Десять років незалежності

Десять років тому, коли на демонстрації ходили не за гроші, а за переконаннями, коли ми ще не знали про "чорний піар", коли українські "олігархи" вперше тримали в своїх спритних руках перші долари, а майбутні "політтехнологи" в Москві іще тільки звикали до думки про вигідність власної продажності - в ті далекі, майже неймовірні часи в нашій країні панували ідея, прорив, бунт і надія.

Тепер тут правлять здоровий глузд, тверезий розум, чистий економічний інтерес і гіркий досвід. Часи "оксамитової революції" пішли в підручники історії, а ми вкотре самі собі відповідаємо на питання: що ми змогли зробити, де помилились, яким брехунам повірили, і що маємо робити, щоб не було соромно перед дітьми, коли йдучи з життя, ми залишатимемо їм світ і цю країну.

Перше грудня могло би бути державним святом. Десять років тому в цей день відбувся всеукраїнський референдум, що поклав кінець Радянському Союзу. У той день сталася майже неймовірна подія – українці попри свої різні переконання і попри всі розбіжності діяли разом, ухваливши єдине рішення. Саме тоді ми всі і були українцями.

В той день прихильники національної ідеї могли наочно бачити, що таке нація – не просто розкидані думки, не просто суперечки, приватні інтереси і безкінечне перетягування канату – а мільйони людей, котрі можуть організуватися і діяти разом. Ті, хто вважав себе демократами, бачили справжню демократію в дії – народ, як верховний правитель, приймав своє рішення. В ці речі так важко сьогодні повірити, і вже хоча б тому перше грудня заслуговувало на більше - щоб нагадувати українцям про їхнє вміння бути спільнотою і здійснювати верховну владу.

Але день референдуму так і не став особливим днем календаря. Святом став день рішення Верховної Ради, котре з'явилося у серпні 1991 року - по тому, як усі зрозуміли, що в ГКЧП злякались відповідальності за можливе сповзання до громадянської війни, і навіть по тому, як на УТ з'явився майбутній прибічник соціал-демократії(о) і з переляканим виглядом проказав українському народу якусь двозначну фразу про лад у країні. Першому грудню не пощастило: можливо, волевияв народу з юридичної точки важив менше за декларацію Верховної Ради, можливо ця дата була наслідком якогось химерного політичного торгу, але я особисто не виключаю, що як національне свято перше грудня було приречене саме тому, що на морозі дуже незручно проводити паради.

СРСР, що ми втратили

Десятиліття тому ми закреслили СРСР, і втратили назавжди громадянство супердержави. Раніше ми тішили себе статусом вершителів доль інших народів, нас поважали інші країни, і не тільки тому, що боялися. Коли ми їхали за кордон, до нас ставилися з повагою, навіть вороги. Власне, повага складалася з багатьох складників – ядерних ракет, супутника, Юрія Гагаріна, перемоги над фашистами, неймовірних економічних побудов чогось небаченого, невідомого доти нікому - тобто зведення комунізму тощо. Щоправда, за кордон ми їздили не часто, тому відчути на собі цікаві погляди могли далеко не всі. А ті, хто за кордон у ті билинні часи їздили, шукали, як правило, інших речей – тих, що не було в продажу в наших магазинах.

Але чи втратили ми СРСР як супердержаву саме 1 грудня 1991 року? Очевидно, що це сталося раніше – можливо це було, коли радянські війська десять років билися з примарою американського впливу в Афганістані, припустившись американської помилки у В'єтнамі. Для когось СРСР був зруйнований на київських вокзалах 1986 року, коли перелякані батьки відправляли своїх нащадків у потягах подалі з Києва, всупереч запевненням Щербицького і витриманому тонові продажних ЗМІ.

СРСР занепадав тоді, коли планове господарство замінили на розтягування ресурсів серед тих, хто був ближчий до "годівнички". А може це було іще раніше, коли непрофесіонали з червоними книжечками в кишенях визнали непотрібними такі потужні джерела економічного зростання і інтелектуального прогресу, як генетичні дослідження або кібернетика? Якби не вони, хто знає, може карту геному людини склали би цього року десь у Харкові, а нашим комп'ютерникам зовсім не треба би було вчити англійську для своєї щоденної роботи?

Економіка й ідеалізм

З занепадом СРСР ми втратили цілком конкретні гроші. Коли говорять про втрату ринків збуту на сході – це лише половина проблеми; ринки збуту є лише однією стороною медалі, другою стороною є принцип масштабної економіки, в якій уже самі її розміри за теорією збільшували розміри і капіталовкладень, і їхню віддачу. Крім цього, було зруйновано виробничу кооперацію, яку намагалися відновити на нових ринкових умовах усі ці роки. Також було порушено енергетичний цикл виробництва. Знов-таки, все згадане мало би працювати в ідеалі, але на початок 1990-х років категорично не працювало.

З іншого боку, постає питання, а хто рахував можливі збитки України перед остаточним знищенням СРСР? Серед доводів за незалежність України були і поширювані самвидавом "підрахунки німецьких фахівців", згідно з якими виходило, що за обсягами виробництва Україна була серед європейських лідерів. Це вражало. Але це було напівправдою, і не обов'язково злонавмисною. Просто мало хто усвідомлював, що за умов капіталізму, який разом з незалежністю обирала Україна, економічну доцільність визначає не вироблений продукт, а продукт проданий. Для ідеалістичної молоді і інтелігенції головним у виборі незалежності була свобода – національна і особиста, а про низьке, тобто засоби до існування, думалося як про похідне від свободи.

Чи рахував кошторис незалежності Кравчук і його команда? Чи рахували тодішні властителі дум - Драч, Чорновіл-старший, Лук'яненко, Яворівський? "Ні", і ще раз - "ні". На Заході ж, усупереч натякам анти-західників, зовсім не всі вбачали у розпаді СРСР саме кінцеву мету; багато хто щиро вважав, що українці перш ніж зробити крок вперед, порахують, скільки цей крок коштуватиме.

З іншого боку, для нормального функціонування економіки була потрібна одна важлива річ, яка від кінця 1970-х років і на момент розпаду СРСР була найбільшим дефіцитом – довіра. Хто серйозно вірив, що Держплан керується економічними міркуваннями, а не корупцією? Вірив у рубль, девальвований, і безнадійно "дерев'яний"? Захищав якість і асортимент радянських товарів? Хто бачив технічний прогрес в занедбаних коридорах наукових інститутів?

І ще дуже важлива деталь – а чи в Москві тоді вірили в те, що їм потрібні збиткові українські шахти, енергомісткі неперепрофільовані підприємства, Чорнобильська зона зі зруйнованою АЕС і недобудованою природоохоронною інфраструктурою, сотні тисяч безквартирних офіцерів, виведених до СРСР з Центральної Європи і сотні тисяч таких же безквартирних татар, котрі почали повертатися в Крим? Це були суцільні збитки, з якими треба було давати собі раду, чи в Москві вірили, що зможуть це витягнути? Чи схилялися до рятівної ідеї, що її можна влучно висловити у трьох словах: рятуйся, хто може.

Прощавай, зброє

Ми втратили ядерну зброю. Був, до речі, навіть на Заході один дивак, старенький американський професор Міршаймер, котрий серйозно доводив, що Україні треба залишити ядерну зброю: він пояснював це потребою захищатися від Росії. Під тиском і після обіцянок економічної допомоги і гарантій безпеки від двох найбільших ядерних держав третя за величиною ядерна держава "добровільно" ядерну зброю віддала. Ядерні боєголовки поїхали до Росії, а американські допитливі інженери допомогли Україні розрізати ракети.

Тепер скажіть, коли востаннє ви чули в західній чи російській пресі добре слово про позитивний приклад України як добровільного члена неядерного клубу? Останніми роками щось не часто нам про це нагадують, а Пакистан і Індія, які добровільно і всупереч міжнародній спільноті ядерну зброю розробили, зовсім уже і не порушники ядерного режиму. На це ті, хто бачать світ у рожевому, скажуть: зате ж цей світ став стабільнішим. Професійні патріоти відреагують інакше: все зрозуміло, інтереси України зраджено. Реалісти меланхолійно спитають: чи можна було виторгувати за це щось більше або, принаймні, не так бездарно розтринькати свій позитив?

У психологічному плані втрата ядерної зброї була одним з перших сильних розчарувань – нас не вважали за рівних ані Росія, ані США. Ми не мали права на те, що було дозволено їм. Ми були, як колишні раби, котрі довели своє право на свободу, але ще не довели права на рівність.

Раціональність емоційного пориву

Чи було наше бажання зруйнувати Союз раціональним? З одного боку, ми знали, що ми не хотіли продовження безладдя, і якщо ми не могли його припинити, ми могли емігрувати. Хтось емігрував персонально протягом років, але у грудні 1991-го у еміграцію відправилася ціла Україна. Раціональним рішенням тут нібито і не пахло, це був тріумф неможливого, у що не можна було повірити іще на початку того пам'ятного року.

Два референдуми з різними результатами протягом короткого проміжку часу ніби говорили про психічний стан людей самі за себе – точнісінько як 2001 року дружня Болгарія спочатку проголосувала за колишнього монарха-прем'єра, а через кілька місяців обрала президентом колишнього комуніста. Здавалося би - нічого раціонального, поведінка натовпу, невдоволеного і готового піти за райдужними обіцянками і медіа-маніпуляціями. Але відмінностей від Болгарії теж немало, і серед них те, що між двома референдумами в Україні відбулася дуже важлива подія – спроба перевороту 19 серпня.

ГКЧП був останньою рішучою спробою врятувати Союз. Сьогодні ті, хто плаче за СРСР кажуть, що його хтось навмисно розвалив. Шановані, де були ви 19 серпня, коли ваші однодумці намагалися врятувати ситуацію, з останніх сил хапаючись за останню можливість припинити відцентрові тенденції? Скільки вас вийшло на центральні площі міст, щоби підтримати рятівників Союзу? Ваші опоненти протестували, а де ж було ваше схвалення? Ви слали телеграми в московську "Правду"?

Наприкінці серпня стало зрозуміло, що СРСР в СРСР захищати нема кому. Можливо українці і не знали на сто відсотків, чого вони хочуть, але дуже добре уявляли, чого вони НЕ хочуть. СРСР вони не хотіли. Наступним кроком було усвідомлення колективного бажання покінчити з Союзом – що і підсумував референдум.

Що таке незалежність?

Голосування першого грудня базувалося на усвідомленні вичерпності Союзу. Для когось це було чистої води ідеалізмом, перемогою мрії над дійсністю, виявом віри в себе, заявою про себе – ми є, ми люди, ми можемо! Для декого, втім, це було чітким розрахунком – я зможу жити краще, таким-то і таким-то чином. Хтось втікав від Союзу, як символу розпаду і тління, були і такі, котрі втікали від реформ, що, як їм здавалося, насувалися з Москви.

Але в будь-якому випадку, це був демократичний вибір тих немислимо демократичних часів! Порівняйте прешогрудневий референдум і пародію на референдум 2000 року. Десять років тому у нас було відчуття, що ми робимо історію, а що ми робили на виборчих дільницях навесні 2000-го? Чи був останній президентський референдум волевиявом, чи проявом безсилості народу?

Україна, котру ми уявляли 1 грудня 1991 року і Україна через десять років – відмінні. Незалежність не схожа на свій омріяний образ. Це не дивно, бо кожен уявляв незалежність по-своєму, а результат маємо на всіх один. Змінилося і саме розуміння незалежності.

Десятиліття тому ми плутали незалежність з багатьма речами. Наприклад, зі здатністю до опору. Наша сила здавалась настільки великою, що ми зруйнували величезну імперію, вважали ми. Звичайно, ми не могли знати про майбутній розвиток подій у Афганістані, країні, котра змусила відступати одну з найбільших армій світу, але так і не змогла вибратися з кривавого місива потрясінь і міжусобиць. Здатність до опору ще зовсім не означає автоматичної спроможності влаштувати своє життя.

Наша сила, наївно думали ми, піднімає нас на рівень з Німеччиною, Англією і Францією. Незалежність приймали за рівність. Зараз ми потроху привчаємося до думки, що нам треба рівнятися на поляків, і потроху забуваємо, як вони їздили наприкінці 1980-х років до нас за кип'ятильниками і шкарпетками. Рівність до росіян, нібито очевидна у 1991 році, тепер під питанням для багатьох в Україні; поза Україною питань на цей рахунок набагато менше. Рівність щодо Америки на порядку денному постає не часто - ми тут не рівними хочемо бути, а бажаємо підкорятися.

Були і досі є люди, які дуже зручно почали плутати державну незалежність з власною непідзвітністю. Можливим стало привласнення фабрики, що належала раніше усім. Можливими стали замовні убивства без побоювань покарання. Багато людей стало незалежними від моралі, закону, людської думки, і це, напевно, є найбільш потворне і суспільно-небезпечне розуміння незалежності.

Фактично, це було наслідування лінії поведінки декого з деяких селян, що перебиралися з маленького світу села у велике емансиповане місто: вони отримували більшу незалежність поза невеличким колом сільських сусідів і родичів, однак розуміли її як вседозволеність, перетворюючись на малоприємних суб'єктів. Так і при набутті незалежності, дехто вирішив, що гідність навіки лишилася під уламками Союзу.

Десятиліття тому незалежність уявлялась майже абсолютною, тепер ми розуміємо, що у взаємозалежному світі повної незалежності не може бути, а людські стосунки переплетено, зіткано в мереживо політичних, інституційних, силових, економічних ієрархій. Тепер виглядає, що державна незалежність у світі, який складається приблизно з двохсот окремих країн і територій – штука майже ординарна. Ми почали розуміти, що незалежність країни – не прапор і кордони на карті, а внутрішній баланс у суспільстві, статок своїх громадян, довіра мас до еліти і навпаки, спроможність давати собі раду без постійного звертання по допомогу до інших держав та інституцій, нарешті – відчуття в країні ладу.

Рутинність незалежності можна побачити і на такому прикладі. Країни, що прагнуть приєднатися до Євросоюзу, взагалі зрікаються своєї незалежності, віддаючи свої суверенні права Брюселю (власну валюту міняють на єдине євро, зрікаються власної державної політики в численних сферах життя. Коли, наприклад, бельгійська авіакомпанія "Сабена" зіткнулася з фінансовими проблемами, то до банкрутства її довела не нестача грошей у бельгійського уряду, а спільна політика країн Євросоюзу, яка не дозволяє урядам допомагати своїм компаніям і таким чином порушувати правила чесної конкурентної боротьби, якими їх розуміють в ЄС). Зараз, коли Україна оголошує своєю метою ЄС, чи не є це визнанням, що для нас незалежність і суверенність важать менше, ніж підвищення нашого статку через приєднання до клубу багатших країн?

Десять років минуло. Що тепер?

Через десять років вибір незалежності, ця стовідсотково екзистенціалістська проблема, цей прорив у інший вимір буття зводиться до питання відповідальності. Ті, хто щиро обирав незалежність у грудні 91-го, обирали її як шанс – аби полегшити і поліпшити життя своїх співвітчизників. Тепер усі ми несемо відповідальність за те, щоб наші наміри стали дійсністю. Незалежність була і є інструментом, який нам дано для подолання бідності, відсталості, для навчання наших співвітчизників жити не тільки на перспективу, але і на себе, для розбудови суспільства, де людину поважають, а не лише використовують і потім виштовхують на смітник. Ті, хто молиться на неї – сліпі, хто її зневажає – в кращому випадку блаженні.

Жаліти за тим, що не вдалося чи пішло назавжди, сенсу немає. Час тече в один бік. Його не можна повернути назад, але можна направити у потрібне русло. Треба дивитися вперед і думати над тим, що можна міняти, як це робити, кого шукати в друзі і союзники, кого можна наймати за гроші, а кому відмовляти в довірі. Взагалі усі види діяльності людей можна звести до єдиного – пошуку людей, котрі є нашими однодумцями або союзниками. Суспільство є організмом чи механізмом, складеним з людей. Разом їх можна з'єднати владою, силою, грошима чи ідеями – і цих чотирьох не треба ані боятися, ані фетишизувати, вони є лише засобами, а їх господарі – люди. Так само люди довкола нас є і нашою кінцевою метою.

Треба по одній людині збирати своїх союзників, перевіряти їх неславою, перемогами, грошима і десятками інших іспитів. Треба йти до своєї мети, переживати власні кризи і виліковувати кризи друзів, давати приклад, вибачатися за помилки перед гідними людьми і примушувати вибачатися негідників. Ми не маємо боятися і піддаватися зневірі, бо завжди є ті, котрі візьмуть з нас приклад. Якщо ж ми взагалі відмовляємося від дій, тоді приклад будуть брати з інших, і на нашу совість ляже те, що вони можуть брати приклад з менш вартісних людей.

Десятиліття незалежності стало безцінним досвідом у тому, як виживати і водночас зберігати в собі людину. Як заробляти гроші і при цьому не влізти в бруд корупції і продажності. Все це приходило після сотень помилок і нібито безвихідних ситуацій. Тисячі раз нас було ошукано, залякано і кинуто напризволяще. Але ми навчилися розпізнавати правду від брехні, брехню заради шляхетних цілей від брехні заради черева, пропаганду від "піару", недомовки від неточної інформації, нестиковки від навмисної безсистемності. За цей час ми стали стріляними горобцями.

Всяка незалежність народжує відповідальність, а державна незалежність виховує цілий корпус нових людей, які здатні самостійно оцінювати ситуацію і робити вибір. Вони вміють продиратися через хащі чужих точок зору, плутанину напівсформованих, провокативних думок чи упереджених тверджень – ці люди знаходять свою власну лінію думки і дії, яка найбільше співпадає з інтересами їхньої країни. В Україні не всі вони ще мають можливість зайняти суспільні позиції, яких вони варті, але їхній прихід неминучий, і зараз він значно більш підготовлений, ніж будь-коли. Підготовлений економічно – країна все менш стає уламком радянської економіки, набуваючи своєї власної форми і набираючи власний темп. Вистражданий через поразки. Виправданий самою суспільною потребою в оновленні.

Десятиліття, відкрите тим референдумом, було важким, але воно не зникло в нікуди. Воно не заперечило вибору 1 грудня 1991 року, хоча намалювало перед нами цілковито іншу картину світу. Ті ж, хто не продався, не зневірився і не здався, виконують колись дані обіцянки – кожен і кожна по-своєму. Останні десять років дали Україні нових людей, і ці люди – ми.