Чому я прийду на мітинг 9 березня. Погляд на тлі історичної ретроспективи

3 перегляди
П'ятниця, 7 березня 2003, 08:32
Загальновідомо: революції здійснюються в столицях. Українська демократична революція 1990-91 років не була винятком - але мала вельми характерні особливості, про які сьогодні варто згадати.

Найперший офіційно дозволений загальноміський мітинг "неформалів" відбувся на площі біля Республіканського стадіону (жодного базару там ще не було!) восени 1988-го. Формально він був присвячений проблемам екології - але для приблизно двадцяти тисяч киян то була ще нагода заманіфестувати підтримку ідеям перебудови (яку вочевидь гальмувало республіканське керівництво на чолі з "твердокам’яним" Щербицьким).

Навесні наступного 1989 року на мітингу 22 травня біля пам'ятника Шевченку вперше масово з’явилися синьо-жовті прапори. А на кінець року мітинги "Товариства української мови ім. Шевченка", "Зеленого Світу", "Меморіалу" та новозаснованого "НРУ за перебудову" стали настільки звичною частиною київського пейзажу, що одна вельми свідома поетеса навіть розпочала свій вірш рядком: "Над мітингом летіли журавлі". Вінцем став мільйонний живий ланцюг між Івано-Франківськом, Львовом і Києвом на День соборності України у січні 1990-го.

Зауважу: тоді й гадки не було, що хтось комусь заплатить за кількагодинне стояння з прапорами на якомусь 109-му кілометрі житомирської траси. Але люди власним коштом і зусиллями виїздили на цей далекий кілометр, вірячи: тим вони роблять велику спільну справу.

Загальновідомо: революції планують мрійники, здійснюють - фанатики, а з їхніх наслідків користаються негідники. Друга мітингова хвиля в Києві, яка припала на осінь 1990-го, відзначалася тим, що вона була вже спланована. І в стотисячних юрбах, які в жовтні щодня підходили до Верховної Ради, скандуючи "Геть Масола й Кравчука!", були вже не тільки мрійники з кіл київського студентства й інтелігенції, але й галичани з твердим фанатичним блиском в очах: "осягнемо незалежну Україну, або загинемо в боротьбі за неї".

Щоправда, й ця хвиля, сягнувши апогею того дня, коли парламент таки задовольнив вимоги голодуючих студентів, дуже швидко пішла на спад. У грудні 1990-го - березні 1991-го націонал-демократи вели ар'єргардні бої на захист арештованого Хмари, виходили на площу, щоб солідаризуватися із розчавленим радянськими танками Вільнюсом, протестували проти підписання нової Союзної угоди, вимагали від прем'єра Фокіна швидше запровадити свою валюту замість перших, віддрукованих на обгортковому папері "масолівських" купонів (з яких у магазинах ножицями відтинали необхідну кількість квадратиків). Але всі ці акції й близько не наближалися за чисельністю до того, що пережив Київ у жовтні 1990-го.

Що ж до незалежності, то вона впала на киян несподівано, після тріскучого провалу авантури під назвою "ГКЧП" (українська абревіатура "ДКНС" за три дні панування путчистів так і не прижилася). Цю незалежність було проголошено голосами переляканих компартійних номенклатурників, які на такий спосіб воліли зберегти свій контроль над республікою. Це їм вдалося: колишні секретарі парткомів укупі з "червоними директорами" й заповзятливими комсомольцями-бізнесовцями склали основу формування нової "еліти" вже незалежної України. Допустили до "корита" (звичайно ж, вельми дозовано, не на перші ролі) й декого з націонал-демократів. З плодів революції, як і слід було того очікувати, скористалися негідники.

То ж невже порив мрійників тоді, наприкінці 1980-х - на початку 1990-х, був абсолютно марний?

Смію твердити: ні. Якщо сьогодні Україна не є все ж класичною диктатурою (на кшталт Білорусі, чи Туркменістану), то цим ми завдячуємо закладеним саме тоді підвалинам демократичних процедур, основам нового, вже не "совкового" світобачення, першим пагонам громадянського суспільства. Демократичний імпульс, який Україна отримала майже півтора десятиліття тому, виявився настільки потужним, що повністю пригамувати його нікому так і не вдалося.

І, якби за українською незалежністю не стояли мітинги й демонстрації 1989-1990-го, якби незалежність упала на нас цілком незаслужено, цілком імовірно, що наш "Кучменістан" був би як дві краплі води схожий на "Лукашенколенд" (де, як відомо, навіть проста демократична фразеологія давно вийшла з обігу).

Чи вірю я у швидку й рішучу перемогу акції "Повстань, Україно"? Безумовно, що ні. Надто пасивною є заклопотана виключно проблемами "хліба наденного" більшість наших співгромадян. Надто розрізненою - опозиція. Нарешті, надто поріділи лави побитих життям мрійників. Поменшало й фанатиків. А ті, хто приходять на мітинг, щоб відпрацювати свою п'ятірку чи десятку, не годні відтворити святкової, піднесеної, трохи тривожної атмосфери тих перших київських мітингів і демонстрацій.

І все ж я вийду на вулицю 9 березня. Бо напевно знаю: якщо того дня лишуся вдома я, якщо лишаться мої друзі, яких я шаную - краще від того не стане нікому. І наші шанси на пристойне європейське майбутнє (і так не надто великі) зменшаться врешті-решт до нуля.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник, депутат Київради у 1990-1994 роках

Читайте нас також у Telegram. Підписуйтесь на наші канали "УП. Кляті питання" та "УП. Off the record"



powered by lun.ua