період багатьом, в тому числі й мені. На прес-конференції в УНІАН 5 липня народний депутат України Анатолій Хмельовий заявив, що одним з тих, хто якось перераховував Александрову три його головні "недоліки" (названі мною вище), був один з помічників депутата Лещинського. На тій же прес-конференції Михайло Сербін, пославшись на бесіду з Александровим, назвав одне прізвище "парламентаря", який перелічував три фатальні "претензії", - Юрій Морока (за моїми даними, працює на другорядних ролях в телебізнесі Донецька).
Александров не зміг (чи не захотів) виконати всі умови, викладені представниками нових власників. Хоч змушений був вже 13 червня припинити вихід в ефір "Краматорської інформаційної телекомпанії", яка напередодні подала інтерв'ю з Олександром Морозом, а в день заборони планувала показати запис інтерв'ю з Тарасом Чорноволом. Він шукав шляхи для оголошення конкурсу на право трансляції на 36-ому каналі, оскільки зміна власників вимагає внесення змін до ліцензії на право трансляції, тобто нові власники не мали права на вихід в ефір. Отже, був шанс, втративши майно ТРК "ТОР", зберегти ефір 36-го каналу для іншої телекомпанії, непідконтрольної донецькому клану. Я знаю про це безпосередньо від Ігоря (зустрічався з ним 15 червня на його прохання), те саме Ігор Олександрович згодом говорив і народному депутату України Анатолію Хмельовому. Разом з Хмельовим ми зробили спробу допомогти Александрову виплутати 36-ий канал з тенет донецького клану.
А 3 липня його було жорстоко побито в під'їзді будинку, де розташована ТРК. Страшні черепно-мозкові травми були смертельними.
Ігор Александров став відомим не тільки в Україні, але й за її межами після парламентських виборів 1998 року. 13 липня 1998 р. суддя Слов'янського суду Василь Сибілєв виніс вирок щодо тележурналіста: 5 років позбавлення права займатися журналістикою й коментаторською діяльністю. Підставою для заборони на професію став виступ Александрова 5 лютого 1998 р (у розпал передвиборчої кампанії) в телеефірі, коли на адресу глави корпорації "Украгропродукт" і тодішнього кандидата в депутати Лещинського пролунали ось які висловлювання: "за ним іде слава некоронованого горілчаного короля Донбасу" і "чим інтенсивніше розвиватиметься його індустрія, тим більше буде дітей-сиріт, дітей-інвалідів".
Безпрецедентному вердиктові здивувалися і вітчизняні, і зарубіжні юристи й журналісти, думка яких була однозначною: це політична розправа і наруга над правосуддям — судити людину за право висловлювати свою думку. І за право виборців отримувати всебічну інформацію про кандидатів у депутати.
Численні скарги досягли певного результату: справа була відправлена на повторний розгляд, мінялися карні статті, змінювалися судді, змінювалися прокурори. Не змінювалось тільки одне: Александров так і залишався підсудним. Сама прокуратура, з ініціативи якої переслідувався Александров, відмовилася від кваліфікації "наклеп", оскільки до складу "Украгропродукту" входять декілька лікеро-горілчаних підприємств. Потім слідчі, "усєрдствуя", перекваліфікували звинувачення на "образу", хоч не мали на це права, оскільки не було відповідної заяви від Лещинського. Лише на третьому році переслідувань журналіста, восени 2000, черговий суддя визнав незаконність порушення кримінальної справи. Але тільки після того, як представник Лещинського заявив суду, що вони тепер не мають претензій: "вже не актуально, все це втратило суспільне значення".
Показово, що Лещинський у 1998 році подавав лише цивільний позов без зазначення суми моральних збитків. А слов'янська прокуратура побачила в цьому привід відзначитися. Так виникла для Александрова карна стаття 125 (наклеп). Рік старалася "обслуга" Феміди, але довести наклеп не вдалося. І в січні 1999 р. прокуратура "видає" новий обвинувачувальний висновок — стаття 126 (образа в непристойній формі). Більше двох років Александров був на підписці про невиїзд.
Обставини скоєння злочину незаперечно свідчать: це замовне вбивство. Не викликає в мене сумніву і те, що донецький клан, готуючись до парламентських виборів 2002 року, робить все можливе, щоб знищити навіть надію на свободу слова в регіоні. Тому це - політичне вбивство.
Я часто згадував ім'я депутата Лещинського і не хотів би, щоб читачі зрозуміли це як звинувачення. Так вже склалося, що життєві шляхи Александрова і Лещинського двічі жорстко перехрещувалися. Можливо, замовники вбивства врахували цю обставину. І в такий нелюдський спосіб вирішили кинути тінь на народного депутата і можливого кандидата на наступних виборах.
В кінцевому підсумку злочинців мусить назвати слідство. Але якого результату можна очікувати від прокуратури? – читайте вище, пригадуйте справу Гонгадзе. І враховуйте, що вбивство журналіста сталося в області, де на виборах влада, з мовчазної згоди тієї ж таки прокуратури, відверто і масово використовує бандитів. Двоє з них вчора вкидали у виборчі скриньки стоси бюлетенів за Кучму. Сьогодні вбили сміливу порядну людину.
Не питай, за ким сумують дзвони.
І за тобою, читачу, також…
