Георгій проти Звіада
П'ятниця, 4 січня 2002, 13:36
Десять років по тому в столиці Грузії закінчився "демократичний путч"
"Заколот не може кінчитися успіхом, У іншому разі його звуть інакше"… На жаль, не знаю точно, хто написав цей рядок. Його приписують і Роберту Бернсу, і Едварду Ліру. Але в нашому випадку це й не важливо. Адже рівно десять років тому у столиці Грузії завершився військовий переворот, внаслідок якого влада перейшла від президента Звіада Гамсахурдіа до колективної Державної ради. Через кілька днів Держрада закликала "на царство" Едуарда Шеварднадзе. Колишній перший секретар республіканського ЦК, один з "виконробів перебудови" жив тоді в Москві і, як здавалося, вже й не мріяв про повернення на історичну батьківщину.
Георгій
Зараз про Гонгадзе відомо все. А тоді він був простим вчителем англійської мови в 12-й середній школі Львова, студентом-заочником і активістом Студентського братства. За два роки до цього він приїхав на Галичину як представник інформаційного центра Народного фронту Грузії. Та так й залишився.
Я познайомився з Георгієм в серпні 1991 р. на запорізькій "Червоній руті", потім бачилися у Львові. І тому, коли в січні 1992 р. побачив на першій сторінці газети "Post-Поступ" велику фотографію Гії в касці та з "Калашниковим" на тлі напівзруйнованого "тбіліського Хрещатику" - проспекту Руставелі - відчув шок. Рядом провокаційний, фірмово-поступівський, заголовок "Він стріляв у президента...". Виявляється, Гонгадзе прийшов в редакцію в формі національного гвардійця: "Гамарджоба! Я тільки-но з Тбілісі, хлопці!", а журналіст Ігор Ткаленко вчасно натиснув кнопку "rec" на диктофоні. Так вийшло величезне, на розворот, інтерв'ю.
Гія з'явився в Тбілісі не випадково. Його батько Руслан Гонгадзе був відомою в Грузії творчою особистістю - архітектор, режисер, депутат парламенту. Активний учасник національного руху, що входив в близьке коло його безперечних лідерів Мераба Костава і Звіада Гамсахурдіа. Але через деякий час, після того як батоно Звіад став спочатку головою Верховної Ради Грузії (1990 р.), а потім і президентом республіки (1991 р.), країна жахнулася. Гамсахурдіа виявився другим Сталіним - дріб'язковим, жорстоким та підозрілим.
Центральна грузинська преса друкувала списки "агентів Кремля", "шовіністів" тощо. Стати "ворогом нації" було не важко – варто було одного разу висловити думку, що відрізнялася від президентської, й тебе тавровано назавжди. У одному з таких списків під № 28 йшов і Руслан Гонгадзе. У країні, яка щойно проголосила незалежність, з'явилися перші політв'язні. Перебої з папером (пригадайте, початок 90-х!) привели до того, що опозиційна преса виходила мізерними тиражами, а популярну "Молодь Грузії" президент і зовсім закрив.
Я вже не говорю про повний непрофесіоналізм нових міністрів, багато з яких мали неповну середню освіту, і пов'язаної з цим безпрецедентної бідності і пустими полицями. Вінцем "реформ а-ля Гамсахурдіа" стало перейменування "радгоспів" в "національні господарства". Як зазначає політолог, професор Тбіліського університету Гія Нодіа, "збереження (або в деяких випадках відновлення) старої системи добре відповідало його автократичним спрямуванням".
І тому, коли опозиція зважилася на силове повалення режиму Гамсахурдіа, Георгій виявився поруч з батьком. Ось що згадує про ті дні його мама, Леся Теодорівна:
- Не дивно, що вже в грудні 1991-го в Тбілісі почалося повстання проти Гамсахурдіа. З жахом згадую ті дні. Світла немає. Води також немає. Голод. Всі, хто міг втекти з міста, зробили це.
Мій син в той час жив у Львові. Раптом стук у двері. Я злякалася, тому що можна було чекати будь чого. На порозі стоїть мій син в білому маскхалаті та з автоматом. Говорить: "Мама, я приїхав захистити честь та ім'я мого батька. Я на грузинів руки не підніму. Буду санітаром". Я також була серед опозиціонерів: готувала їжу для Кітовані та Іоселіані (згодом - керівники Держради: міністр оборони і голова Ради безпеки - В.К.), мила підлоги, доглядала за пораненими.
Дійсно, в перші дні повстання Гія був "медбратом", але після того як загинули кілька його нових друзів, взяв до рук автомат. "Кілька снайперів сиділи під куполом церкви Кашветі з приладами нічного бачення. Вони обстрілювали парк (перед Будинком уряду - В.К.) і готель "Тбілісі", де знаходився штаб опозиції. Судячи з усього, це були найманці, тому що в Грузії немає таких фахівців. Всі кулі потрапляли точно в лоб або область вуха. У першої ж ночі загинули 6-7 осіб" (з інтерв'ю в "Post-Поступі").
Відтак ми не раз дискутували, чи правильно було розгортати справжні бойові дії в самому центрі стародавнього міста. Адже за знищення частини історичного проспекту Руставелі пряму відповідальність несуть не тільки президентські сили, а й опозиція. На початку 90-х рр., я, не буду приховувати, симпатизував колишньому дисиденту Гамсахурдіа, Георгій - проклинав його останніми словами (на касках ополченців, в т.ч. і Гонгадзе, було білою фарбою написане - "Звіад - лайно").
Гія гарячкував - ти не розумієш, в Грузії зараз неможливо жити, у всіх нормальних людей один шлях - поїхати з країни, в якій телебачення, бажаючи догодити першій особі, показує дівчинку, яка читає віршика про тридцять ворогів народу, для яких вже відлили тридцять куль...
Звіад
Дослідження феномена Гамсахурдіа ще й не розпочато. 9 квітня 1991 р., у другу річницю трагічних подій на площі перед Будинком уряду (коли саперними лопатками і БТРами Радянської Армії були вбиті 20 людей, що вимагали незалежності), він був обраний першим президентом Республіки Грузія. За нього тоді висловилися 87% громадян, що прийшли на вибори.
Син видатного письменника, сам інтелектуал і дисидент (правда, з підмоченою репутацією - "органам" вдалося його примусити виступити з публічним каяттям), блискучий трибун отримав величезний кредит довіри. І не зміг ним розпорядитись. Це було надто непрофесійне правління. Як розповідають тбілісці, Гамсахурдіа, навіть коли став главою держави, не відмовився від опозиційної звички скликати за будь-якої потреби велелюдні мітинги. Країна котилася у прірву, а свої укази глава держави підписував ледве не на спинах вірних земляків-мінгрелів. Коли через півроку його скинули, більшість грузинів зітхнули з полегшенням і надією.
Путч проти законно обраного президента був проведений в ім'я… демократії. Як це не дивно звучить. Проти нього об'єдналися раніше непримиренні опоненти - від лібералів до націонал-радикалів, значна частина номенклатури, певне сприяння надавали частини Радянської Армії. Принаймні, зброю загони "Мхедріоні" і національні гвардійці захопили саме на її складах, причому "окупанти" особливо і пручалися. Згодом це дозволило екзальтованим прихильникам Гамсахурдіа, так званим "звіадістам", звинуватити в розв'язанні бойових дій "третю силу", тобто Москву.
А все почалося так. Зранку 22 грудня 1991 р. опозиція призначила черговий мітинг. Частина "протестантів" відмовилася йти на ніч з проспекту Руставелі. Вранці з'явилися автоматники. Пролилася кров. Опозиція засіла в готелях "Іверія" і "Тбілісі", і через голови городян цілила в Будинок уряду. Щоб було зрозуміло, поясню на київському прикладі. Не дай Бог, звичайно, але це виглядало б так: з готелю "Україна" (екс-"Москва") - прямим наведенням по мерії.
Вже згадуваний професор Нодіа називає такі причини політичного кінця Гамсахурдіа: "Поштовхом до політичної кризи послужили два моменти. По-перше, це непослідовна, боягузлива або, згідно з деякими оцінками, зрадницька поведінка Гамсахурдіа під час серпневого путчу 1991 р. Він не зміг дати путчу якої-небудь політичної оцінки і спробував перетворити Національну гвардію, потенційне ядро майбутньої грузинської армії, в підрозділ, підлеглий МВС, щоб тільки не дратувати Москву.
По-друге, це поліцейська розправа з мирними демонстрантами 2 вересня того ж року, коли декілька осіб було поранено. Поведінка Гамсахурдіа в першому випадку була розцінена Національною гвардією як акт національної зради. Другий крок призвів до масових мітингів політичної опозиції з вимогами відставки Гамсахурдіа. 22 грудня, після ще одного кривавого інциденту перед будівлею уряду, Національна гвардія знову вступила в місто і розпочала останній штурм".
Бої в місті тривали близько десяти днів. Напередодні Різдва 1992 р. звіадістів вибили з приміщення уряду. Переможці великодушно дозволили їм покинути Тбілісі. Частина захисників президента закріпилися в Західній Грузії, на батьківщині "месії". Інші віддали перевагу політичній еміграції -- в Чечню, Росію, Україну, Польщу.
Сам Звіад виїхав спочатку до Вірменії, але президент Левон Тер-Петросян ввічливо, але твердо вказав на двері. Тоді залишався лише єдиний шлях - у Грозний, "в прийми" до бунтівного Джохара Дудаєва. Там же стали проводити свої "сесії" члени парламенту, що не визнали переворот. Якщо спочатку вони мали майже конституційну більшість, то згодом пересварилися - "хто більше любить дорогого батоно Звіада" - і перетворилися в маргіналів. У цій якості "легітимна Верховна Рада" діє і до цього дня.
Найсерйозніша спроба повернути владу Гамсахурдіа була зроблена в 1993 р. Тоді озброєні загони його прихильників на декілька місяців захопили владу в Зугдіді, Сенаки, Поті, Абаша та інших містах Мінгрелії. Одночасно загострилася ситуація на абхазькому фронті. Злі язики стверджували, що екс-президент уклав негласний договір з лідером самопроголошеної Абхазької республіки Владиславом Ардзінбою. Мовляв, ми вам визнання де-юре незалежності, існуючої де-факто, а ви нам - сприяння в ліквідації "злочинної кліки". У цей момент загони "польового командира" Вахтанга Кобаліа не пропускали транспорти військового призначення, який прямував на боротьбу з сепаратистами…
Тоді ж голова Держради Шеварднадзе зробив хід конем. Він добився термінового прийняття Грузії до СНД і запросив Росію розмістити свої військово-морські сили в порту Поті. Цим самим “сивий лис” вибив козирі з рук абхазів та отримав конче необхідну підтримку для повернення бунтівного регіону під владу офіційного Тбілісі. А в січні 1994 р. Звіад Гамсахурдіа загинув за обставин, до кінця ще не з'ясованих - швидше за все, наклав на себе руки. Похований у чеченській столиці.
Автомат, що висить на стіні, стріляє
У середині 90-х рр. Руслана Гонгадзе не стало. Невиліковна хвороба як наслідок кривавої міжусобиці на палко любимій батьківщині і вимушеної еміграції. На сороковій день після смерті батька Гія поїхав до Сухумі. Він давно хотів зняти документальний фільм про війну в Абхазії. Грошей не було, і мама продала автомат, який лежав в домі з часів повалення Гамсахурдіа, одному бізнесмену. На отримані гроші Георгій купив відеокамеру і знімав матеріали для фільму "Біль моєї землі". На передовій, недалеко від Сухумі, попав під обстріл. Лікарі нарахували у нього на тілі 26 поранень. Що було далі, ви вже знаєте.
"Заколот не може кінчитися успіхом, У іншому разі його звуть інакше"… На жаль, не знаю точно, хто написав цей рядок. Його приписують і Роберту Бернсу, і Едварду Ліру. Але в нашому випадку це й не важливо. Адже рівно десять років тому у столиці Грузії завершився військовий переворот, внаслідок якого влада перейшла від президента Звіада Гамсахурдіа до колективної Державної ради. Через кілька днів Держрада закликала "на царство" Едуарда Шеварднадзе. Колишній перший секретар республіканського ЦК, один з "виконробів перебудови" жив тоді в Москві і, як здавалося, вже й не мріяв про повернення на історичну батьківщину.
Георгій
Зараз про Гонгадзе відомо все. А тоді він був простим вчителем англійської мови в 12-й середній школі Львова, студентом-заочником і активістом Студентського братства. За два роки до цього він приїхав на Галичину як представник інформаційного центра Народного фронту Грузії. Та так й залишився.
Я познайомився з Георгієм в серпні 1991 р. на запорізькій "Червоній руті", потім бачилися у Львові. І тому, коли в січні 1992 р. побачив на першій сторінці газети "Post-Поступ" велику фотографію Гії в касці та з "Калашниковим" на тлі напівзруйнованого "тбіліського Хрещатику" - проспекту Руставелі - відчув шок. Рядом провокаційний, фірмово-поступівський, заголовок "Він стріляв у президента...". Виявляється, Гонгадзе прийшов в редакцію в формі національного гвардійця: "Гамарджоба! Я тільки-но з Тбілісі, хлопці!", а журналіст Ігор Ткаленко вчасно натиснув кнопку "rec" на диктофоні. Так вийшло величезне, на розворот, інтерв'ю.
Гія з'явився в Тбілісі не випадково. Його батько Руслан Гонгадзе був відомою в Грузії творчою особистістю - архітектор, режисер, депутат парламенту. Активний учасник національного руху, що входив в близьке коло його безперечних лідерів Мераба Костава і Звіада Гамсахурдіа. Але через деякий час, після того як батоно Звіад став спочатку головою Верховної Ради Грузії (1990 р.), а потім і президентом республіки (1991 р.), країна жахнулася. Гамсахурдіа виявився другим Сталіним - дріб'язковим, жорстоким та підозрілим.
Центральна грузинська преса друкувала списки "агентів Кремля", "шовіністів" тощо. Стати "ворогом нації" було не важко – варто було одного разу висловити думку, що відрізнялася від президентської, й тебе тавровано назавжди. У одному з таких списків під № 28 йшов і Руслан Гонгадзе. У країні, яка щойно проголосила незалежність, з'явилися перші політв'язні. Перебої з папером (пригадайте, початок 90-х!) привели до того, що опозиційна преса виходила мізерними тиражами, а популярну "Молодь Грузії" президент і зовсім закрив.
Я вже не говорю про повний непрофесіоналізм нових міністрів, багато з яких мали неповну середню освіту, і пов'язаної з цим безпрецедентної бідності і пустими полицями. Вінцем "реформ а-ля Гамсахурдіа" стало перейменування "радгоспів" в "національні господарства". Як зазначає політолог, професор Тбіліського університету Гія Нодіа, "збереження (або в деяких випадках відновлення) старої системи добре відповідало його автократичним спрямуванням".
І тому, коли опозиція зважилася на силове повалення режиму Гамсахурдіа, Георгій виявився поруч з батьком. Ось що згадує про ті дні його мама, Леся Теодорівна:
- Не дивно, що вже в грудні 1991-го в Тбілісі почалося повстання проти Гамсахурдіа. З жахом згадую ті дні. Світла немає. Води також немає. Голод. Всі, хто міг втекти з міста, зробили це.
Мій син в той час жив у Львові. Раптом стук у двері. Я злякалася, тому що можна було чекати будь чого. На порозі стоїть мій син в білому маскхалаті та з автоматом. Говорить: "Мама, я приїхав захистити честь та ім'я мого батька. Я на грузинів руки не підніму. Буду санітаром". Я також була серед опозиціонерів: готувала їжу для Кітовані та Іоселіані (згодом - керівники Держради: міністр оборони і голова Ради безпеки - В.К.), мила підлоги, доглядала за пораненими.
Дійсно, в перші дні повстання Гія був "медбратом", але після того як загинули кілька його нових друзів, взяв до рук автомат. "Кілька снайперів сиділи під куполом церкви Кашветі з приладами нічного бачення. Вони обстрілювали парк (перед Будинком уряду - В.К.) і готель "Тбілісі", де знаходився штаб опозиції. Судячи з усього, це були найманці, тому що в Грузії немає таких фахівців. Всі кулі потрапляли точно в лоб або область вуха. У першої ж ночі загинули 6-7 осіб" (з інтерв'ю в "Post-Поступі").
Відтак ми не раз дискутували, чи правильно було розгортати справжні бойові дії в самому центрі стародавнього міста. Адже за знищення частини історичного проспекту Руставелі пряму відповідальність несуть не тільки президентські сили, а й опозиція. На початку 90-х рр., я, не буду приховувати, симпатизував колишньому дисиденту Гамсахурдіа, Георгій - проклинав його останніми словами (на касках ополченців, в т.ч. і Гонгадзе, було білою фарбою написане - "Звіад - лайно").
Гія гарячкував - ти не розумієш, в Грузії зараз неможливо жити, у всіх нормальних людей один шлях - поїхати з країни, в якій телебачення, бажаючи догодити першій особі, показує дівчинку, яка читає віршика про тридцять ворогів народу, для яких вже відлили тридцять куль...
Звіад
Дослідження феномена Гамсахурдіа ще й не розпочато. 9 квітня 1991 р., у другу річницю трагічних подій на площі перед Будинком уряду (коли саперними лопатками і БТРами Радянської Армії були вбиті 20 людей, що вимагали незалежності), він був обраний першим президентом Республіки Грузія. За нього тоді висловилися 87% громадян, що прийшли на вибори.
Син видатного письменника, сам інтелектуал і дисидент (правда, з підмоченою репутацією - "органам" вдалося його примусити виступити з публічним каяттям), блискучий трибун отримав величезний кредит довіри. І не зміг ним розпорядитись. Це було надто непрофесійне правління. Як розповідають тбілісці, Гамсахурдіа, навіть коли став главою держави, не відмовився від опозиційної звички скликати за будь-якої потреби велелюдні мітинги. Країна котилася у прірву, а свої укази глава держави підписував ледве не на спинах вірних земляків-мінгрелів. Коли через півроку його скинули, більшість грузинів зітхнули з полегшенням і надією.
Путч проти законно обраного президента був проведений в ім'я… демократії. Як це не дивно звучить. Проти нього об'єдналися раніше непримиренні опоненти - від лібералів до націонал-радикалів, значна частина номенклатури, певне сприяння надавали частини Радянської Армії. Принаймні, зброю загони "Мхедріоні" і національні гвардійці захопили саме на її складах, причому "окупанти" особливо і пручалися. Згодом це дозволило екзальтованим прихильникам Гамсахурдіа, так званим "звіадістам", звинуватити в розв'язанні бойових дій "третю силу", тобто Москву.
А все почалося так. Зранку 22 грудня 1991 р. опозиція призначила черговий мітинг. Частина "протестантів" відмовилася йти на ніч з проспекту Руставелі. Вранці з'явилися автоматники. Пролилася кров. Опозиція засіла в готелях "Іверія" і "Тбілісі", і через голови городян цілила в Будинок уряду. Щоб було зрозуміло, поясню на київському прикладі. Не дай Бог, звичайно, але це виглядало б так: з готелю "Україна" (екс-"Москва") - прямим наведенням по мерії.
Вже згадуваний професор Нодіа називає такі причини політичного кінця Гамсахурдіа: "Поштовхом до політичної кризи послужили два моменти. По-перше, це непослідовна, боягузлива або, згідно з деякими оцінками, зрадницька поведінка Гамсахурдіа під час серпневого путчу 1991 р. Він не зміг дати путчу якої-небудь політичної оцінки і спробував перетворити Національну гвардію, потенційне ядро майбутньої грузинської армії, в підрозділ, підлеглий МВС, щоб тільки не дратувати Москву.
По-друге, це поліцейська розправа з мирними демонстрантами 2 вересня того ж року, коли декілька осіб було поранено. Поведінка Гамсахурдіа в першому випадку була розцінена Національною гвардією як акт національної зради. Другий крок призвів до масових мітингів політичної опозиції з вимогами відставки Гамсахурдіа. 22 грудня, після ще одного кривавого інциденту перед будівлею уряду, Національна гвардія знову вступила в місто і розпочала останній штурм".
Бої в місті тривали близько десяти днів. Напередодні Різдва 1992 р. звіадістів вибили з приміщення уряду. Переможці великодушно дозволили їм покинути Тбілісі. Частина захисників президента закріпилися в Західній Грузії, на батьківщині "месії". Інші віддали перевагу політичній еміграції -- в Чечню, Росію, Україну, Польщу.
Сам Звіад виїхав спочатку до Вірменії, але президент Левон Тер-Петросян ввічливо, але твердо вказав на двері. Тоді залишався лише єдиний шлях - у Грозний, "в прийми" до бунтівного Джохара Дудаєва. Там же стали проводити свої "сесії" члени парламенту, що не визнали переворот. Якщо спочатку вони мали майже конституційну більшість, то згодом пересварилися - "хто більше любить дорогого батоно Звіада" - і перетворилися в маргіналів. У цій якості "легітимна Верховна Рада" діє і до цього дня.
Найсерйозніша спроба повернути владу Гамсахурдіа була зроблена в 1993 р. Тоді озброєні загони його прихильників на декілька місяців захопили владу в Зугдіді, Сенаки, Поті, Абаша та інших містах Мінгрелії. Одночасно загострилася ситуація на абхазькому фронті. Злі язики стверджували, що екс-президент уклав негласний договір з лідером самопроголошеної Абхазької республіки Владиславом Ардзінбою. Мовляв, ми вам визнання де-юре незалежності, існуючої де-факто, а ви нам - сприяння в ліквідації "злочинної кліки". У цей момент загони "польового командира" Вахтанга Кобаліа не пропускали транспорти військового призначення, який прямував на боротьбу з сепаратистами…
Тоді ж голова Держради Шеварднадзе зробив хід конем. Він добився термінового прийняття Грузії до СНД і запросив Росію розмістити свої військово-морські сили в порту Поті. Цим самим “сивий лис” вибив козирі з рук абхазів та отримав конче необхідну підтримку для повернення бунтівного регіону під владу офіційного Тбілісі. А в січні 1994 р. Звіад Гамсахурдіа загинув за обставин, до кінця ще не з'ясованих - швидше за все, наклав на себе руки. Похований у чеченській столиці.
Автомат, що висить на стіні, стріляє
У середині 90-х рр. Руслана Гонгадзе не стало. Невиліковна хвороба як наслідок кривавої міжусобиці на палко любимій батьківщині і вимушеної еміграції. На сороковій день після смерті батька Гія поїхав до Сухумі. Він давно хотів зняти документальний фільм про війну в Абхазії. Грошей не було, і мама продала автомат, який лежав в домі з часів повалення Гамсахурдіа, одному бізнесмену. На отримані гроші Георгій купив відеокамеру і знімав матеріали для фільму "Біль моєї землі". На передовій, недалеко від Сухумі, попав під обстріл. Лікарі нарахували у нього на тілі 26 поранень. Що було далі, ви вже знаєте.
