Литвин як "алка-зельтцер"
Понеділок, 3 червня 2002, 19:28
"Спікеріада" скінчилася, сп'яніння минуло. Що далі?
Народження опозиції
Для зачаття дитини потрібні двоє - жінка й чоловік. Для існування опозиції по інший бік умовного бар'єру мусить існувати влада. Нарешті опозиція може святкувати свій день народження - 28 травня. Володимир Литвин своїм обранням, так би мовити, зачав нарешті опозицію. Це раніше всі ліберальні журналісти при згадуванні комуністів наполегливо нагадували, що ті, мовляв, насправді трохи не приховані "кучмісти", а не справжні опозиціонери.
Націонал-демократи на чолі з Віктором Ющенком натомість самі сором'язливо уникали такого, напевно, нецензурного самойменування, як "опозиціонери". Тепер завдяки Литвинові все стало на свої місця: є блок влади - партії, що згуртувалися в конгломерат "Єди" та СДПУ(о), і є парламентська опозиція - блок Віктора Ющенка "Наша Україна", Блок Юлії Тимошенко, Соцпартія і Компартія. Чотири опозиційні структури можуть співпрацювати одна з одною або поборювати одна одну, в них можуть бути схожі або протилежні ідеології, різні взаємостосунки з владою (як відкриті, так і таємні), але після 28 травня вони всі вимушені називатися "ОПОЗИЦІЄЮ".
Укотре про вибори
Усе як в парламентських традиціях європейських демократій. Сила, що перемогла на парламентських виборах, складає парламентську більшість, обирає керівні органи, а в подальшому формує уряд. Оп-ля-ля. Це ж з націонал-демократичної риторики останніх кількох тижнів. Чому ж така розгубленість після результатів голосування? А все дуже просто. Офіційні і напівофіційні рупори штабу "Нашої України", що провістили всім після виборів власну перемогу, виявилися не в ладах не тільки з університетським курсом логіки, а і з курсом арифметики середньої школи.
Знадобилася "порка Литвином", щоби нарешті протерти очі і визнати: парламентські вибори були виграні владою і, відповідно, програні силами, які ми тепер уже можемо називати опозиційними. Можливо, цей висновок невтішний, але він правдивий. І якби вибори були продіагностовані раніше, то, можливо, і до цього удару у вигляді спікера Литвина можна було б підготуватися ретельніше, а відповідно, й наслідки від удару обранням "не того" спікера не були б такими дошкульними. Або і взагалі його можна було б уникнути.
Наразі Володимир Литвин як "призначений" Голова Верховної Ради зіграв роль такого собі "алка-зельтцеру", тобто ранкового фармацевтичного засобу для лікування посталкогольного синдрому. Коли нарешті розвіялася п'янка ейфорія, саме час удатися до аналізу виборів. І, якщо зробити правильні висновки, то й до перегрупування сил для подальшого більшого успіху.
Отже, проблема перша: неврахування мажоритарних округів. Штаб Ющенка поставився до виборів, немовби думаючи, що в Україні повністю пропорційна система. Мажоритарні вибори заздалегідь віддавалися на відкуп владі, і це провина націонал-демократів, яку потрібно усвідомити і визнати. Я не збираюся тут обговорювати славнозвісний адмінресурс. Всі знали, що існуюча влада зі своїми повноваженнями так просто не розлучиться і змагатиметься "по-дорослому". Саме тому й слід було серйозніше поставитися до "мажоритарки".
Натомість блок "Наша Україна" не захотів узгоджувати своїх кандидатів з двома іншими перспективними союзниками: блоком Тимошенко та Соцпартією Мороза. Запитання: скількох ймовірних депутатів (чи десятків депутатів?) не дорахувалися ці три фракції через те, що їхні представники в округах були змушені змагатися не лише з адмінресурсом, але й між собою? "Наша Україна" як сильніший блок мала піти на деякі поступки двом менш спритним, але все ж важливим союзникам, однак політичний апломб когось зі штабістів (цікаво, кого саме?) взяв гору над логікою.
І надалі, вже після виборів, за інерцією, "мажоритарні" результати виборів не надто враховувалися і повсюди розсилалися реляції про "перемогу "Нашої України". Хоча арифметика утворення фракцій (де "За ЄдУ!" перетворилася на "Єду" і стала завдяки представникам одномандатних округів таки найбільшою) свідчила про протилежне.
Друга проблема - це кадрова якість. У гонитві за абстрактною "широкою коаліцією" були розмиті критерії для вступу до "Нашої України". Результат - помітна втрата "багнетів" під час "литвініади". Але ж із семи виключених з фракції "НУ" - шестеро (!) (Сандлер, Ярославський, Галієв, Довгий, Буряк і Щербань) пройшли до парламенту за виборчим списком блоку. Запитання на засипку: а чи раніше хтось мав сумніви щодо позиції сумського "губернатор" Володимира Щербаня? Отже, бачили очі, що купували. Прикро, але гарантій, що "семеро сміливих" стали останніми перебіжчиками, немає.
Отже, 28 травня стало просто точкою протверезіння. І не більше. Зрештою, нічого трагічного не сталося. Посада спікера при всій її помітності не є визначальною в нашій де-факто президентській державі. По-справжньому доля країни вирішуватиметься через два роки, і перед кожною з політичних сил тепер стоять нові завдання. Ставка - на президентські вибори.
Що слід робити владі
До обрання Володимира Литвина Головою ВР складалася враження, ніби в багатьох кабінетах Донецька і Києва вже цілковито примирилися з думкою, що прізвище наступного Президента буде Ющенко, і лише розмірковували над умовами добровільного васалітету (щось на кшталт "лояльність і підтримка за гарантії збереження та примноження бізнесу").
Зараз же все це виглядає не так однозначно. Очевидно, що, надихнута міні-перемогою, влада тепер усерйоз захоче поборотися за власного ставленика. Для цього потрібні дві речі: зменшити "чинник Ющенка" і визначитися з доморощеним протеже.
Тактика влади, певно, така. По-перше, слід звести Ющенка до рівня одного з голів парламентських фракцій (великої, але тільки "однієї з ..."). Цьому навіть розукрупнення "Єди" сприяє. На початку В.Ю. був головою однієї з шести - тепер буде головою одного з десяти (дев'яти, одинадцяти - потрібне підкреслити) парламентських угруповань. По-друге, слід використовувати тактику "дрібних поразок". Кожне внутріпарламентське протистояння позбавлятимете Віктора Ющенка ореолу недосяжності і припечатуватимете його тавром невдахи. А український люд хоче голосувати за переможців...
Наступний крок - стимуляція конкурентів на одному електоральному полі з лідером "Нашої". Владі конче потрібна самостійна участь нинішніх ющенківських союзників у наступних виборах. Олександр Мороз у цьому плані не такий цікавий, бо забирає голоси переважно ліво орієнтовані, а ось участь Юлі у президентській гонці владі просто необхідна. На цей момент Тимошенко в об'єктиви телекамер повторює, що вона бачить Президентом Ющенка, але покажіть мені серйозну людину, яка б сказала, що "леді Ю." не має президентських амбіцій, як має їх "містер Ю.". Нагадаю, що з усієї опозиційної четвірки тільки Юлія Тимошенко виступає за сильну президентську форму правління в Україні. Не під Кучму вона ж це бачить, правда? І з кожною невдачею Ющенка чергова порція "нацдемівського" електорату буде зважати на переваги тимошенківських стягів та можливий перехід під них.
А в разі можливого й простимульованого вирівнювання рейтингів двох Ю. картина для правої опозиції геть невтішна. 23,57 відсотка "нашоукраїнських" голосів, отриманих на виборах, плюс 7,26 відсотка "БЮТівських" - це 30,83. Поділимо цю тридцятку порівну, і в нас вийде на "солодку парочку" по 15 з невеликим хвостиком. Тоді владі, щоби вийти у друге коло, де чекатиме трохи загальмований комуністичний спаринг-партнер, вистачить навіть потенціалу "Єди" та СДПУ(о): 11,77% + 6,27% = 18,04 %. А це ж ще не весь потенціал влади. От така дуже грубенька, але цілком імовірна статистика...
Так що найближчим часом цілком реальною може стати негласна підтримка з боку влади по розкрутці Юлії Тимошенко - на кшталт свого часу сприяння Вітренко (до певної межі, безперечно, щоб Юля сама по собі не почала становити суттєву небезпеку). На додачу цілком реальною є поява у президентських перегонах і новенького обличчя нацдемівського штибу (перша КОПівська спроба провалилася через явний московський шлейф, що тягнувся за проектом). Перемогти такий проект, звичайно, не переможе, але свої 5 відсотків (які через два роки конвертуються у проведення вже парламентського проекту до парламенту) може і взяти. А ці 5 відсотків молодих голосів можуть бути якраз висмикнуті у Ющенка.
Наступний крок - це визначення "спадкоємного принца". Тут насправді можливі будь-які варіанти. Даремно більшість опозиціонерів і ламаного шеляга не дають за політичні перспективи Володимира Литвина. Його зверхність і некоректна поведінка по відношенню до решти депутатів в очах простолюду геть не є мінусом, а швидше, якраз і виглядає вже звичною складовою владних повноважень. А про начебто невисокі шанси Литвина варто буде поговорити через півроку після того, як він тепер щоденно мерехтітиме в телепросторі.
Цілком можливий який-небудь варіант і з призначенням молодого та презентабельного Прем'єра (такого собі "клону" Ющенка). От призначать, скажімо, за рік до виборів Тігіпка. Молодий, активний, говорить чіткіше і артикульованіше, в очах блиск. Є шанси на перемогу.
Може бути й варіант, що взагалі здається фантастичним. От візьмуть і запропонують місце спадкоємця... Іванові Плющу. Так він ще й частину нацдемівських голосів відірве. Скаже, наприклад, що візьме Ющенка до себе Прем'єром, а потім зробить його наступником (через каденцію, щоправда). Скажете, нереально? Скажете, що Плющ готовий підтримувати Ющенка? Ага, але це поки Іванові Степановичу не показати власних перспектив. У Верховній Раді, насправжки, дуже мало депутатів без президентських амбіцій. Треба тільки запропонувати...
Так що влада отримала 28 травня не тільки проміжну перемогу, але й певний час для вдалої ставки. Тепер у неї з'явилися шанси, а вже "принца" вона шукає, будьте певні.
Що слід робити опозиції
Не розглядатимемо тут перспективи всієї опозиції, адже амбіції українських комуністів не сягають так далеко, як у їхніх молдовських побратимів. Для українських "коммі" поки що президентські перегони - як Олімпіада: головне - взяти участь.
"Нацдеми" ж мають реальний шанс на успіх, і було б гріх ним не скористатися. Зрештою, повторюся, з обранням Литвина ще нічого трагічного не трапилося. Більше того, виглядає, що "Литвин-зельтцер" спонукає Ющенка реалістичніше дивитися на світ і оточення, показавши, як деякі з тих, хто його оспівував наче масло масляне, виявляються по життю не такими вже щирими і надійними.
Тому уроки винести варто, інакше за два роки весь позитивний багаж можна розтринькати. Он був такий перспективний молодий реформатор Володимир Лановий, якому років дев'ять тому прочили президентство, а хто його тепер знає?..
По-перше, Вікторові Ющенку не можна переходити в глуху опозицію. З одного боку, це місце вже зайняте більш бойовою Юлею, а з іншого боку, внаслідок конструювання "широкої коаліції" в рамках мегафракції "Наша Україна" опинилися не тільки ідейні прибічники (правда, на сім чоловік таких "неідейних" уже менше).
Тож у разі відсутності всіляких там службових кабінетів, машин, зв'язку, управлінь і ще яких-небудь пільг та преференцій утікачів може побільшати, а це, в свою чергу, додаватиме того клятого іміджу політика-невдахи. Отже, потрібно забирати всі можливі комітети і портфелі, якими б малозначущими вони іноді не виглядали. Потрібні маленькі перемоги.
По-друге, Ющенкові потрібно знайти можливість стати "над сутичкою". Внутрішньопарламентська гризня буде підточувати його імідж. На жаль, місце першого віце-спікера ВР "Наша Україна" навіть не розглядала для свого лідера. Хоча в такий спосіб Ющенко б виокремився із фракції (залишаючи вплив на неї) і не опускався б до міжфракційних сварок (на рівні вже першої перепалки з Симоненком: "нехай він спочатку вибачиться перед нами"). Есдек Медведчук у минулому скликанні Верховної Ради показав як це, здавалося б, низькувате крісло можна використати з максимальною піар-віддачею.
Посада першого віце-спікера була б ідеальним комфортабельним трамплінчиком для наступної кампанії-2004. Але для цього слід було визнати, що "За ЄдУ!" перемогла на виборах, і, відповідно, має право на посади Голови ВР та Прем'єра, а для "нашоукраїнського" штабу ця гірка правда стала кісткою в горлі. Шкода.
Хоча, цілком можливо, що до цієї ідеї можна буде з часом повернутися. Адже перемога пропрезидентських сил в "литвиніаді" грандіозною аж ніяк не виглядає, а для працездатності парламенту потрібен солідний люфт голосів, і рано чи пізно домовлятися "єдунам" із "нашими" доведеться. А домовлятися - значить ділитися.
Наступна проблема, яку треба вирішити Ющенкові, - це Юлія Тимошенко. Недооцінка її сили та амбіцій призведе до конкуренції, конкуренція ж - до спільної поразки.
Четверте - це гра на випередження. Поки що грає влада, а опозиція втрачає очки і депутатів. Але влада неоднорідна, різні її кланові складові по-різному бачать майбутнє. Пакт про ненапад з окремими її частинами може стати додатковим ресурсом. Плющ із Гавришем не поодинокі, хто готовий шукати контактів. Але то успішні персони і угруповання, і партнером вони хочуть бачити тільки успішного і сильного. Значить, не треба більше ТАК програвати. У випадку з Литвином був страшний не сам програш (в політиці це справа достатньо буденна), набагато гіршою була абсолютна неготовність до цього програшу, а розгубленість є свідченням внутрішньої слабкості.
Отже, потрібно ставати сильними. Як радили в колиній соціальній телерекламі: "Ставте перед собою реальні цілі!".
Народження опозиції
Для зачаття дитини потрібні двоє - жінка й чоловік. Для існування опозиції по інший бік умовного бар'єру мусить існувати влада. Нарешті опозиція може святкувати свій день народження - 28 травня. Володимир Литвин своїм обранням, так би мовити, зачав нарешті опозицію. Це раніше всі ліберальні журналісти при згадуванні комуністів наполегливо нагадували, що ті, мовляв, насправді трохи не приховані "кучмісти", а не справжні опозиціонери.
Націонал-демократи на чолі з Віктором Ющенком натомість самі сором'язливо уникали такого, напевно, нецензурного самойменування, як "опозиціонери". Тепер завдяки Литвинові все стало на свої місця: є блок влади - партії, що згуртувалися в конгломерат "Єди" та СДПУ(о), і є парламентська опозиція - блок Віктора Ющенка "Наша Україна", Блок Юлії Тимошенко, Соцпартія і Компартія. Чотири опозиційні структури можуть співпрацювати одна з одною або поборювати одна одну, в них можуть бути схожі або протилежні ідеології, різні взаємостосунки з владою (як відкриті, так і таємні), але після 28 травня вони всі вимушені називатися "ОПОЗИЦІЄЮ".
Укотре про вибори
Усе як в парламентських традиціях європейських демократій. Сила, що перемогла на парламентських виборах, складає парламентську більшість, обирає керівні органи, а в подальшому формує уряд. Оп-ля-ля. Це ж з націонал-демократичної риторики останніх кількох тижнів. Чому ж така розгубленість після результатів голосування? А все дуже просто. Офіційні і напівофіційні рупори штабу "Нашої України", що провістили всім після виборів власну перемогу, виявилися не в ладах не тільки з університетським курсом логіки, а і з курсом арифметики середньої школи.
Знадобилася "порка Литвином", щоби нарешті протерти очі і визнати: парламентські вибори були виграні владою і, відповідно, програні силами, які ми тепер уже можемо називати опозиційними. Можливо, цей висновок невтішний, але він правдивий. І якби вибори були продіагностовані раніше, то, можливо, і до цього удару у вигляді спікера Литвина можна було б підготуватися ретельніше, а відповідно, й наслідки від удару обранням "не того" спікера не були б такими дошкульними. Або і взагалі його можна було б уникнути.
Наразі Володимир Литвин як "призначений" Голова Верховної Ради зіграв роль такого собі "алка-зельтцеру", тобто ранкового фармацевтичного засобу для лікування посталкогольного синдрому. Коли нарешті розвіялася п'янка ейфорія, саме час удатися до аналізу виборів. І, якщо зробити правильні висновки, то й до перегрупування сил для подальшого більшого успіху.
Отже, проблема перша: неврахування мажоритарних округів. Штаб Ющенка поставився до виборів, немовби думаючи, що в Україні повністю пропорційна система. Мажоритарні вибори заздалегідь віддавалися на відкуп владі, і це провина націонал-демократів, яку потрібно усвідомити і визнати. Я не збираюся тут обговорювати славнозвісний адмінресурс. Всі знали, що існуюча влада зі своїми повноваженнями так просто не розлучиться і змагатиметься "по-дорослому". Саме тому й слід було серйозніше поставитися до "мажоритарки".
Натомість блок "Наша Україна" не захотів узгоджувати своїх кандидатів з двома іншими перспективними союзниками: блоком Тимошенко та Соцпартією Мороза. Запитання: скількох ймовірних депутатів (чи десятків депутатів?) не дорахувалися ці три фракції через те, що їхні представники в округах були змушені змагатися не лише з адмінресурсом, але й між собою? "Наша Україна" як сильніший блок мала піти на деякі поступки двом менш спритним, але все ж важливим союзникам, однак політичний апломб когось зі штабістів (цікаво, кого саме?) взяв гору над логікою.
І надалі, вже після виборів, за інерцією, "мажоритарні" результати виборів не надто враховувалися і повсюди розсилалися реляції про "перемогу "Нашої України". Хоча арифметика утворення фракцій (де "За ЄдУ!" перетворилася на "Єду" і стала завдяки представникам одномандатних округів таки найбільшою) свідчила про протилежне.
Друга проблема - це кадрова якість. У гонитві за абстрактною "широкою коаліцією" були розмиті критерії для вступу до "Нашої України". Результат - помітна втрата "багнетів" під час "литвініади". Але ж із семи виключених з фракції "НУ" - шестеро (!) (Сандлер, Ярославський, Галієв, Довгий, Буряк і Щербань) пройшли до парламенту за виборчим списком блоку. Запитання на засипку: а чи раніше хтось мав сумніви щодо позиції сумського "губернатор" Володимира Щербаня? Отже, бачили очі, що купували. Прикро, але гарантій, що "семеро сміливих" стали останніми перебіжчиками, немає.
Отже, 28 травня стало просто точкою протверезіння. І не більше. Зрештою, нічого трагічного не сталося. Посада спікера при всій її помітності не є визначальною в нашій де-факто президентській державі. По-справжньому доля країни вирішуватиметься через два роки, і перед кожною з політичних сил тепер стоять нові завдання. Ставка - на президентські вибори.
Що слід робити владі
До обрання Володимира Литвина Головою ВР складалася враження, ніби в багатьох кабінетах Донецька і Києва вже цілковито примирилися з думкою, що прізвище наступного Президента буде Ющенко, і лише розмірковували над умовами добровільного васалітету (щось на кшталт "лояльність і підтримка за гарантії збереження та примноження бізнесу").
Зараз же все це виглядає не так однозначно. Очевидно, що, надихнута міні-перемогою, влада тепер усерйоз захоче поборотися за власного ставленика. Для цього потрібні дві речі: зменшити "чинник Ющенка" і визначитися з доморощеним протеже.
Тактика влади, певно, така. По-перше, слід звести Ющенка до рівня одного з голів парламентських фракцій (великої, але тільки "однієї з ..."). Цьому навіть розукрупнення "Єди" сприяє. На початку В.Ю. був головою однієї з шести - тепер буде головою одного з десяти (дев'яти, одинадцяти - потрібне підкреслити) парламентських угруповань. По-друге, слід використовувати тактику "дрібних поразок". Кожне внутріпарламентське протистояння позбавлятимете Віктора Ющенка ореолу недосяжності і припечатуватимете його тавром невдахи. А український люд хоче голосувати за переможців...
Наступний крок - стимуляція конкурентів на одному електоральному полі з лідером "Нашої". Владі конче потрібна самостійна участь нинішніх ющенківських союзників у наступних виборах. Олександр Мороз у цьому плані не такий цікавий, бо забирає голоси переважно ліво орієнтовані, а ось участь Юлі у президентській гонці владі просто необхідна. На цей момент Тимошенко в об'єктиви телекамер повторює, що вона бачить Президентом Ющенка, але покажіть мені серйозну людину, яка б сказала, що "леді Ю." не має президентських амбіцій, як має їх "містер Ю.". Нагадаю, що з усієї опозиційної четвірки тільки Юлія Тимошенко виступає за сильну президентську форму правління в Україні. Не під Кучму вона ж це бачить, правда? І з кожною невдачею Ющенка чергова порція "нацдемівського" електорату буде зважати на переваги тимошенківських стягів та можливий перехід під них.
А в разі можливого й простимульованого вирівнювання рейтингів двох Ю. картина для правої опозиції геть невтішна. 23,57 відсотка "нашоукраїнських" голосів, отриманих на виборах, плюс 7,26 відсотка "БЮТівських" - це 30,83. Поділимо цю тридцятку порівну, і в нас вийде на "солодку парочку" по 15 з невеликим хвостиком. Тоді владі, щоби вийти у друге коло, де чекатиме трохи загальмований комуністичний спаринг-партнер, вистачить навіть потенціалу "Єди" та СДПУ(о): 11,77% + 6,27% = 18,04 %. А це ж ще не весь потенціал влади. От така дуже грубенька, але цілком імовірна статистика...
Так що найближчим часом цілком реальною може стати негласна підтримка з боку влади по розкрутці Юлії Тимошенко - на кшталт свого часу сприяння Вітренко (до певної межі, безперечно, щоб Юля сама по собі не почала становити суттєву небезпеку). На додачу цілком реальною є поява у президентських перегонах і новенького обличчя нацдемівського штибу (перша КОПівська спроба провалилася через явний московський шлейф, що тягнувся за проектом). Перемогти такий проект, звичайно, не переможе, але свої 5 відсотків (які через два роки конвертуються у проведення вже парламентського проекту до парламенту) може і взяти. А ці 5 відсотків молодих голосів можуть бути якраз висмикнуті у Ющенка.
Наступний крок - це визначення "спадкоємного принца". Тут насправді можливі будь-які варіанти. Даремно більшість опозиціонерів і ламаного шеляга не дають за політичні перспективи Володимира Литвина. Його зверхність і некоректна поведінка по відношенню до решти депутатів в очах простолюду геть не є мінусом, а швидше, якраз і виглядає вже звичною складовою владних повноважень. А про начебто невисокі шанси Литвина варто буде поговорити через півроку після того, як він тепер щоденно мерехтітиме в телепросторі.
Цілком можливий який-небудь варіант і з призначенням молодого та презентабельного Прем'єра (такого собі "клону" Ющенка). От призначать, скажімо, за рік до виборів Тігіпка. Молодий, активний, говорить чіткіше і артикульованіше, в очах блиск. Є шанси на перемогу.
Може бути й варіант, що взагалі здається фантастичним. От візьмуть і запропонують місце спадкоємця... Іванові Плющу. Так він ще й частину нацдемівських голосів відірве. Скаже, наприклад, що візьме Ющенка до себе Прем'єром, а потім зробить його наступником (через каденцію, щоправда). Скажете, нереально? Скажете, що Плющ готовий підтримувати Ющенка? Ага, але це поки Іванові Степановичу не показати власних перспектив. У Верховній Раді, насправжки, дуже мало депутатів без президентських амбіцій. Треба тільки запропонувати...
Так що влада отримала 28 травня не тільки проміжну перемогу, але й певний час для вдалої ставки. Тепер у неї з'явилися шанси, а вже "принца" вона шукає, будьте певні.
Що слід робити опозиції
Не розглядатимемо тут перспективи всієї опозиції, адже амбіції українських комуністів не сягають так далеко, як у їхніх молдовських побратимів. Для українських "коммі" поки що президентські перегони - як Олімпіада: головне - взяти участь.
"Нацдеми" ж мають реальний шанс на успіх, і було б гріх ним не скористатися. Зрештою, повторюся, з обранням Литвина ще нічого трагічного не трапилося. Більше того, виглядає, що "Литвин-зельтцер" спонукає Ющенка реалістичніше дивитися на світ і оточення, показавши, як деякі з тих, хто його оспівував наче масло масляне, виявляються по життю не такими вже щирими і надійними.
Тому уроки винести варто, інакше за два роки весь позитивний багаж можна розтринькати. Он був такий перспективний молодий реформатор Володимир Лановий, якому років дев'ять тому прочили президентство, а хто його тепер знає?..
По-перше, Вікторові Ющенку не можна переходити в глуху опозицію. З одного боку, це місце вже зайняте більш бойовою Юлею, а з іншого боку, внаслідок конструювання "широкої коаліції" в рамках мегафракції "Наша Україна" опинилися не тільки ідейні прибічники (правда, на сім чоловік таких "неідейних" уже менше).
Тож у разі відсутності всіляких там службових кабінетів, машин, зв'язку, управлінь і ще яких-небудь пільг та преференцій утікачів може побільшати, а це, в свою чергу, додаватиме того клятого іміджу політика-невдахи. Отже, потрібно забирати всі можливі комітети і портфелі, якими б малозначущими вони іноді не виглядали. Потрібні маленькі перемоги.
По-друге, Ющенкові потрібно знайти можливість стати "над сутичкою". Внутрішньопарламентська гризня буде підточувати його імідж. На жаль, місце першого віце-спікера ВР "Наша Україна" навіть не розглядала для свого лідера. Хоча в такий спосіб Ющенко б виокремився із фракції (залишаючи вплив на неї) і не опускався б до міжфракційних сварок (на рівні вже першої перепалки з Симоненком: "нехай він спочатку вибачиться перед нами"). Есдек Медведчук у минулому скликанні Верховної Ради показав як це, здавалося б, низькувате крісло можна використати з максимальною піар-віддачею.
Посада першого віце-спікера була б ідеальним комфортабельним трамплінчиком для наступної кампанії-2004. Але для цього слід було визнати, що "За ЄдУ!" перемогла на виборах, і, відповідно, має право на посади Голови ВР та Прем'єра, а для "нашоукраїнського" штабу ця гірка правда стала кісткою в горлі. Шкода.
Хоча, цілком можливо, що до цієї ідеї можна буде з часом повернутися. Адже перемога пропрезидентських сил в "литвиніаді" грандіозною аж ніяк не виглядає, а для працездатності парламенту потрібен солідний люфт голосів, і рано чи пізно домовлятися "єдунам" із "нашими" доведеться. А домовлятися - значить ділитися.
Наступна проблема, яку треба вирішити Ющенкові, - це Юлія Тимошенко. Недооцінка її сили та амбіцій призведе до конкуренції, конкуренція ж - до спільної поразки.
Четверте - це гра на випередження. Поки що грає влада, а опозиція втрачає очки і депутатів. Але влада неоднорідна, різні її кланові складові по-різному бачать майбутнє. Пакт про ненапад з окремими її частинами може стати додатковим ресурсом. Плющ із Гавришем не поодинокі, хто готовий шукати контактів. Але то успішні персони і угруповання, і партнером вони хочуть бачити тільки успішного і сильного. Значить, не треба більше ТАК програвати. У випадку з Литвином був страшний не сам програш (в політиці це справа достатньо буденна), набагато гіршою була абсолютна неготовність до цього програшу, а розгубленість є свідченням внутрішньої слабкості.
Отже, потрібно ставати сильними. Як радили в колиній соціальній телерекламі: "Ставте перед собою реальні цілі!".
