Коли ж буде прочитано листи?

Середа, 4 грудня 2002, 10:32
Парламентські слухання з питань політичної цензури відкрилися в день, коли за повір`ям, діти починають писати листи Святому Миколаю…

З самого початку поняття "цензура" асоціювалося, насамперед, із владою. І саме цією обставиною пояснюється дискусія, яка спалахнула з того приводу, є вона чи її нема в Україні. Справді, у первинному значенні застосування цензури означало те, що існує певна державна установа і її посадовці, які з червоним олівцем читають газети до їх виходу в світ і викреслюють те, що вони вважають шкідливим чи небезпечним для влади.

У міру розвитку демократичних стандартів різні суспільства по різному приходили до того, що цензура шкідлива не лише для суспільства, а й для самої влади. У сучасних демократіях створено необхідні інститути, які унеможливлюють застосування цензури у будь-якій формі. Однак, що стосується перехідних суспільств, тут залишається ще чимало проблем, пов`язаних як із недорозвиненістю демократичних інститутів, так і браком тієї самодисципліни, яка робить демократію не стільки інституційним явищем, скільки громадянським вибором звичайних людей.

Звичайно, в Україні діють і певні демократичні інститути, і загалом непогані закони також є. Однак існує й цензура. Тільки не в отій первинній формі, як це розумілося, скажімо в часи Маркса, а у формах сучасних, які зумовлюють її існування специфікою взаємин у чотирикутнику "влада-власник (засновник) ЗМІ – керівник ЗМІ – журналіст". Одразу спробую обґрунтувати, чому я виокремлюю цензуру поміж інших засобів перешкоджання виконанню журналістом своїх обов`язків. Розглянемо два приклади.

Перший. До друкарні, яка тиражує газету Х, приїздять дебелі хлопці з голеними потилицями і кажуть директору: "Якщо ти надрукуєш ще хоч один номер газети Х ми твою друкарню спалимо".

Другий. Державний службовець ненав`язливо і інтелігентно телефонує головному редактору газети Х і просить не друкувати критичний матеріал, або хоча б змістити деякі акценти. Здавалося б, обидва приклади ілюструють одне й те ж саме, але в різній манері: бандити просто вимагають більше не друкувати газету, а чиновник інтелігентно просить зняти матеріал чи підкоригувати його. Але і перше, і друге є прямим перешкоджанням виконанню журналістами своїх обов`язків. Однак різниця є. І не стільки в манері, скільки в тому, що коли вихід газети припиняють бандити – це одне. А коли знімається чи редагується матеріал на прохання чиновника – це вже інше.

В обох випадках результатом є те, що громадяни не отримають інформації. Але коли в першому випадку перешкоджання роботі журналістів є справою міліції, то в другому – це вже не тільки перешкоджання, але й цензура. І це вже справа не тільки міліції, а й суспільства, яке під час виборів найняло чиновника на роботу, проголосувавши за його кандидатуру і делегувавши від імені мільйонів людей і кожного зокрема певні повноваження.

Але суспільство не наймало його для того, щоб він дозував чи коригував інформацію, на основі якої суспільство буде ухвалювати нові рішення. Бо це вигідно лише чиновнику особисто, бо він хоче втримати владу. І тому, хоч, повторюю, результат дій бандита і чиновника однаковий, а останній поводиться значно чемніше від бандита, провина чиновника значно тяжча, оскільки він учинив це він імені держави, яка, принаймні на папері, декларує свою демократичність.

У той час, коли розвинуті демократії вже давно визначили роль і місце в суспільстві вільної преси, ми ще й досі як монахи-філософи намагаємося вигадати велосипед, казуїстично дискутуючи, що ж воно таке, свобода слова, наскільки вільною може бути журналістика і чи впливає чи не впливає журналістський матеріал на дійсність.

Цікаво, що наявність проблем зі свободою слова та журналістів визнають самі посадовці. Причому найвищого рангу. Ще влітку 2000 року Леонід Кучма відверто заявив: "Складність ситуації, я якій перебувають сучасні українські медіа вповні ілюструють самі газети та телеканали. "Україні потрібна ефективна, незаангажована, по-справжньому вільна преса. Поки що формування інформаційного простору в Україні просувається складно. Оскільки (…) деякі ЗМІ ставлять перед собою завдання не стільки інформувати громадськість, скільки вдовольняти амбіції та інтереси кланів. Специфіка джерел фінансування ЗМІ нерідко визначає суб’єктивний, заангажований характер діяльності, причому подібні мас-медіа часто діють не озираючись на морально-правові, етичні норми." ("Факты ", 8 червня 2000 року).

Леонід Кучма засвідчив, що проблеми зі свободою відчувають як приватні, так і державні ЗМІ: "В Украине действительно нет по-настоящему независимых СМИ. Президент заметил, что в стране существуют государственные СМИ, которые больше похожи на советские, в которых отражается лишь одна точка зрения. В то же время, существует большое количество негосударственных СМИ, которые отражают не те мнения, которые существуют в обществе, а мнение своих собственников".

Виступаючи перед працівниками радіо, телебачення й зв'язку у листопаді 2002 року, Леонід Кучма продемонстрував свою поінформованість: "Особливо прикро, що працівники теле- і радіокомпаній не можуть повною мірою реалізувати принцип свободи журналістської творчості через протиріччя з бізнесовими інтересами підприємницьких структур та їх власників. А це часто призводить до того, що обдаровані фахівці перестають слугувати інтересам глядачів і слухачів на догоду задоволення потреб і амбіцій хазяїв чи певних політичних сил.

Нерідко вина за все це перекладається на державу з відповідними звинуваченнями. В Україні вже розхожою стала фраза: у нас є свобода слова, але немає свободи засобів масової інформації."
(15.11.2001. ВИСТУП Президента України Леоніда КУЧМИ перед працівниками радіо, телебачення й зв'язку - офіційний сайт президента України).

Під час однієї з прес-конференцій, президент визнав: "…в нас багато приватних видань і сьогодні зрозуміло: хто господар, той і диктує політику". Однак відповідаючи на запитання: "що б Ви сказали журналістам, які увійшли до Незалежної профспілки журналістів і страйкому, які стверджують, що в Україні існує політична цензура?", президент України Леонід Кучма зазначив: "Я б їм сказав, що готовий разом з ними сідати й розбиратися, що вони бачать під політичною цензурою на конкретних прикладах". Однак (УНІАН, 8.10.02).

Таким чином, можна констатувати:

1. Дискусія з приводу свободи ЗМІ, тиску на журналістів, заангажованості ЗМІ, цензури у формі обмежень у висвітленні окремих подій та згадувань окремих прізвищ точиться давно і підтвердженням цьому є численні свідчення.

2. Президент сам говорив про те, що "…деякі ЗМІ ставлять перед собою завдання не стільки інформувати громадськість, скільки вдовольняти амбіції та інтереси кланів. Специфіка джерел фінансування ЗМІ нерідко визначає суб’єктивний, заангажований характер діяльності, причому подібні мас-медіа часто діють не озираючись на морально-правові, етичні норми."


3. Президент сам заявив, що певні форми цезури мають місце у державних ЗМІ: "…в стране существуют государственные СМИ, которые больше похожи на советские, в которых отражается лишь одна точка зрения."

4. Президент також сам говорив про те, що певні форми цензури використовуються і в приватних ЗМІ, а також про те, що ЗМІ адекватним чином не задовольняють інформаційних запитів суспільства: "В то же время, существует большое количество негосударственных СМИ, которые отражают не те мнения, которые существуют в обществе, а мнение своих собственников."

Все це може означати, що упродовж тривалого часу президент України та гарант Конституції констатував прямі чи опосередковані ознаки порушення тієї самої Конституції.

Чому ж президент, запропонував таку правничу логіку: ви вважаєте, що вчинено злочин – доведіть. Або інше: проблеми є, але чи називати їх цензурою, в цьому ще треба розібратися. Можу припустити, що у звинуваченні стосовно наявності політичної цензури президент побачив саме політичне звинувачення і відкинув його. Однак парадокс полягає в тому, що цензура як політичне явище вимагає більшою мірою неполітичних, ніж політичних рішень.

Конституція України цензуру забороняє. Ну і що? Її нема, бо так написано в Конституції? Чи може вона існує. І існує тому, що за 10 років незалежності ми так і не спромоглися створити дієвого системного механізму, який би забезпечував втілення у реальному повсякденному житті того, що написано у дуже гарних і демократичних, проте, абсолютно відірваних від реалій законах. Маю на увазі те, що за 10 років ми так і не змогли врегулювати взаємини у чотирикутнику "влада-власник (засновник) ЗМІ – керівник ЗМІ – журналіст".

І саме ця неврегульованість, плюс економічна нестабільність, мінливість законодавства, яке до свободи слова, на перший погляд, не має жодного відношення, дає змогу чиновнику висловлювати свої побажання щодо змісту журналістських матеріалів власнику. Бо власник, навіть якщо він цілком сучасний і прагне розвивати свою газету чи телеканал як бізнес, а не інструмент політичного впливу та пропаганди, добре знає, що існує податкова, пожежна, санітарна та інші служби, які в разі його нелояльності до чиновника запрацюють на повну потужність. І тоді редактор отримує вказівку від власника. А журналіст – від редактора.

Більше того, часто на журналіста й тиснути не треба. Достатньо взяти принесений з місця події сюжет, де згідно з журналістськими стандартами, все збалансовано, представлено різні позиції й висловлювання різних сторін і просто відредагувати під час монтажу – вилучити синхрон неугодного політика, а потім ще дописати дикторський текст з відповідними оцінками.

Таким чином, неврегульованість взаємин між владою, власниками, редакторами та журналістами породжує ще одну проблему. А саме катастрофічний спад професійності ЗМІ. Але коли редактор вимушений займатися не топ-новинами, а заказухою, то завтра і для журналіста перестає існувати те, що ще вчора вважалося новиною.

Спад професійності ЗМІ виражається у конкретних процесах і явищах:
1. Низка ЗМІ скоротила обсяг новинних програм.
2. Інформаційні програми провідних телеканалів почали нагадувати одна одну.
3. Висвітлення фактів дедалі активніше почало підмінятися версіями та коментарями подій, причому, знову ж таки за змістом практично однаковими на різних телеканалах.
4. Утворилося два паралельних інформаційних поля: в Інтернеті йшлося про одні події, а в традиційних ЗМІ по інші – при чому стосовно окремих подій різниця була настільки разючою, що могло скластися враження, нібито Інтернет і традиційні ЗМІ висвітлюють події у двох різних країнах.
5. У новинних передачах провідних телеканалів грубо порушується принцип об’єктивності, плюралізму й збалансованості, що виражалася у представленні лише однієї точки зору, а інша сторона, якщо і представлялася, то лише у вигляді критичних коментарів ведучих на тлі "картинки". Водночас у якості експертів чи інтерв'юерів також запрошувалися переважно представники однієї сторони.

Якщо повернутися до проблеми стосунків, слід чесно визнати: складність проблеми, таким чином, не стільки в тому, що існують погані власники й редактори, які тиснуть на журналістів. а в тому, що і власники, і редактори, і журналісти часто-густо є однаково безправними. Більше того, одна справа журналісту наважитися а рішучий крок, грюкнути дверима, звільнитися з роботи в надії знайти іншу. І зовсім інша – поставити під загрозу і власний бізнес, і робочі місця сотень людей. І це при тому, що відкривши нову газету чи студію, власник точно знає, що зіткнеться з точнісінько такими правилами гри.

Тому розрубати цей вузол, що туго затягнувся навколо проблеми цензури, можна лише тоді, коли буде поставлене завдання добитися не директивної її відміни, а відміни по суті. І зробити це можна лише однаковою мірою захистивши власника, реактора й журналіста. Звичайно, при цьому не варто забувати ще про один нюанс. А саме, щоб представники цієї трійки самі хотіли бути захищеними.

Справедливі правила взаємин у чотирикутнику: влада - власник ЗМІ - керівник ЗМІ – журналіст можна встановити без першого учасника, тобто без влади. Але без домовленостей і взаємодії власника, редактора та журналіста зробити це неможливо. Влада, скажімо на рівні парламенту, може ухвалити чергове рішення чи закон, яким би закріплювалася роль і місце ЗМІ в суспільстві, а їх діяльність передбачала б дотримання тих професійних стандартів об`єктивності, збалансованості інформації, нейтральності до результатів інформування.

Однак тільки власники спільно з редакторами і журналістами можуть розробити, скажімо, внутрішні нормативні документи, які б враховували специфіку та особливості кожного окремого ЗМІ, однак при цьому обов’язково включали б в себе основні загальноєвропейські принципи діяльності ЗМІ і журналістів. Тільки власники спільно з редакторами й журналістами можуть домовитися, що на основі цих документів вони укладають тристоронні контракти і потім кожна зі сторін слідкує за їх виконанням, а порушення контракту кваліфікує як перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, що підпадає під статтю 171 Кримінального кодексу України.

Чому потрібні нові внутрішні нормативні документи? Чому б не внести відповідні зміни до статутів та програмних концепцій? Справа в тому, що запровадження нових нормативних документів, скажімо, "Положень про редакційну політику", вигідно відрізняється від інших варіантів тим, що, на відміну від того, якби загальноєвропейські норми записувалися до редакційних статутів чи програмних концепцій, аби на їх основі укладати контракт між власником, керівником ЗМІ та журналістом, запровадження "Положень про редакційну політику" не потребує трудомісткої й тривалої процедури перереєстрації статутів, програмних концепцій, а відтак не тягне за собою необхідність переліцензування.

Що потрібно зробити, аби керівники дійсно захотіли піти на такий крок. І тут вже слово за владою. Безперечно, будь-який нормальний власник зацікавлений у прибутку. Так само безперечно, що одним із основних критеріїв у медіа-бізнесі є оперативність, правдивість і незаангажованість інформації. От тільки справа в тому, що власник у нашій ситуації, можна припустити, не зовсім класичний, бо з одного боку хоче і використовує ЗМІ для досягнення політичних цілей через неприродну для них функцію піару і пропаганди, а з іншого – ще й хоче мати прибуток як нормальний бізнесмен.

Свідченням цьому – недавня конференція з питань реклами, організована Незалежною Асоціацією Мовників за участі профільного парламентського комітету. Керівники й менеджери провідних телеканалів справедливо наголошували на тому, що запорукою незалежності ЗМІ є прибутковість, основним джерелом якої є збільшення обсягів реклами. Пропонувалося дозволити рекламу алкоголю й тютюну, а також переривати рекламою фільми. Даруйте, але ж за оцінками багатьох експертів за останні 2-2,5 роки обсяг рекламного ринку зріс майже на 40%. Зрозуміло, це відбулося передусім на користь провідних, а не провінційних ТРК.

Інакше кажучи, провідні ЗМІ почали заробляти більше, але стали ще менш вільними. Однак вони вимагають лібералізації рекламного законодавства, аби заробляти ще більше, але при цьому годувати суспільство тим самим недоброякісним продуктом. Насправді так не буває. Аби заохотити власників швидшими темпами перетворювати свої медіа з пропагандистів й агітаторів на нормальні цивілізовані ЗМІ суспільство може піти на певні поступки. Навіть ціною певної шкоди для себе. Але тільки в тому разі, коли натомість отримає якісну інформацію й виконання ЗМІ своїх питомих функцій - від чого, знову ж таки, виграє.

Звичайно, все це потребує і законодавчих змін економічного характеру, так і змін до законодавства про ЗМІ. Однак лише внесення цих змін поряд з кроками назустріч один одному усіх сторін не лише зробить стосунки між власниками ЗМІ, їх керівниками й журналістами прозорими й справедливими, а й підкреслить для ЗМІ ту роль, яку вони покликані виконувати в суспільстві, забезпечить захист прав власників, керівників ЗМІ та журналістів, унеможливить прямий чи опосередкований тиск влади на засновника чи тримача акцій, їх, у свою чергу, на – менеджерів і продюсерів, а останніх – на журналістів, а значить унеможливить явище цензури саме в житті, а не папері.

Отож, нехай діти пишуть листи Святому Миколаю. Їх обов`язково буде прочитано. Діти просять подарунки, наприклад – ляльки чи машинки. Вони не знають того, скільки зусиль дорослі повинні докласти, аби дитячі мрії збувалися. Давайте й ми, дорослі, визначимося, чого ми хочемо. Бо серед справ, які визначають наскільки країна розвинута і наскільки в ній є щасливе дитинство, проблема вільних медіа, їй-Богу, не остання. І тоді і наші, і дитячі бажання точно справдяться.

Діти пишуть листи. Пора їх читати.



powered by lun.ua