пРезидент "всея Руси"

Цей матеріал Вахтанга Кіпіані вийшов у понеділковому числі газети "Киевские ведомости" за підписом "Єгор Макаров". Вахтанг, який написав статтю на прохання газети, не був повідомлений про рішення редакції підписати матеріал ім'ям неіснуючої людини. Вже постфактум у "Ведомостях" йому пояснили, що заборона на його ім'я пов'язана з критичними висловлюваннями на адресу Віктора Медведчука в ході круглого столу щодо політичної цензури, який відбувся минулого тижня. Віднині Вахтанг Кіпіані припиняє співпрацю з "Киевскими ведомостями".

малюнок Dennis Cox

Володимир Путін – час піввікового ювілею

"Шановний Володимире Володимировичу! Від імені й за дорученням прийміть запевнення у щирій повазі тощо". Таких телеграм сьогодні принесуть за адресою "Москва, Кремль", упевнений, не одну тисячу. Адже Путіну – 50!

Політик, якого чекали

Володимир Путін увійшов у російську історію ХХ століття характерною качиною ходою перевальцем. Одягнений він був не в офіційний костюм, і не в мундир професійного військового (читай – багаторічного бійця "невидимого фронту"), а в джемпер грубого в'язання і курточці. Вираз обличчя – специфічно-скептичний. Погляд – гострий, професійний. Характер – нордичний, витриманий.

Володимир Путін як лідер великої країни – немов парафраз із казки: тридцять років і три роки сидів добрий молодець на печі, а потім р-р-раз і в царі. Розмачулена хаотичними реформами країна про такого лідера могла тільки мріяти. Людина, позбавлена крайнощів. Не базіка, але і не тиран. Афористичний: "хто Росію скривдить – дня не проживе".

Володимир Путін любить: дружину і двох дочок, німецька мову, гірські лижі, погони полковника КДБ, ура-патріотичну групу "Любе" і відпочинок у Сочі. Не любить: чеченських сепаратистів, Березовського і Гусинського, "старе" НТВ і підлабузників.

Справжній полковник

Ініційований "царем Борисом" проект "Путін" виявився досить успішним. Зі скромного чиновника Ленради (за Собчака) і Кремля (за Єльцина) Володимир Путін практично на очах виріс до успішного і досить популярного публічного політика, що блискуче виграв президентську кампанію 2000 року. Готовий битися об заставу, що за нинішнього становища він без проблем буде переобраний на будь-яких чергових виборах. У нього немає конкурентів – це раз. І два – за останні роки йому вдалося майже все. Крім "наведення конституційного порядку" у Чечні, звичайно. Чечня – це особлива розмова. Не в цей день.

Путін з перших днів правління відзначився низкою великих і малих справ. Почнемо з того, що він практично покінчив з намірами великих фінансово-промислових кіл (їх ще називають олігархами), що бажали впливати на політику. Пішли в історію або спішно емігрували недавні єльцинські фаворити. На зміну банальному економічному "дерибану" природних монополій і найважливіших підприємств прийшов тверезий розрахунок. І як це не пишномовно звучить – державний інтерес.

Немає і такого поняття як "путінська родина". У політичному, звичайно, змісті. Тільки лише найбільш безбаштові медіа роблять героїчні зусилля, наміряючись звести в ранг головного олігарха нового Кремля – "православного банкіра" Сергія Пугачова (він керує "Межпромбанком" і є членом Ради Федерації).

Його ідея посилення впливу держави була благополучно реалізована у вигляді створення "надгуберній" - семи федеральних округів, керівники яких призначаються особисто главою держави і виконують функцію "ока государева" на гігантських російських просторах – від північних морів до казахстанських пустель.

Подивиться, як елегантно Путін "вишикував" всю амбіційну регіональну еліту, включаючи найпроблемніші з погляду формули "беріть суверенітету скільки хочете" місця – Татарстан, Башкирію, Інгушетію. Трошки широко розрекламованих візитів у Казань, приміряння татарського тюбетея (це такий національний головний убір), пірнув на сабантуї особисто в кисляк у пошуках монетки (є у волзьких татар така народна забава) – і від розмов про якийсь "татарстанський сепаратизм" не залишилося і сліду. Після чого навіть безневинна спроба президента республіки Мінтимера Шаймієва ввести латиницю як основу національної писемності благополучно провалилися. Москва не забороняє, але й не радить. Путінські поради порушувати в сучасній Росії не прийнято. "Авторитет, па-а-анимаешь..." - як міг би сказати з цього приводу Борис Миколайович.

Путин вірить людям у погонах. Тому що сам їх носить. Принаймні, у душі. Адже, як відомо, колишніх полковників КДБ не буває. Міністр оборони, більшість керівників федеральних округів, нові голови суб'єктів федерації, сенатори та лідери думських фракцій, менеджери загальноросійських телеканалів, не говорячи вже про призначенців його власної канцелярії – усе це вихідці зі спецслужб. Вони так само, як і Путін небагатослівні, воліють діяти непомітно, але так щоб напевно. Нічого не поробиш, вади професії.

Who is mister Putin?

На зовнішньополітичних фронтах у Путіна справи йдуть не так успішно, як усередині країни. Адміністративні надзусилля молодої кремлівської команди разом із загальносвітовим процесом росту цін на сиру нафту дали Володимиру Путіну можливість поєднати приємне з корисним – заробляти непогані гроші на прагненні європейців жити в теплі і при світлі й одночасно виводячи країну з напівмаргінального кола наших колишніх друзів, вічних російських супутників, яких американський лідер Джордж Буш називає "віссю зла" - Північна Корея, Іран, Ірак, Куба...

І все ж таки Путіна, схоже, не полишають думки про реванш. Він категорично відмовляється визнати реалії останніх одинадцяти років, у плині яких на уламках глиняного колоса виросли нові незалежні держави. Українська політика Путіна – дійсно існує. Брязкання зброєю на грузинському кордоні – сигнал Америці: янкі, гоу хоум! Суперечки з Литвою про статус Калінінградської області, волею історії відрізаної від російського материка – попередження Європі, що йде вперед до єднання, забувши в себе на задвірках велику цивілізацію...

Увесь час доводиться порівнювати Путіна з Єльциним. Час багатогодинних пильнувань з вудками і "без краваток" (як це було з "другом Рю") пішли у минуле. Прийшов час театрально-сімейної дипломатії. Мало коли закордонний лідер не починає (або закінчує) свій візит відвідуванням Санкт-Петербурга. Місто на Неві, що велетенськими кроками наближається до свого 300-річчя, поки неофіційно, але усе упевненіше приміряє одяг ще не першої, але явно не другої столиці російської держави.

І якщо в 2003 році Путін своїм указом перенесе столицю з купецької Москви до імперського Петербурга, що відповідає його внутрішнім переконанням, – ніхто і не здивується. Еліта спішно почне пакувати валізи. І замість слів "Барвиха", "Рублевское шосе" виникнуть у пам'яті напівзабуті, але наповнені флером колишньої величі назви. Гатчина. Петергоф. Ломоносов. Кронштадт.

Можливо, саме відчуттям початку кінця і викликаний відчайдушний крок мера Москви Юрія Лужкова, що змушений був дістати зі своєї бездонної кепки відіграну, але все-таки козирну карту. Ідея повернути на Луб'янку пам'ятник Феліксу Дзержинському, главі ВЧК і "кращому другові радянських безпритульників" - як символічний, але і настільки спізнілий подарунок.

Він росіянин. І це багато чого пояснює

Вірна ознака щирої народної популярності того або іншого політичного лідера – анекдоти про нього. Багато з них при ретельнішому розгляді виявляються новоросійськими переробками, але деякі, судячи з усього, складені нашими мудрими сучасниками спеціально під нашого іменинника. Існує думка, що ще років двадцять тому у радянському КДБ був спеціальний "зовсім секретний" відділ, що нібито писав анекдоти. І паралельно відслідковував найязикатіших товаришів, проводив з ними роз'яснювально-виховну роботу...

Вдалий анекдот краще будь-якого "білого" або "чорного" піара підкреслює вигідні сторони нашого ювіляра. І треба визнати, більшість зі знайдених в Інтернеті анекдотів грають на імідж Володимира Володимировича.

От, наприклад, реакція на небагатослівність Путіна, його уміння говорити шпаркими, односкладовими фразами.

Заходит Путин в ресторан и говорит: Буду краток. Крабов. И пиво, пожалуйста.

Рішучість і професійні звички також стають предметом розіграшу.

- Вы слышали, Путин приказал правительству остановить инфляцию!

- Не совсем так. Он распорядился ее задержать. И посадить.


Ну, і нарешті, з розряду – він наш, росіянин. І це багато чого пояснює.

Приходит пьяный Путин домой, еле на ногах стоит. На пороге жена.

- Вова, где же ты так напился-то, а?

- Наина...

- Какая же я Наина, это у Бориса Николаевича - Наина.

- Наина...

- Да я всю жизнь была Людмилой, ты чего?

Путин: Наинагурации!