Микола Вересень: "Тарас зробив найкращу кар'єру серед українських журналістів"

"Він був балагур, веселун, і був фанатом своєї роботи. І фанатом війни".

Це Юлія Мостова про Тараса Процюка. Оператора з України, якого на батьківщині знали тільки всередині тусовки, але який, без перебільшення, був журналістом світового рівня. У вівторок його убили в Багдаді.

"Він і Сергій Корозій [ще один оператор київського бюро "Рейтер"] – люди, які не могли без війни. Тарас був зразком того, як треба ставитися до своєї справи – війна це або мир, стосується зовнішньої політики або внутрішньої. Цією, своєю справою, треба хворіти. І він хворів", - каже Мостова.

"Ми, "Дзеркало тижня" намагалися взяти інтерв'ю в Тараса як у журналіста, який увійшов до еліти міжнародної журналістики, принаймні серед операторів. Однак контракт із "Рейтером" забороняв йому це зробити. І дуже шкода, що про цього українця в країні знали в обмеженому колі професіоналів.

Смерть Тараса дає відчути, який маленький світ. І те, що трапляється за тисячу кілометрів від України – стосується нас напряму. Є окремі люди, які забезпечують дифузію між Україною й світом, між професіоналами. Україна повинна перестати почувати себе окремою планетою, "хатою скраю". Й інтегруватися в цей світ, щоб жити, щоб жити краще – через дотичність із найкращими із професіоналів, із еліт". Найкраще про Тараса, на думку Мостової, може розповісти Микола Вересень.

- Ми були друзями з Тарасом.

- Як ви познайомилися?

- Це досить давно було, років 13-14 тому. Тоді п'ять-сім людей почали працювати в нерадянському стилі. Це Юля Мостова, яка працювала тоді на "Франс-прес", Тарас Процюк, Сергій Корозій, Ростислав Хотин, Сашко Ткаченко, я. Це був своєрідний пул, який працював для західних агентств, телекомпаній.

Тарас Процюк у Пешаварі, Пакистан

Джон Моріссон приїхав до Києва організовувати агентство "Рейтер", і Тарас був одним із перших, хто туди потрапив, в якості оператора. Ще в Придністров'я їздили... Це була, мені здається, перша війна у Тараса. А ця, яка тепер іде – це остання...

- Ми підрахували - він висвітлював ледь не всі військові конфлікти за останні десять років. На вашу думку, що їм рухало в тому, що він обрав саме таку небезпечну тему?

- Те саме, що рухало футболістом Олегом Блохіним. Чи співаком Солов'яненком. Чи рухало будь-ким – робити те, що вони роблять. Всі люди, які роблять справу добре, вони є просто професіоналами. І вони виконують свої обов'язки.

- Він сам обрав саме військову журналістику?

- Це з часом трапилося. Колишній Радянський Союз не так просто помирав. Помирав у різних обставинах – напіввійськових. І Тарас просто брав участь у їх висвітленні. І так воно стало історично. Він висвітлював усе. За винятком, хіба-що того, що стосувалося Латинської Америки і чорної Африки. Все інше – він був, що називається, international staff. Я думаю, це взагалі найкраща кар'єра українського журналіста.

Тарас Процюк, Київ, вул.Банкова, 9 березня 2001

- Скажіть, ви пам'ятаєте, чи були спроби переконати його не занурюватися настільки у військову тематику?

- Хто кого буде переконувати? Всі дорослі люди. Ми про це говорили, я згадував свої війни, він – свої. Їх у нього було разів у десять більше. Ще у нас був військовий кореспондент, голландець Оно Зонофільд. Інколи ми втрьох сідали і аналізували:, що тягне людину на війну?

- І що, на вашу думку?

- На мою думку? Те, що у чоловіків кров не міняється. З фізіологічної точки зору, коли в кров потрапляє адреналін, то чоловіки призвичаюються. Жінки, як відомо, втрачають кров раз на місяць. Тому у них немає те, що називається "пам'ять крові". А у чоловіків ця пам'ять залишається. І відтак багато чоловіків люблять війну в той чи інший спосіб. І свою участь у війні. Це така, досить цікава штука... Це фізіологія.

- Можете навести ваш найбільш цікавий спомин про ці зустрічі з Тарасом?

- Десь п'ятсот таких історій. Починаючи від наших спільних напіввійськових історій і закінчуючи його різними історіями.

- На вашу думку, чи повинна бути якась реакція української влади в цій ситуації, коли загинув український журналіст?

- Не знаю. Мені відомо, що міністр закордонних справ написав листа, спікер Верховної Ради готувався написати листа. Це те, що я знаю. А чи треба якась реакція?... Я не думаю, що це треба якось політизувати. Це людина померла, а не політичний чинник.

- Міністерство закордонних справ Іспанії збирається звернутися до американців із вимогою пояснити...

- Вже американці все давно пояснили. Було два постріли з боку готелю "Палестина", і був постріл у відповідь танка. Нічого такого спеціального немає. Все вже пояснено.

Просто Зленко написав, тому що Зленко його особисто знав. (мовчить) А ви переконані, що це саме тема зараз – говорити про політиків і використовувати смерть людини в такій якості?

- На ваш погляд, чи є якісь уроки з того, що трапилося?

- Ніяких уроків. Людина поїхала на роботу і зробила свою роботу. Робота небезпечна, і людина померла. Які уроки? Хто захоче їхати на війну – той поїде. Хто не захоче – той не поїде.



Читайте також:

У Багдаді загинув український журналіст