Ігри розуму

Вівторок, 3 вересня 2002, 10:16
-Лєнка, візьму завтра каністрочку бензину і піду на площу Луначарського палити свій партбілєт! На знак протесту! – кричав у слухавку мій гарячковий батько. Був ранок 22 серпня 1991 року. Наступного ранку вся велика країна дізналася, що путч провалився, а я, крім усього, - ще й те, що батько не встиг бодай на кілька днів стати національним героєм моєї тихої малої батьківщини Полтави.

Нехай це порівняння дуже непропорційне, а відповідно дещо незграбне, але коли я намагаюся розмірковувати про осінні акції протесту опозиції, мені здається, що а) в опозиції немає зараз під рукою "каністрочки бензину"; б) вона забагато говорила наввипередки подій; в) її "души прекрасные порывы" буде вистріляно вхолосту, а партквитки – нереалізовано. Словом – що перемога пройде сусідньою вулицею і без нас. Завжди, коли думаєш, слід дивитися на годинник. Думаючи швидше, ми економимо час – свій і своєї Батьківщини.

Глибина самої ідеї – оголошення всенародної вересневої революції у сезон збору огірків, тобто посеред липня і через газету "Дзеркало тижня", яка на огіркових плантаціях не розповсюджується, - і досі мене вражає своєю нераціональною загадковістю. На кого вона була розрахована? На чиновників з вулиці Банкової та зарубіжних дипломатів, які в силу своєї фінансової та ментальної відстороненості від консервації городини та доцільності штатного розкладу ще не пурхнули у відпусткові рив"єри? Ідея відтак набула розголосу у вузьких колах і не набула сили. Незаперечна складова її сили – в масовості, масовість, річ ясна, - у народі, а народ, як ми щойно з"ясували, - був у полі, це далеко.

Президент вичекав, доки народ, умиротворений картопляними набутками, підтягнеться до телевізорів – і, як тепер скаржаться опозиціонери, "перехопив ініціативу". Президент просто подивився на годинник і вибрав зручний час. Тепер революцію без масовості йому буде зручніше назвати заколотом.

І годі зараз волати у вушну раковину народу, що президент перехопив ініціативу, очолив "революцію", підступно скористався, що сформує не ту більшість із своїх, а не цю з наших; що сам не піде і месію в маріїнські світлиці не пустить; що шість разів накладав вето на те, що завтра нам продасть на референдумі; що коли ми – в Європу, він – у Москву; коли ми на шевченкову гору, до джерел, він – на дачі до олігархів; що, зрештою, де ж був цей модний батько нації, коли хтось "голосом, схожим на голос президента" начитував матюки Мельниченкові на диктофон; що насправді це тоталітаризм, аби не гупати кирзяками, натягнув на них войлочні музейні капці...

Усе це правда. Але - запізніла правда. Позаяк виграє той, хто швидше вкладе свій варіант правди у вушну раковину народу. Наразі президент виявився прудкішим і – позаяк його правда позбавлена величі й високої морально-патріотичної краси – вправнішим у вигадуванні своєї нової правди.

Як вона, ця нова правда, виліплювалася, Вітчизна неквапом спостерігала. Президент уперше покаявся перед народом за причини, які зробили можливою скнилівську трагедію, він жорстко заявив про негайну докорінну реформу в армії й поклявся покарати винних, якими б масивними зірками не були прикрашені їхні погони; президент видав указ про так звані "технології прозорості" діяльності виконавчої влади, аби суспільство мало змогу запросто в неї зазирнути й побачити все до дна, немов у відрі з водою; президент утворив у своїй адміністрації спеціальний підрозділ для роботи з листами та іншими, неписьмовими скаргами громадян й вимагає такого ж від місцевих органів влади; за ініціативи президента є намір створити якийсь наглядовий орган за діяльністю Генеральної прокуратури.

І, врешті-решт, президент ініціював конституційні зміни політичного ладу, аби ні він, ні якийсь інший панок не деградував до узурпатора, і натомість державу вели за руку в Європу народні обранці, а задля дохідливості цієї тези до інтелекту кожного українця президент побожився особисто контролювати надходження старим – пенсій, дітям – підручників, аптекам – дешевого вітчизняного анальгіну. (Жінкам – квіти, а малечі – морозиво, це, слід очікувати, плани на наступний, більш високий виток розвитку нашої держави).

Таке несподіване престолоненависництво та інші перелічені вражаючі метаморфози президентського "его", красиві до неприродності, сталися всього за неповні півтора місяця, тобто за той короткий, як для історії, час, коли опозиція силкувалася з трьох скласти чотири (а четвертий видирався на Говерлу, бо звідти краще прозирається майбутнє) і чубилася за обшивку "невбитого" президентського крісла. І що тепер? Під якими гаслами кликати народ у революцію? "Геть Кучму"? Так він же і сам начебто сказав, що піде. "Дайош народовладдя"? Так і він – за. "Влада злочинна й бездіяльна"? Так він же гарантує її зміни і прозорість дій, ще й припрошує опозицію за стіл переговорів. Чим крити крапленого кучмового туза – невідомо. Не запевненнями ж, що його нова тактика – насправді вміле ошуканство, політичне факірство, ігри розуму!

Ігри розуму... Спантеличені люди відтак не втямлять, за що сьогодні слід ненавидіти президента та його сподвижників. Адже президент пообіцяв "виправитися", спокутувати, покращити, позитивізувати, гармонізувати, європеїзувати et cetera!.. І якою б правдивою та різнобарвною інформацією не володіли журналісти та політично небайдужі люди зі столичною пропискою, однак відомо, що наша країна – великою мірою завдяки підконтрольним ЗМІ, насамперед телебаченню – не є країною Станіславських, де всі мають достатньо інформації, аби вигукнути своє "не вірю!".

Є, звісно, чимало українців, котрі "нутром чують", що радіоточка голосом Левітана торочить про приємні зміни в державі занадто бадьорі зведення, які підозріло відрізняються від безпросвітної реальності за вікном. Утім, і ці кмітливі люди не збагнуть, що діється, куди ж заховалася кучмова альтернатива, якій навесні віддали найдорожче електоральне – свої голоси, чому Надія Нації не подає їм чіткого сигналу якщо "не словом, а ділом", то бодай хоч жестами, як сурдоперекладач.

З останніх коментарів Віктора Ющенка та засідання опозиції, яке пройшло в понеділок за його відсутності, скидається на те, що "Наша Україна" чекає початку "гайдамаччини", аби стежачи подібно Броунові за рухом мас, зорієнтуватися і зробити свої наукові висновки, чи треба очолити революцію, коли і як. Теж своєрідні ігри розуму, які заміщають рішучість переконань і силу, але зовсім не гарантують солідного виграшу.

Від усіх цих ігор розуму вкупі віє часами Талейрана й Фуше, не найкращими, до слова, часами в історії Франції. І можна було б захоплюватися красою ходів у цій партії, як, наприклад, холодний мозок знаходить естетську раціональну насолоду у вчинках талановитого пройдисвіта чи майстерного ката, але - за поодиноким щасливим винятком, ми не сидимо за ігорним столом і є громадянами цієї держави.

У попередньому підсумку, народе мій, маємо абсурдну ситуацію: у країні з такими розумними владою та опозицією, таким працьовитим і довірливим народом і такою світлою проєвропейською метою жити стає все убогіше, невільніше й темніше. Нікому ні державний гімн написати, ні молитву скласти. Хіба що Віктор Медведчук коротко – між двома ковтками пива "Славутич" – помолиться за Україну.

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Читайте УП В Google News