Українська криза: погляд ззовні

<і>В Україні не повториться югославський сценарій, переконані закордонні експерти

Протистояння влади й опозиції, посилене "Іракгейтом", стало причиною сплеску уваги з боку закордонних медіа до України. Численні експерти, аналізуючи ситуацію, в якій опинився офіційний Київ, стверджують - українська влада знову переживає системну кризу. Обговорюючи з "Контекстом" причини, сутність і наслідки процесів, що відбуваються, відомі західні й російські аналітики намагалися зрозуміти, чому країна, економіка якої демонструє накраще у Європі зростання ВВП, не в змозі скористатися даною ситуацією і сконцентрувати свої зусилля на проведенні структурних реформ. Своїм баченням українських проблем із "Контекстом" ділилися:

Аріель Коен - експерт американського Heritage Foundation, займається дослідженням економічних і політичних процесів у країнах Східної Європи, що колишнього СРСР і Середньої Азії. Heritage Foundation вважається "мозковим центром" Республіканської партії США, після перемоги Джорджа Буша на виборах 2000 р. експерти фонду стали консультувати уряд США. Про Україну знає не з чуток, оскільки родом аналітик із Ялти;

Стюарт Хенсел - експерт журналу Economist, фахівець із країн із перехідною економікою, Лондон, Великобританія;

Аркадіуш Сарна - аналітик Центру східних студій, що тісно співробітничає з польським урядом (Варшава, Польща);

Гліб Павловський - Президент Фонду ефективної політики, радник президента Російської Федерації. На сьогоднішній день входить у десятку найбільш авторитетних експертів Росії. Під час виборів в український парламент у березні 2002 року г-н Павловський активно співробітничав зі СДПУ(О);

Андрій Окара - кандидат юридичних наук, співробітник Російської академії державної служби при президенті Росії. Один з апологетів євразійської теорії у Росії. За деякими даними, під час виборчої кампанії в Україні співробітничав із БЮТ;

Володимир Кременюк - науковий керівник зовнішньо- і внутрішньополітичного напрямків в Інституті США і Канади Російської академії наук, член ученої ради Інституту Африки РАН і Російського інституту стратегічних досліджень, член редколегії журналу "США: економіка, політика, ідеологія", ряду закордонних журналів і проектів. Радник комітету з міжнародних справ Верховної Ради СРСР, Державної Думи РФ. Член наукових рад при МЗС РФ у різні роки;

Ласло Шимені - угорський політолог (Будапешт).

<і>Кор.: У чому, на Ваш погляд, полягають глибинні передумови політичної кризи в Україні?

Аріель Коен: Таких передумов безліч. Це низькі життєві стандарти населення, слабке економічне керування, некомпетентний політичний менеджмент, еліта, що заперечує етичні норми, особливо у найвищих ешелонах влади.

Ласло Шимені: Є безліч нерозв'язаних проблем, що накопичувалися протягом понад 11 років і стали основою дестабілізації в Україні. Якщо порівняти нинішнє становище України із ситуацією в інших східноєвропейських країнах, то 10-12 років тому держави Центральної й Східної Європи й Україна мали приблизно однакові стартові позиції. Однак, у той час як у цих країнах були проведені революційні економічні й політичні перетворення, Україна загальмувалася в розвитку. Якщо говорити про економічні аспекти кризи, мабуть, що в Україні фактично не вирішене питання власності, не реструктуроване виробництво.

У політичній сфері дотепер не з'явилися справжні партії, а існуючі можна назвати скоріше протопартіями, що мають лише первинні ознаки і донині перебувають у процесі становлення. Політичний клас не сформований, аморфний і складається з маси випадкових людей. Соціальна структура українського суспільства характеризується колосальним розривом у прибутках між багатими й бідними прошарками населення, причому ця диференціація не просто велика, а величезна. Усього близько 5-6% українських громадян є по-справжньому багатими. І, нарешті, дотепер не сформована виразна зовнішня політика України. Складається враження, що Київ не знаходить свого місця в новій Європі, постійно шарпаючись між Росією і Заходом. Існує реальна загроза, що країна може залишитися на узбіччі процесу глобалізації.

Стюарт Хенсел: Розглядаючи причини кризи, необхідно зупинитися на оцінці інститутів влади. Адміністрація Кучми не спрямувала достатніх зусиль для посилення стабільності, прозорості, відповідальності й ефективності ключових державних інститутів - президентської влади, уряду, парламенту, служби безпеки, генеральної прокуратури, ЗМІ тощо.

Замість цього, президент сконцентрувався на утриманні контролю над якомога більшим політичним простором, використовуючи при цьому методи, що привели до маргіналізації інших політичних груп і суспільства в цілому. У результаті склалася система влади, у якій голоси різних соціальних і політичних груп не можуть бути почуті через непрозорість і неефективність державних інститутів. Це привело до високого рівня розчарування суспільства. Слід зазначити, що будь-які фундаментальні зміни в структурі влади підривають вплив Кучми, тому вимоги опозиції дуже важко сприймаються президентом України і його союзників. Це ще один фактор, що спровокував параліч влади, який ми сьогодні спостерігаємо в Україні.

Аркадіуш Сарна: Події, що відбуваються, безпосередньо зв'язані з недалекою перспективою президентських виборів. Характер цих подій - масові вуличні демонстрації опозиції, спроби спертися на підтримку з-за кордону, що вживаються владою й опозиціонерами, а також використання чорного PR для реалізації власних стратегій - демонструє слабкість політичної системи України. Можливо, що існуючу нині в Україні політичну систему з її недоліками не зможуть витиснути класичні форми демократії, і вона буде функціонувати ще довго, незалежно від того, хто прийде до влади в Києві.

Гліб Павловський: Я схильний вважати ці передумови переважно елітними. Українська еліта не прийняла незалежності, тому що та їй не була запропонована. Західноукраїнська версія єдиної нації має занадто слабку національну ємність, інших немає. Звідси заклики до революції. Шансом загальнонаціонального ідеологічного консенсусу могла б стати запропонована Москвою концепція розвитку разом із Росією української незалежності - але єльцинська Москва нічого реального не запропонувала, і цей шанс, ймовірно, відкладений на майбутнє.

Андрій Окара: Акції опозиції є, судячи з усього, лише видимим симптомом кризи, що відбувається в глибині соціально-політичної системи. Причина ж самої кризи — у неадекватності існуючої на Україні державної парадигми. Ця держава розрахована не на стійкий довгостроковий розвиток, а на однократне присвоєння ресурсу — матеріально-технічного, фінансового, організаційного, людського, природного і т.д. — без можливості його наступного відновлення. Сучасна українська держава є, насамперед, інструментом лобіювання бізнес-інтересів ФПГ, олігархії і вищої бюрократії, що спирається на сильний поліцейський режим. Політична й геополітична проблематика в подібній моделі вторинна стосовно приватних бізнесів-інтересів.

Володимир Кременюк: По-перше, понад 300 років значна частина України входила до складу імперії, звідси і сформувалася вона не як самостійна величина. По-друге, вона все-таки була склеєна з неоднорідних шматків: Західна Україна, Східна, Новоросія з різними векторами розвитку, симпатіями і різним ставленням до рідної мови й історії. Навіть об'єднавшись у єдину державу, вони не стали єдиним цілим. Цим можна пояснити нинішню внутрішню розбалансованість України. По-третє, - українська економіка дотепер залишається великим сегментом т.зв. радянської економіки. За роки незалежності не була створена економіка, орієнтована переважно на внутрішній ринок України. Ще одна істотна передумова - неясність зовнішньополітичної орієнтації. Україна не може визначитися, куди і як іти.

<і>Кор.: Чи вважаєте Ви, що в Україні можливий югославський варіант розвитку: введення міжнародних санкцій і усунення президента під тиском Заходу?

Аріель Коен: У цьому сценарії не зацікавлені ні сусіди України, ні світові лідери. США хочуть, щоб Україна була сильна і незалежна. А от Росії, можливо, вигідніше мати під боком слабкого Кучму, ніж сильного Ющенка.

Ласло Шимені: Я не вважаю, що у сформованій ситуації може бути реалізований югославський сценарій. Все-таки Україна тяжіє до Росії, що виступає своєрідним гарантом того, що радикального втручання Заходу у внутрішньополітичні справи України не відбудеться. Питання полягає в тім, що сьогодні РФ захоче одержати в обмін на підтримку чинного керівництва, і наскільки ці бажання співпадуть з інтересами певних кіл в Україні.

Тому з можливих сценаріїв найгіршим, на мій погляд, є не югославський, а румунський. Імовірність його реалізації відносно велика. Політичні сили, що перемогли на парламентських виборах 2002 року, не можуть сформувати парламентську більшість, здатну демократичним шляхом змістити діючого президента. Навіть після того, як в антипрезидентській акції об'єдналися крайні ліві й крайні праві, сьогодні більшість у парламенті так і не з'явилася. Тому парламентським шляхом вирішити конфлікт в Україні навряд чи вдастся. Я сумніваюся, що Леонід Кучма і його соратники добровільно підуть із владних посад.

Тому Україна може повторити шлях Румунії, де протистояння президента й опозиції в 1989 році закінчилося збройними зіткненнями влади й народу, що привело до насильницького скинення режиму Чаушеску.

Стюарт Хенсел: Це здається неможливим. Навіть якщо гіпотетично припустити, що деякі країни зацікавлені в такому сценарії, малоймовірно, що Захід готовий до подібних дій проти Кучми. Утім, можна очікувати, що зовнішній тиск буде зростати. Припинення контактів лідерів західних країн із Кучмою з початку касетного скандалу не дало ефекту, судячи з драматичних подій в Україні, що ми спостерігаємо останні 18 місяців. У той же час, малоймовірно, що Захід буде твердо підтримувати опозицію в її вимогах усунення Кучми. За великим рахунком, західні уряди можуть сподіватися, що розслідування по "Кольчузі" паралельно з деяким збільшенням тиску на на Кучму підвищить шанси того, що позитивні політичні зміни в Україні усе-таки відбудуться.

Аркадіуш Сарна: Т.зв. "югославський" варіант розвитку подій мені здається малоймовірним. Україна - не Сербія, а Леонід Кучма, незважаючи на обвинувачення, що пролунали, явно не Слободан Мілошевич. Цей сценарій малоймовірний також у силу внутрішніх факторів: відсутні протестні настрої, здатні привести до реалізації цього барвисто розписаного в деяких українських ЗМІ "варіанта" розвитку ситуації. Крім того, у "українському" випадку інакше бачаться інтереси США, що не бажають дестабілізації української держави, як це було із Сербією.

Гліб Павловський: Дивно називати "можливим" проект, що відкрито оголошений і здійснюється - хоч і зі слабкими шансами на успіх. Варіант "постановочної революції" відпрацьовується на базі України з 2000 року. Це відпрацьовування почалося негайно слідом за тим як він у результаті обрання Путіна був відвернений у "російської версії" від Гусинського і блоку "Отечество - уся Россия". Американська спроба нав'язати Україні цю перспективу - я маю на увазі нахабні й необґрунтовані претензії до президента Кучми, засновані на інформації таких осіб, як шпигун Мельниченко, що не має ясного алібі в справі Гонгадзе, - носить відверто істеричний характер. Постановникам "київського шоу" варто відзначити, що фотографія з муляжем "відрубаної" голови українського президента на піці, що облетіла весь світ, дуже недоречно нагадала про саме так обезголовленого Гонгадзе. А також про відсутність алібі у групи опозиціонерів-змовників, що маніпулювала "плівками" у дні убивства журналіста. Росія уважно стежить за цими подіями, оскільки рівень іноземного менеджменту, що керує українською опозиційною меншістю, набув абсолютно скандальних форм.

Андрій Окара: На рівні функціонально-рольових аналогій можна говорити про деяку схожість ситуацій у Югославії-2000 і Україні-2002. Однак є, як мінімум, три істотних розходження. По-перше, Югославія до моменту президентських виборів була практично цілком розорена натовською "миротворчою" операцією. Війна підточила цілісність і надійність державного апарата - у Мілошевича на момент виборів уже не було серйозної політичної опори. Україна ж переживає не найважчі часи. По-друге, політична пасивність переважної частини українського населення позбавляє опозицію масової підтримки. Суспільство, що складається переважно з людей з "мінімалістськими" соціально-психологічними установками, нездатне досягати цілей, задекларованих "максималістами" Тимошенко й Морозом.

По-третє, президент України не настільки демонізований у свідомості західних еліт, як Мілошевич. Єдина реальна претензія до Кучмі з боку США — підозра в сприянні постачанням "Кольчуг" в Ірак в обхід санкцій ООН, заснована на декількох фразах із фонотеки Мельниченка. Причому в цих обвинуваченнях поки превалює емоційна, а не аналітична складова. З інших принципових питань ні в об'єднаної Європи, ні в США донедавна не було підстав для серйозного невдоволення Кучмою. Навряд чи президент втратить свою посаду під тиском Заходу, що, напевно, буде "мерехтливою" і ситуативною (чимало нових фактів може відкритися в ході процесу над Павлом Лазаренком).

З великою часткою ймовірності можна чекати, що Захід буде "продавлювати" кандидатуру Ющенка на посаду прем'єр-міністра і нав'язувати його президентові як спадкоємця. Узагалі ж проблема пошуку спадкоємця як гаранта спокійної старості президента відновиться з новою силою. Уведення міжнародних санкцій проти України малоймовірне хоча б тому, що і Європа, і США зацікавлені в ній як у "санітарному кордоні" навколо Росії, "плацдармі розгортання". У тій або іншій формі вони дають зрозуміти, що не ототожнюють президента України й Україну в цілому. Можливо, політтехнологи з Держдепартаменту США завдяки Кучмі введуть в обіг нову категорію — "президент-вигнанець".

Володимир Кременюк: Я думаю, що це неможливо з тієї причини, що Україна має гаранта своєї незалежності в особі Росії. РФ визнала її - нехай не відверто і нехай не до кінця - але вона усвідомлює важливість добрих відносин з Україною. Думаю, що Росія буде дуже ревниво ставитися до спроб НАТО, ЄС або США втрутитися в українські справи. Навіть не тому, що це втручання буде мати антиросійський характер: Росія відчуває ностальгію за спільним минулим і якоюсь відповідальністю за Україну. Так що Україні навряд чи загрожує югославський варіант. Інша справа, що в Росії немає ні політичної волі, ні ресурсів, щоб допомогти Україні перебороти нинішній кризовий стан - РФ сама в кризі. Але не дозволити комусь поглибити українську кризу Росії цілком під силу.

<і>Кор.: Що зміниться у відносинах України й Заходу внаслідок політичної кризи в Україні?

Аріель Коен: Відносини вже погіршилися. Але це не впливає на Україну: політична криза стає хронічною. Цим можна пояснити заяви керівництва Європейського союзу про те, що шанси України вступити в ЄС протягом наступних 20 років примарні.

Ласло Шимені: Істотних змін очікувати не доводиться. Зараз ми не бачимо ніяких дійсно важливих офіційних заяв із боку провідних західних гравців. Не думаю, що Україні загрожують які-небудь економічні санкції, а фінансову допомогу в розмірі, що їй необхідний, Україна і так не одержує. З боку Заходу стосовно України більше слів, ніж справи. На сьогоднішній день проекти, що Україна здійснює з ЄБРР і ЄС, є економічно мізерними, якщо враховувати геополітичну вагу Києва. Тому Україна продовжує збільшувати залежність від Росії, що яскраво ілюструє переважаюча частка російських, а не західних, капіталовкладень в українську економіку. При цьому з боку російського керівництва в наявності бажання розширювати й поглиблювати російсько-українські зв'язки, тоді як західний бізнес в Україну йти не ризикує.

Стюарт Хенсел: Ставлення Європи і США до режиму Кучми вже й так максимально негативне. Воно виявляється в поширеній думці, що позитивний розвиток відносин з Україною і політичні реформи в Україні не будуть здійснюватися доти, поки біля влади Леонід Кучма. Нинішня політична криза тільки підтверджує цю думку. Проте, можливість для збільшення негативного ставлення Заходу до України залишається. Додати негатива у відносини можуть нові подробиці в скандалі з "Кольчугами" або насильницькі дії української влади проти опозиції.

Аркадіуш Сарна: Погану репутацію за рубежем офіційний Київ "заробив" давно. Якщо в ході нинішньої кризи переможуть прихильники Леоніда Кучми, і без того низький рейтинг України упаде ще нижче. Утім, Захід має обмежений вплив на ситуацію в Україні. Це зв'язано з його низькою зацікавленістю - політичною й економічною - у вашій країні, що викликано непослідовністю української влади в реалізації політичних і економічних реформ. Найбільшу можливість тиску на Київ має Росія, від якої Україна залежна в першу чергу економічно. Однак я сумніваюся в тім, що Росія сьогодні зацікавлена і готова до ризикованого - як мені здається - "інвестуванню" у потенційного спадкоємця Леоніда Кучми.

<і>Кор.: Якими Вам бачаться російсько-українські відносини в контексті нинішньої політичної кризи в Україні?

Гліб Павловський: Це будуть гарні, надійні відносини. Росія не стане "виляти хвостом" у залежності від політичної кон'юнктури і не піддасться на провокаційні "повстанські" спектаклі. Росія показала українській еліті варіант переходу від революції до "ліберальної реакції" без розправ і при державно-правових гарантіях власності, яким би шляхом вона не була придбана. Тим самим Росія відкрила Україні двері до ненасильницької демократизації олігархічного ладу.

Андрій Окара: Протягом останніх десяти років політика Росії в СНД була вкрай неефективною, більш того - найчастіше контрпродуктивною. Активна позиція Москви з "грузинського" питання начебто б переломила ситуацію. Тепер натхненне своєю рішучістю керівництво Росії має намір так само кардинально поміняти політикові стосовно інших країн Співдружності. Для України це означає посилення тиску по принципово важливому для обох країн, можна сказати, екзистенціальному питанню - про контроль над українською ділянкою газопровідної системи за допомогою газового консорціуму. Росія зараз значною мірою - "гарант" політичного майбутнього українського президента, його "адвокат" у Європі і США.

Йому, у свою чергу, доведеться стати "гарантом" геоекономічних інтересів Росії й бізнес-інтересів російського капіталу. Україна ризикує перетворитися в розмінну монету в російсько-західних відносинах - Росія буде схиляти її на ті або інші поступки західним партнерам, наприклад, взяти в газотранспортний консорціум третього учасника, Німеччину.

З іншого боку, Захід може визнати, що Україна знаходиться в російській "зоні відповідальності". У російській політичній еліті, особливо серед експертів по російсько-українським відносинам, домінує сумнівне уявлення про нинішнього президента України як "менше зло" у порівнянні з прозахідно орієнтованим Віктором Ющенком.

У такій системі оцінок Леоніду Кучмі іноді навіть приписується "проросійськість", "євразійський масштаб мислення", опозиції ж - прозахідність і антиросійська заангажованість (тому для багатьох російських спостерігачів повною несподіванкою стала підтримка акцій опозиції лідером комуністів, беззастережно проросійським Петром Симоненком).

Є підозра, що і Симоненко, і Мороз, і Тимошенко як люди з більш-менш розвиненим геополітичним мисленням до самого факту можливого постачання на Близьких Схід установок "Кольчуга", здатних засікати невидимі американські "Стелси", причому напередодні агресії США проти Іраку, ставляться позитивно або терпимо. Але логіка політичної боротьби на часі робить їх ситуативними союзниками Держдепартаменту США.

Володимир Кременюк: Звичайно, відносини між РФ і Україною зараз нерівні.

Українська сторона намагається продемонструвати свої відмінності від Росії, щоб навколишній світ бачив в Україні не відокремлену провінцію, а самостійну державу зі своїми культурно-психологічним коренями, власною історією тощо. З боку Росії очевидна туга за імперськими часами, що виявляється не тільки у відносинах із Грузією, але й у відносинах з Україною. Особливо наочно це видно на прикладі проблеми Криму й Севастополя. Росія побоюється, як би Україна не зайшла занадто далеко убік Заходу. Існує думка, що якщо вже йти, те вдвох, дорівнюючи один на одного. І не дай Боже хтось відколеться й залишить іншого в дурнях.

<і>Кор.: Хто із зовнішніх і внутрішніх політичних гравців одержує найбільші вигоди від існуючої ентропії української політичної системи?

Аріель Коен: Я упевнений, що всі гравці зазнають утрат, якщо Україна зануриться в безодню хаосу. В умовах геополітичної взаємозалежності убожіючи Україна справить негативний вплив на Росію, що, у свою чергу, може імплантувати нестабільність у своє оточення. Слабка Україна не цікавить і США з ЄС, що мають потребу в сильному й упевненому в собі найближчому сусіді Російської Федерації. Ті, хто думають, що вони виграють від ослаблення України, міркують категоріями "старого мислення" із душком радянської епохи і найгіршими з епізодів ХVІІІ, XIX і XX століть європейської історії, найбільш трагічних для народу України. Щиро сподіваюся, що нинішня криза буде переборена, і Україна відновить своє просування до незалежності і ринкових реформ.

Ласло Шимені: Я не бачу для зовнішніх менеджерів України очевидних вигод від поглиблення політичної кризи в Україні, незважаючи на те, що він створює певні передумови для скупки ласих частин української економіки задарма: це загрожує занадто великими геополітичними ризиками.

Стюарт Хенсел: Важко уявити собі групи, що виграють від погіршення політичної ситуації в Україні. Хоча багато залежить від змісту, що вкладається в "погіршення". Скажемо, у Кучми ця дефініція буде трохи іншою, ніж, наприклад, у Тимошенко. У західних спостерігачів із приводу цього є кілька точок зору:

1. Малоймовірно, що пан Кучма і його союзники виграють від погіршення політичної ситуації, тому вони хочуть припинити існуючу кризу якнайшвидше. Для них надія на посилення власних позицій у сформованій ситуації є мінімальною.

2. У виграші може виявитися опозиція, якщо під "погіршенням" розуміти посилення тиску на Кучму. На вулиці буде виходити усе більше людей, що викличе більш різку реакцію з боку влади. Це збільшує шанси опозиції на перемогу. Хоча не ясно, хто виграє в більше - Тимошенко чи Ющенко.

3. Якщо розглядати міжнародний аспект проблеми, важко побачити, хто з геополітичних гравців виграє від політичної нестабільності в Україні. Занадто спрощено думають ті, хто думає, що Росія одержує певну вигоду від нестабільної України. Сам же Захід від поглиблення процесу ентропії політичної системи в Україні безперечно не виграє.

Аркадіуш Сарна: Сьогодні ситуація в Україні дуже динамічна, і прогнозувати ризиковано. У будь-якому випадку, відкритим залишається питання - хто буде спадкоємцем Леоніда Кучми. Думаю, що неоднозначна позиція влади й опозиції, а відповідно й найбільш популярного сьогодні політика Віктора Ющенка - доказ того, що основні гравці української політичної сцени не упевнені в правильності своїх стратегій.

<і>Кор.: Чи згодні Ви з твердженням, що Росія як один із зовнішніх менеджерів України одержує найбільші вигоди від існуючої ентропії української політичної системи?

Гліб Павловський: Нічого подібного. Росія й Україна - країни з високим ступенем взаємної присутності у внутрішніх справах один одного. До речі, візовий режим не зменшить обсягів цієї присутності, але підвищить потенціал його кризовості. Відкриті кордони у випадку потрясінь в Україні загрожували б і стабільності в Росії виникненням революційного вогнища у неї під боком. Були б втрачені перші скромні плоди стабільності й економічного росту не тільки в Україні, але й у Росії; капіталізація наших країн різко упала б. Зрозуміло, Росія цього не витримає. Тому ми особливо цінуємо заяву Кучми про те, що "другої революції не буде".

Андрій Окара: Так, одержує. Але ці вигоди короткочасні й примарні. Якщо Україну, образно виражаючи, "здати на металобрухт", а саме так розуміють свою задачу деякі агенти російського бізнесу, то на цьому можна непогано заробити. Але тільки один раз. І одержати на південному кордоні Росії 48-мільйонне стагнуюче і некероване суспільство. Говорять, українців, що бігли в 1933 році від голоду в Росію, десь на кордоні Сумської й Курської областей зустрічали спецпідрозділи з кулеметами. У нинішніх умовах масова міграція з України в центральну Росію здатна загострити і без того серйозна соціальна криза.

Узагалі ж у Росії поки немає чіткої й послідовної української політики, а міри, що пропонує і владна еліта, і російське експертне співтовариство, побудовані найчастіше на технології шантажу, що викликає симетричну реакцію з української сторони. Вочевидь, баланс російсько-українських інтересів у політичній і економічній сферах може бути досягнуть тільки на основі уявлення про спільність цивілізаційної парадигми й близькості геополітичних надзадач, що припускає паритетність відносин і взаємні поступки по широкому спектрі питань. У противному випадку ці відносини будуть будуватися по конфліктній моделі, а вигоди будуть одержувати "зовнішні менеджери".

Володимир Кремінь: В жодному разі. Напевно знаю, що в Росії багато дурнів, що будуть одержувати від української кризи якесь задоволення. Але варто враховувати, що Росії вигідніше мати справи з Україною, як із політично й економічно зрілою державою. У перспективі, років через 30-50, відносини між трьома слов'янськими державами повинні прийняти форму взаємодії на зразок скандинавської: Швеція, Данія й Норвегія культурно близькі друг до друга, але не припускають при цьому жодної взаємної інтеграції. Очевидно, що саме Росія повинна допомогти Києву перебороти цей етап кризи. Погіршення ситуації в Україні може вилитися для РФ в потоки біженців.

По-друге, ослаблення України буде супроводжуватися залученням зовнішніх сил у внутрішні справи Вашої держави. Це порушує закономірне питання - чи не використовує хтось цю кризу в антиросійських цілях. Нарешті, не варто забувати і такий аспект, як взаємні симпатії українців і росіян. Росіяни не настільки далекі українцям, щоб бути байдужими до їх долі. Упевнено, що в Росії досить груп впливу, заклопотаних українською кризою і зацікавлених не тим, як використовувати її у своїх інтересах, а тим, як швидше перебороти проблеми і створити стабільну політичну й економічну систему влади в Україні.