Пацан сказав – пацани "нэ сдєлалі",
або Як президент знову підставився

Понеділок, 6 серпня 2001, 12:20
Демонстративне вбивство журналіста Ігоря Александрова у Слов'янську, на перший погляд, мало б не тільки жахнути своєю безглуздою жорстокістю – вбивали по-звірячому, бейсбольними бітами. Однак розправа могла ще й здивувати жорстокою безглуздістю – навіщо було вбивати навіть невгодного журналіста, який уже продав свою телерадіокомпанію і не міг становити серйозної загрози в купленому-перекупленому регіоні. Особливо з огляду на те, що президент України нібито взяв усі злочини проти журналістів під особистий контроль і послав до Слов'янська не кого іншого, як секретаря Ради нацбезпеки та оборони, колишнього кадебіста Євгена Марчука, у якого за старою звичкою скрізь мали би бути свої "вуха" та "очі".

Однак журналіста вбили, і ніщо не допомогло. І, в принципі, не могло допомогти, бо після всього галасу, що стався після вбивства Александрова, за кілька днів ще одного масмедійника застрелили на порозі власної квартири, а ще одного - побили прямо на вулиці.

А це означає одне – журналісти знову стали об'єктами вже не тільки підвищеної уваги, а ще й помсти. Звісно, з боку тих, кому потрібні їхні послуги напередодні виборів, але кому не підходить певна розкутість журналістів, що прийшла разом зі свободою після смерті та скандалу навколо справи Гії Гонгадзе.

Незважаючи на все, певні політико-кримінальні сили знову намагаються цілком свідомо залякати журналістів, особливо регіональних. Розрахунок цих убивць з бейсбольними бітами, з дорогими, але несвіжими манжетами костоломів простий – після справи Гонгадзе, після безрезультатних спроб з'ясувати істину в ній навіть після наказів Кучми суспільство стомилося думати про вбитих журналістів. Але журналісти про своїх колег дізнаються швидко, а тому тричі подумають і приміряються до долі забитих, перш ніж спробують протестувати чи якось там відстоювати свободу творчості, об'єктивність чи неупередженість.

А ще йдеться й про елементарну помсту з боку новітніх "господарів життя", яких страшенно налякала справа Гонгадзе. Не в тому, звичайно, сенсі, що вони переживали смерть журналіста. І не тому, що злякалися з'ясування всіх обставин справи Гонгадзе, яке могло б розповісти суспільству про систему цькування, переслідування і морального знищення журналіста, які передували вбивству фізичному. Ні, натхненники і виконавці - оці всі "орли боєвиє", породження і одночасно найвідданіші захисники системи - злякалися іншого: резонанс справи Гонгадзе в світовому масштабі міг покласти край їхньому ситому і безбідному існуванню.

Адже справді, був певний період часу, коли здавалося, що нинішня корумпована і недолуга система влади впаде і чимало тих, хто сьогодні жирує, буде відкинуто від корита. Від владних повноважень різного рівня. Від усіх тих благ, які дає зрощення владного крісла з прихватизаційно-корупційними можливостями.

Тож сьогодні, коли стало очевидно, що суспільство звикло до вбивств, європейці та американці знову побачили в Кучмі "гаранта" і "демократа", а накази глави держави "знайти і розібратися" виявилися порожньою проформою, журналістам бридко й огидно помстилися. Помстилися, щоб потамувати власний страх перед можливим викриттям і відповідальністю. Помстилися, вже не приховуючи торжества від того, що влада стала не на бік журналістів. Мовляв, ви думали, що чужою смертю волю завоюєте, що Захід вам допоможе, а розгнівані люди прикриють? Так нате вам - кулями, кастетами і бейсбольними бітами – умийтеся ! Свої своїх не здають!

А те, що Леонід Кучма нібито дбає про журналістів. до уваги брати не слід. Що він іще міг сказати, коли ті, хто сьогодні бореться за владу будь-якими засобами, борються ще й за вплив на президента. І хто, як не Кучма, свідчать плівки майора Мельниченка, вимагав від підлеглих, щоб ті зупинили "грязь проти президента" в роботі Гії Гонгадзе, Тетяни Коробової, газет "Грані" та "Інформбюлетеня", інших масмедійників.

P.S. Після статті - щось типу відкритого листа Верховному головнокомандувачу, гаранту Конституції, батьку нації і – за сумісництвом – президентові України.

Товаришу президент.

Звернутися до вас мене звернулася всього одна обставина – ви публічно і гучно, на всю країну, якось доручили своїм підлеглим – товаришам міністрові внутрішніх справ, генеральному прокуророві, голові СБУ - доповісти вам і всьому суспільству, як просуваються справи в розслідування злочинів проти журналістів. А що ви не уточнили, про які саме злочини треба доповідати, то розповідаю про один такий випадок. Можливо, ви й зрозумієте, чому вас та ваших підлеглих не повертається язик називати "панами", а тільки "товаришами". А також те, як працюють ваші товариші підлеглі і як живеться простим людям – не журналістам – за їхньої роботи.

31 липня цього року мені додому прийшов цікавий документ під назвою "Повістка", в якому – цитую так, як написано – сказано: "Вам треба прибути у військову прокуратуру Київського гарнізону 1.08.2001 р. на 9 год. 30 хв… При собі необхідно мати документ, посвідчуючий особу. ЯВКА ОБОВ'ЯЗКОВА! (так у тексті. В.С.) Роз'яснюю, що ухилення від явки за викликом свідка, потерпілого, експерта чи обвинуваченого до слідчого прокуратури може потягти за собою привід органами міліції, відповідно до вимог ст. ст. 70, 135,136 КПК України. Слідчий військової прокуратури Київського гарнізону, ст. лейтенант юстиції Артем'єв О. І. Тел. 295-92-28".

А суть справи полягає в тому, що в ніч з 26 на 27 червня цього року я став жертвою цілком побутового злочину, ніяк не зв'язаного з моєю профдіяльністю, - нападу з грабежем. Нападу зазнав ще один мій знайомий, якого я не називаю, бо він мене на це не уповноважував. Але як законослухняний громадянин я звернувся до працівників Старокиївського райвідділу міліції Києва. Там у мене взяли пояснення, разом з міліцією ми встановили імена, статус та місця перебування нападників, міліція допитала свідків, одне слово, все просувалося, як і належить, бо справу, мабуть, дізнавшись, що я журналіст, нібито взяв під свій контроль начальник Старокиївської міліції товариш Сорока, котрий особисто зустрівся з нами і запевнив, що все буде гаразд.

Я повернувся додому і став чекати на подальше розслідування, не здіймаючи галасу. По-перше, тому, що злочин проти мене має побутовий характер. І тому просто не хотілося потрапляти у шлейф справи Гонгадзе з такими дрібницями, якоюсь мірою спекулювати своїм журналістським статусом. Крім того, маю сумний досвід тиску на себе, коли правоохоронці намагаються, м'яко кажучи, "змікширувати" злочин, надати йому несерйозний вигляд. Для цього вони використовують підконтрольних колег-журналістів, які про це пишуть. Я не хотів їх підставляти і змушувати за чиїмсь наказом чи за гроші світитися в неправді. Бо пам'ятаю, як у 1996 році, коли на мене напали прямо в квартирі, президент Кучма на запитання шефа агенції "Ройтерс", а не українських маяків журналістики, допущених до "тіла", теж заявив, що розкрити цей злочин за 10 діб – це справа честі МВС та СБУ, то про напад на мене та на інших журналістів повідомили тільки колеги Олександр Ткаченко та Сергій Рахманін. А всі інші з невідомої подачі писали, що нічого не трапилося. Так само, як писали наші "флагмани", навіть те, що Гію Гонгадзе бачили в кафе "У Еріка", що він поїхав до Грузії, що його бачили у Львові, Чехії тощо. Сьогодні ЗМІ - ще підконтрольніші, а тому я розумів, що їх змусять написати і про цей простенький побутовий інцидент.

По-друге, я розумів, що проти оприлюднення факту злочину буде Василь Дурдинець, доблесний генерал армії і любитель журналіста Олега Ляшка з газети "Свобода", який, судячи з любові до судів у справі Ляшка, досить болісно реагує на критику на свою адресу. Справа в тому, що напад здійснили солдати строкової служби, які дислокуються прямо в приміщенні Міністерства надзвичайних ситуацій України, яким і керує Василь Дурдинець. Ці солдати (прізвища їхні відомі, але їх має оприлюднити суд) самовільно залишили частину, гуляли вночі столицею (це зрозуміло, відомство Дурдинця відоме своїм потягом до прекрасного), від переповнення прекрасним напилися і здійснили напад і грабіж: у мене зірвали сумку, а в мого знайомого, коли я пробував викликати міліцію, зваливши на землю і наставивши "ліхтарів" на обличчя, відібрали гроші, ключі від квартири та інший важливий дріб'язок.

Побачені гроші й спонукали їх на злочин, бо, мабуть, солдатам хотілося ще чогось прекраснішого, і вони, заволодівши потрібною сумою, на кілька днів дезертирували з частини. І їх розшукували всі: офіцери-командири, родичі. Дурдинцю, звісно, не доповідали про інцидент. Та воно й справді – навіщо? Людина зайнята надзвичайними ситуаціями в державі, а тут з'ясовується, що бійці роти, яка охороняє безпосередньо міністерство, - дезертири. Ще хтось подумає, що таке міністерство не зможе врятувати від катастроф чи від повені в Закарпатті, бо солдати в ньому дезертирують із казарм, розташованих прямо під кабінетом міністра. Це ж, ви розумієте, не так – Дурдинець вас врятує від чого завгодно. Тільки дайте команду. А коли я спробував з'ясувати в Дурдинця, як він особисто ставиться до такої високої дисципліни та боєготовності підпорядкованих йому частин, то прес-секретар міністра Ігор Кроль запропонував зробити це… факсом. Я, звісно, папір витрачати не став, знаючи як Василь Васильович Дурдинець по-батьківськи та по-господарськи, виконуючи, звісно, настанови президента України, дбає про українські-таки ліси.

Саме тому я й чекав місяць на нормальне розслідування. Але коли я дочекався "повістки", то, звісно, нікуди не пішов і не піду навіть з міліцією. Бо цей самий Артем'єв, який нібито хоче мене бачити і все з'ясувати, насправді робити це хоче не дуже. Він так і сказав: я надішлю вам повістку, щоб мене не "розпікав" начальник-прокурор. Але найцікавіше те, що товариш старший лейтенант Артем'єв хоче взяти в мене пояснення не тому, що йому цікаво чи начальник тисне, щоб з'ясувати істину в зв'язку з грізним наказом Кучми не залишати нерозкритим жодний злочин проти журналістів, навіть, як я розумію, побутовий. Слідчий хоче щось від мене тому, що відповідних пояснень – зафіксованих і задокументованих – він не зміг отримати в Старокиївському райвідділі міліції. "Там мені сказали, що в ніч з 26 на 27 громадянин Скачко взагалі до міліції не звертався", - повідомив мене Артем'єв.

І це при тому, що в ту нещасливу ніч я тільки з другого разу зміг знайти допомогу в Старокиївському РУГУ. Спочатку мені на прохання допомогти відповіли: "Приходьте зранку". А в цей час, як з'ясувалося, мого знайомого грабували, а мою сумку, як мовиться, потрошили.

Взагалі та ніч особисто мені запам'ятається, товаришу президент, діями міліції щодо мене. Я взагалі нікому не раджу вночі звертатися за допомогою до міліції – у неї, певно, якісь інші глобальні завдання, а не захист від хуліганів. Сталося ось що. Я, як не крути, був потерпілим, звернувся за допомогою до міліції, котра за мої податки має мене берегти, але в Старокиївському РУГУ мене вислухали тільки після того як мені довелося пішки, вночі бігти до відомства Симирнова на Печерськ, там турбувати чергового, і вже той, мабуть, розпорядився, щоб мене "прийняли". А спочатку і в міністерстві, ви не повірите, мені теж запропонували звернутися вранці. Але вам, товаришу президент, я вдячний: мене все-таки вислухали, коли я сказав, що я журналіст. Хтось серед міліції ще пам'ятав ваш наказ і знав, що воно таке - той журналіст.

Але знали не всі, бо в Старокиївському РУГУ мене спершу чомусь повезли на експертизу на предмет сп'яніння і при цьому півтори години тримали в клітці для затриманих. Разом із одним із затриманих. А коли я просився, м'яко кажучи, до вітру чи хоча б пояснити, що відбувається, то люб'язний старшина, який, певно, газет не читає, мені відповідав: "Сиди, бо я тебе кончу". Така поведінка ментів навіть щодо затриманих дуже схожа на тортури чи, щонайменше, на свідоме приниження людської гідності. Але ж я, повторюю, товаришу президент, був потерпілим! Тому до прокуратури я не піду. Не хочу, щоб мене знову "кончали" в якійсь клітці.

Є в цій справі ще один нюанс. Я справді не хотів доводити цю справу до суду. По-перше, про це просили офіцери з дурдинцевської роти і родичі солдатів. По-друге, солдати-дезертири – справді молоді люди, яких по-людськи не варто віддавати до суду, ламаючи їм майбутнє. Але все змінилося, коли стало очевидно, що офіцери – і міліцейські, і з МНС Дурдинця – діють за принципом "не винось сміття з хати" і навіть не думають про відновлення справедливості щодо потерпілих.

Тому з цього приводу є два припущення, товаришу президент. По-перше, люди в погонах, мабуть, просто, по-офіцерськи, домовилися знищити мої пояснення в Старокиївському РУГУ і спустити справу на гальмах: немає папірців – не має і справи. По-друге, треба ж бути хоч трохи логічним: якщо немає справи про напад, то звідки товариш Артем'єв знає, що інцидент був саме в ніч з 26 на 27 червня? І, нарешті, по-третє, до десятої річниці незалежності оголошено амністію, і саме під неї можуть чи хочуть підвести цю справу. Але в цьому разі хочу зазначити: під неї амністувати хочуть дезертирів, які вночі грабують людей і які в разі амністії мають ще дослужити строкову службу до осені в доблесній частині Дурдинця і можуть грабувати й надалі, бо вихід з частини в міністерстві мають безперешкодний. Не думаю, товаришу Верховний головнокомандувач, що ви - навіть з подачі Дурдинця - прагнете командувати такими військами. Чи прагнете?

Якщо прагнете, то тоді хоч не говоріть, що ви зацікавлені в захисті журналістів і в гарантуванні прав людей, які у вашій державі мають спокійно ходити вулицями рідних міст. До того ж, як це не огидно вам, мабуть, визнавати, але журналісти - теж люди, і вони теж мають ті самі права, що й інші.

Але якщо не прагнете, то тоді знайте, як виконуються ваші накази навіть у столиці. І уявіть, як вони виконуються, наприклад, у провінції. І принагідно, коли до вас із доповідями заглянуть Юрій Смирнов. Михайло Потебенько, Володимир Радченко чи – ото щастя! – навіть Василь Дурдинець власною генеральською персоною, нагадайте їм, що справжні пацани так "не дєлают", так не підставляють шефа.

А від вас особисто, товаришу президент, я не хочу нічого. Просто нагадую, що я теж маю якісь права, які ви й мені маєте гарантувати. Так ото у вас вийшло з демократією і з отим президентством: статус, визначений у Конституції, зобов'язує дбати про всіх, а не вибірково, тільки про про тих, хто вірний і слухняний. І ще – зауважте вашим генералам, що з можливою помстою за це звернення нехай трохи зачекають. Якщо вони щось "відчубучать" дуже швидко, то дуже вже прозоро і відверто вийде. Вони знову вас підставлять. Та й мені, певно, непереливки буде.



powered by lun.ua