Історія України-Кучми. Рецензія на невидану книгу
Четвер, 3 липня 2003, 12:54
Не нова новина: "До кінця цього року президент України Леонід Кучма планує видати власну книгу "Україна - не Росія". За його словами, в цій книзі "є все", зокрема, розмірковування з приводу того, що відбувається з державою сьогодні на тлі історичного досвіду. Кучма зазначив, що в книзі викладені його думки, і що він сам відповідатиме за все, що там написано (!?– авт.). Хоча при цьому він зазначив, що у написанні книги йому допомагали фахівці з історії. За словами Кучми, його книга ні в якому разі не є спробою протиставити Україну Росії. Автор наголосив, що в книзі лише відображено досвід - і доброго, і поганого. Президент підкреслив, що книга побачить світ вже в цьому році." (Цитата за УНІАН)
І як він встигає? Головувати в СНД і в Україні, керувати економікою, створювати й ліквідовувати інститути державних секретарів, перекроювати Конституцію, наводити лад в армії… Людина-глиба! Чєловєчіщє! Просто серце тішиться від факту причетності (не плутати з приреченістю) до такого чєловєчіща. Люди добрі, та я ж одного з ним роду, однієї з ним національності!
Я знав, що Україна – не Гондурас, і навіть не Гватемала, а відтепер знатиму, що Україна – не Росія, так само, як Америка – не Індія, як то стверджував попервах Колумб. У 1994 році Кучма припускався тієї ж помилки, що й славний Христофор. Він шукав в Україні Росію. Не знайшов. Натомість знайшов пустелю з понівеченим національним чуттям, зі сплюндрованою історію, занедбаними душами.
Але що він у тому тямив? Ракети, конденсатори, транзистори, чи не щотижневі відрядження в Москву – ось що панувало в його голові. І коли він говорив, що національна ідея не спрацювала, навряд чи він розумів, що сказав дурницю. Хотів "наїхати" на націонал-демократів, а продемонстрував вбогість свого мислення й незнання суті питання. Ніколи не був наш президент сильним у теоретичній думці, в можливості обґрунтувати що-небудь. Практик із нього також, м’яко кажучи, не вельми зразковий…
Але ми наразі не про це. Маємо чудову нагоду долучитися до процесу творення книги "Україна - не Росія". І хоча вказівки для її обговорення в трудових колективах не надходили, візьмемо на себе сміливість висловити кілько зауваг та пропозицій, або ж не без задоволення однозначно ствердити – ви, пане, є профаном у цій царині, тож не пхайтеся зі своїм рядном до річки. Та врешті хто ж позбавить пана права казитися від передпенсійної нудьги?
Далебі не можна позбавити президента права сісти й описати якісь тенденції, щось почуте, побачене, підслухане або прочитане. Він цілком має на те рацію. Багато пережив, щодня спілкується з дружиною – росіянкою, очевидно, знайшов якісь відмінності в менталітетах, багато побачив загалом, багато візитів здійснив, багатьох людей зустрів, а от себе, схоже, не зумів показати. Отже визріла ідея щось написати, узагальнити, щось переповісти, десь поставити наголоси й пропустити все це через друкарню.
Варіант пригодницької повісті "На крилі президентського літака" відпадає – який сенс описувати перманентні дудліжі й рукостискання? Про недоспані ночі, в час яких зроджувалися ідеї великих і грандіозних економічних перетворень також не напишеш. Ночі – були, перетворень – зась. А може… вірші? Тьху ти, дідьком запахло!
Ось, десь за таких блукань в президентській голові й народилася ідея книги - чи то сповіді, чи каяття, чи то підручника для його наступників (чи діждемося такого?). Про це ми дізнаємося пізніше. І нехай нас не бентежить той факт, що автор не є авторитетом, ані в середовищі українських чи російських істориків та публіцистів, ані простих читачів, ані взагалі ніде…
Михайло Грушевський написав "Історію України-Руси" перед тим як стати "президентом" Центральної Ради. Писав він на історичну тематику й після буремних подій 1917-21 років. Це був зрештою його фах, мав він до того внутрішню потребу та амбіції, але, що найголовніше – робив це заради "і мертвих, і живих, і ненарожденних".
Леонід Кучма пішов іншим шляхом. Як завше почав із кінця. На початку 1990-х цей російський "духовний" емігрант лабав на гітарі класику радянської попси й вічно п’яних арбатських бардів. Тоді він навіть гадки не мав, на початку ХХІ століття раптом відчує свою національну особливість.
Але тим не менше так трапилося. Сьогодні він також "дух одвічної стихії", знавець суті українського менталітету (згадаймо його останній вислів про нафтопровід Одеса-Броди), пізнав сенс буття й готовий скласти порівняльний аналіз "і доброго, і поганого".
Зосередьмося на назві - "Україна не Росія". І хоч УНІАН там подає знак тире, та Кучма про те не говорив, і лише професійна інтуїція підказує, що десь між цих слів має стояти якийсь розділовий знак – тире, кома або навіть крапка. Багато що залежатиме від того, з якими істориками радиться Кучма, про що він обмовився.
Крім того, не виключено, що вінчати се словосполучення може знак питання, або знак оклику, або ж три крапки. Наприклад, уявімо собі таку конструкцію "Україна – не… Росія!" або "Україна? Не. Росія!" Це не сарказм, це цілком реальна можливість з огляду на такі "дрібні" факти, як закриття трьох українських шкіл у Дніпропетровську – місті, яке власне "подарувало" Україні такого державного мужа як Кучма.
Але вважаймо, що бесіди відбудуться з "правильними" істориками, й назва книги проектується саме як "Україна – не Росія". Назвати її селепкуватою, недолугою чи примітивною не можна, її біда полягає не в цьому. І хоч Кучма каже, що не збирається протиставляти Україну Росії, одначе сама назва – це зразок махрового й класичного протиставлення.
Лише людина з великим комплексом національної меншовартості має внутрішню потребу довести (кому?) історичний факт. Доведений не сьогодні, й не вчора. Доведений не кабінетними етнографами, соціологами, психологами чи антропологами (то все похідне), а кров’ю, потом і сіменем. Назва книги - це плювок на пам’ять тих, хто не словами й не спрощеними формулами доводив своє право на самобутність, життєдайність, і "демографічність".
Інша справа, якщо Леонід Кучма хоче "покаятися" (перед ким?) за невиконані передвиборчі обіцянки 1994-о року й у такий своєрідний спосіб (копаємо глибше!) підсумувати своє правління, продемонструвати свою "внутрішньочерепну" трансформацію?
У такому разі слід думати про зміну назви книги й вдаватися не до географічних відкриттів й констатації очевидного, а – міркувань державного мужа на тему, що ж відбувалося між Росією та Україною останні 350 років. Бо безглуздо переповідати концепції та тези українських істориків ХІХ та ХХ століття й усе це узагальнювати "президентським оком", яке має зійти з політичної арени (чи діждемося?).
Вартісною така книга стане лише тоді, коли її автор не буде обмежуватися поверхневим оглядом подій та фактів, а називатиме речі своїми іменами, не боячись образити російських "рецензентів". Книга буде вартісною, коли поруч з "м’якими" цитатами від Костомарова, Грушевського, в ній знайдуть місце "жорсткі" світоглядні погляди на українство Петлюри, Донцова, Міхновського.
Важко сказати, як Кучма збирається трактувати збройні рухи опору українців у ХХ столітті й дисиденство. Перше - дуже не зручна для офіційних "дружніх" міждержавних стосунків тематика й потребує не тільки коментарів, а й висновків та констатації, що УПА – це як мінімум позитивне історичне явище "п’ємонтського" характеру, позаяк офіційна Україна цього не визнає й сам Кучма цим аж ніяк не переймається.
Нині живі вояки УПА відверто зневажають Кучму. Згадаймо, як рік тому діти головнокомандувача Української повстанської армії (УПА) Романа Шухевича - Юрій і Марія, а також ветерани УПА Василь Кук, Василь Галаса (вже покійний) та інші відмовилися приймати звання Героя України з рук Кучми, закинувши йому зневагу до національно-визвольної боротьби середини ХХ століття…
Щодо дисидентів, то це також незручне питання з огляду на нинішні стосунки Кучми з ними. Всі вони в опозиції до гаранта на відміну від їхніх адвокатів та суддів.
Замовчувати й не коментувати ці явища з огляду на анонсовану тематику книги, або ж схематично їх змальовувати аж ніяк не можна, інакше це буде книга-напівфабрикат, покликана злегка попестити книжковий ринок й амбіції власне Кучми.
Неминуче Кучма має зіткнутися з необхідністю висловлення своїх поглядів на агресію більшовицької Росії проти влади УНР, криваву колективізацію, голодомор 1932-33, поборювання рухів опору у 1920-х та 1940-50-х років, депортацію сотень тисяч українців на східні території Російської федерації…
Це тільки те, що стосується ХХ століття. А що вона отримала взамін? Статус колонії, головні політичні ознаки чого полягають у тому, що кадрова політика всіх рівнів була централізована в руках Москви, що місцеве самоврядування й виборча система стали фікцією (це наріжні принципи функціонування загальної демократії й тієї чи іншої національно-державної демократії). Микола Костомаров півтори сотні років тому казав, що Україна більше втратила зі союзом з Росією, аніж надбала.
І справа не в тому, чи були ми, чи є ми державною нацією (нація, котра має право на власну державність), тут сумнівів немає. "Президентському окові" слід тільки вказати на, скажімо так, міжнародного суб’єкта, що століттями не визнавав, забороняв, всіляко поборював право української нації на реалізацію своєї державності. Кожен сучасний історик, яку б часову чи предметну ділянку україно-російських стосунків не досліджував, неминуче стикається із, м’яко кажучи, негативним сальдо для України.
Оминути всі ці теми не є можливим. Чи наважиться Леонід Кучма виступити рупором українства? Сумнівно. Не є він політичним сміливцем. Однак наразі буде логічно припустити, що принаймні деякі висновки не вписуватимуться в структуру "добросусідських" україно-російських відносин. І що тоді? Запалають мости?
Навряд чи Кучма наважиться їх палити. Це можна зробити лише… на "політичній пенсії", коли на ньому не буде зосереджена увага офіційної Москви, й він виступатиме у ролі такого собі напівзабутого філософа-спостерігача (і знову: чи діждемося?).
Мало не підпільні умови видання української книги, мізерні наклади, відсутність розумного державного протекторату – усі ці питання ніколи не турбували Леоніда Даниловича. Воно й не дивно, його твір "Про найголовніше", виданий у 1999 році, й сьогодні спокійнесенько вилежується в кіосках Укрпошти. Як таке можливо?
Кучма міг би осягнути всю ницість вітчизняного книговидавництва, якби сам пройшов поетапно всі сходинки цієї справи – вибір, дослідження теми, її розробка, робота в архівах, пошук спонсорів тощо. Чим він зрештою відрізняється від пересічного публіциста? Тільки тим, що років двадцять не був у книжковій крамниці, та й тим, що за нього напишуть й видадуть книгу? Гріш ціна таким творцям та їхнім працям!
Всім зрозуміло, що не з власних заощаджень Леоніда Даниловича буде викроєна необхідна для друку книги сума. Леонід Кучма – бідна людина на тлі всіх тих пінчуків, хорошковських, тігіпків, медведчуків, які його обліпили. Письменницька культура та етика зобов’язує автора вказувати спонсорів, без яких тематичне дослідження та друк були б неможливими, вимагає вказувати імена дорадників, себто істориків – консультантів, й - джерела використаної літератури (де треба вмістити згадку про бодай один українсько-російський словник, без якого, так скзаць, письменницький дар Кучми не розгорнеться у всій своїй величі, глибинності й широті).
Чи хоч раз Кучма ставив питання перед Путіним про відкриття російських закритих архівних установ для українських дослідників? Бодай навіть для себе, мовляв, є ідея попрацювати, написати таку то книгу, дозвольте посидіти в архівах? Кучма прекрасно знає, як до того поставиться його колега.
Але він не ображається (малорос ніколи не ображається), він начіпляє маску на своє обличчя й задоволено плескає в долоні на якомусь концерті в рамках "Року Росії в Україні": "Ета русская культура! Хо-хо-хо. Ах-ах-ах… Я от нєйо балдєю, мля!"
* * *
Отже, трудовий колектив Підприємства широкого профілю й вузької спеціалізації імені Ілліча-Даніловіча міста N на своїх зборах постановив:
- висловити підтримку в реалізації цього та інших президентських творчих починань;
- вважати обрану тему правильною і актуальною, однак водночас такою, що її варто поглиблювати й вдосконалювати;
- рекомендувати продовжити відзначати "Рік Росії в Україні" ще протягом 350 років;
- пропонувати Леонідові Даниловичу висуватися на третій президентський термін… (далі дописано олівцем) в Мордовській автономній республіці Російської федерації для збереження унікального генофонду у вічній мерзлоті відповідно до давніх традицій україно-російської дружби.
І як він встигає? Головувати в СНД і в Україні, керувати економікою, створювати й ліквідовувати інститути державних секретарів, перекроювати Конституцію, наводити лад в армії… Людина-глиба! Чєловєчіщє! Просто серце тішиться від факту причетності (не плутати з приреченістю) до такого чєловєчіща. Люди добрі, та я ж одного з ним роду, однієї з ним національності!
Я знав, що Україна – не Гондурас, і навіть не Гватемала, а відтепер знатиму, що Україна – не Росія, так само, як Америка – не Індія, як то стверджував попервах Колумб. У 1994 році Кучма припускався тієї ж помилки, що й славний Христофор. Він шукав в Україні Росію. Не знайшов. Натомість знайшов пустелю з понівеченим національним чуттям, зі сплюндрованою історію, занедбаними душами.
Але що він у тому тямив? Ракети, конденсатори, транзистори, чи не щотижневі відрядження в Москву – ось що панувало в його голові. І коли він говорив, що національна ідея не спрацювала, навряд чи він розумів, що сказав дурницю. Хотів "наїхати" на націонал-демократів, а продемонстрував вбогість свого мислення й незнання суті питання. Ніколи не був наш президент сильним у теоретичній думці, в можливості обґрунтувати що-небудь. Практик із нього також, м’яко кажучи, не вельми зразковий…
Але ми наразі не про це. Маємо чудову нагоду долучитися до процесу творення книги "Україна - не Росія". І хоча вказівки для її обговорення в трудових колективах не надходили, візьмемо на себе сміливість висловити кілько зауваг та пропозицій, або ж не без задоволення однозначно ствердити – ви, пане, є профаном у цій царині, тож не пхайтеся зі своїм рядном до річки. Та врешті хто ж позбавить пана права казитися від передпенсійної нудьги?
Далебі не можна позбавити президента права сісти й описати якісь тенденції, щось почуте, побачене, підслухане або прочитане. Він цілком має на те рацію. Багато пережив, щодня спілкується з дружиною – росіянкою, очевидно, знайшов якісь відмінності в менталітетах, багато побачив загалом, багато візитів здійснив, багатьох людей зустрів, а от себе, схоже, не зумів показати. Отже визріла ідея щось написати, узагальнити, щось переповісти, десь поставити наголоси й пропустити все це через друкарню.
Варіант пригодницької повісті "На крилі президентського літака" відпадає – який сенс описувати перманентні дудліжі й рукостискання? Про недоспані ночі, в час яких зроджувалися ідеї великих і грандіозних економічних перетворень також не напишеш. Ночі – були, перетворень – зась. А може… вірші? Тьху ти, дідьком запахло!
Ось, десь за таких блукань в президентській голові й народилася ідея книги - чи то сповіді, чи каяття, чи то підручника для його наступників (чи діждемося такого?). Про це ми дізнаємося пізніше. І нехай нас не бентежить той факт, що автор не є авторитетом, ані в середовищі українських чи російських істориків та публіцистів, ані простих читачів, ані взагалі ніде…
Михайло Грушевський написав "Історію України-Руси" перед тим як стати "президентом" Центральної Ради. Писав він на історичну тематику й після буремних подій 1917-21 років. Це був зрештою його фах, мав він до того внутрішню потребу та амбіції, але, що найголовніше – робив це заради "і мертвих, і живих, і ненарожденних".
Леонід Кучма пішов іншим шляхом. Як завше почав із кінця. На початку 1990-х цей російський "духовний" емігрант лабав на гітарі класику радянської попси й вічно п’яних арбатських бардів. Тоді він навіть гадки не мав, на початку ХХІ століття раптом відчує свою національну особливість.
Але тим не менше так трапилося. Сьогодні він також "дух одвічної стихії", знавець суті українського менталітету (згадаймо його останній вислів про нафтопровід Одеса-Броди), пізнав сенс буття й готовий скласти порівняльний аналіз "і доброго, і поганого".
Зосередьмося на назві - "Україна не Росія". І хоч УНІАН там подає знак тире, та Кучма про те не говорив, і лише професійна інтуїція підказує, що десь між цих слів має стояти якийсь розділовий знак – тире, кома або навіть крапка. Багато що залежатиме від того, з якими істориками радиться Кучма, про що він обмовився.
Крім того, не виключено, що вінчати се словосполучення може знак питання, або знак оклику, або ж три крапки. Наприклад, уявімо собі таку конструкцію "Україна – не… Росія!" або "Україна? Не. Росія!" Це не сарказм, це цілком реальна можливість з огляду на такі "дрібні" факти, як закриття трьох українських шкіл у Дніпропетровську – місті, яке власне "подарувало" Україні такого державного мужа як Кучма.
Але вважаймо, що бесіди відбудуться з "правильними" істориками, й назва книги проектується саме як "Україна – не Росія". Назвати її селепкуватою, недолугою чи примітивною не можна, її біда полягає не в цьому. І хоч Кучма каже, що не збирається протиставляти Україну Росії, одначе сама назва – це зразок махрового й класичного протиставлення.
Лише людина з великим комплексом національної меншовартості має внутрішню потребу довести (кому?) історичний факт. Доведений не сьогодні, й не вчора. Доведений не кабінетними етнографами, соціологами, психологами чи антропологами (то все похідне), а кров’ю, потом і сіменем. Назва книги - це плювок на пам’ять тих, хто не словами й не спрощеними формулами доводив своє право на самобутність, життєдайність, і "демографічність".
Інша справа, якщо Леонід Кучма хоче "покаятися" (перед ким?) за невиконані передвиборчі обіцянки 1994-о року й у такий своєрідний спосіб (копаємо глибше!) підсумувати своє правління, продемонструвати свою "внутрішньочерепну" трансформацію?
У такому разі слід думати про зміну назви книги й вдаватися не до географічних відкриттів й констатації очевидного, а – міркувань державного мужа на тему, що ж відбувалося між Росією та Україною останні 350 років. Бо безглуздо переповідати концепції та тези українських істориків ХІХ та ХХ століття й усе це узагальнювати "президентським оком", яке має зійти з політичної арени (чи діждемося?).
Вартісною така книга стане лише тоді, коли її автор не буде обмежуватися поверхневим оглядом подій та фактів, а називатиме речі своїми іменами, не боячись образити російських "рецензентів". Книга буде вартісною, коли поруч з "м’якими" цитатами від Костомарова, Грушевського, в ній знайдуть місце "жорсткі" світоглядні погляди на українство Петлюри, Донцова, Міхновського.
Важко сказати, як Кучма збирається трактувати збройні рухи опору українців у ХХ столітті й дисиденство. Перше - дуже не зручна для офіційних "дружніх" міждержавних стосунків тематика й потребує не тільки коментарів, а й висновків та констатації, що УПА – це як мінімум позитивне історичне явище "п’ємонтського" характеру, позаяк офіційна Україна цього не визнає й сам Кучма цим аж ніяк не переймається.
Нині живі вояки УПА відверто зневажають Кучму. Згадаймо, як рік тому діти головнокомандувача Української повстанської армії (УПА) Романа Шухевича - Юрій і Марія, а також ветерани УПА Василь Кук, Василь Галаса (вже покійний) та інші відмовилися приймати звання Героя України з рук Кучми, закинувши йому зневагу до національно-визвольної боротьби середини ХХ століття…
Щодо дисидентів, то це також незручне питання з огляду на нинішні стосунки Кучми з ними. Всі вони в опозиції до гаранта на відміну від їхніх адвокатів та суддів.
Замовчувати й не коментувати ці явища з огляду на анонсовану тематику книги, або ж схематично їх змальовувати аж ніяк не можна, інакше це буде книга-напівфабрикат, покликана злегка попестити книжковий ринок й амбіції власне Кучми.
Неминуче Кучма має зіткнутися з необхідністю висловлення своїх поглядів на агресію більшовицької Росії проти влади УНР, криваву колективізацію, голодомор 1932-33, поборювання рухів опору у 1920-х та 1940-50-х років, депортацію сотень тисяч українців на східні території Російської федерації…
Це тільки те, що стосується ХХ століття. А що вона отримала взамін? Статус колонії, головні політичні ознаки чого полягають у тому, що кадрова політика всіх рівнів була централізована в руках Москви, що місцеве самоврядування й виборча система стали фікцією (це наріжні принципи функціонування загальної демократії й тієї чи іншої національно-державної демократії). Микола Костомаров півтори сотні років тому казав, що Україна більше втратила зі союзом з Росією, аніж надбала.
І справа не в тому, чи були ми, чи є ми державною нацією (нація, котра має право на власну державність), тут сумнівів немає. "Президентському окові" слід тільки вказати на, скажімо так, міжнародного суб’єкта, що століттями не визнавав, забороняв, всіляко поборював право української нації на реалізацію своєї державності. Кожен сучасний історик, яку б часову чи предметну ділянку україно-російських стосунків не досліджував, неминуче стикається із, м’яко кажучи, негативним сальдо для України.
Оминути всі ці теми не є можливим. Чи наважиться Леонід Кучма виступити рупором українства? Сумнівно. Не є він політичним сміливцем. Однак наразі буде логічно припустити, що принаймні деякі висновки не вписуватимуться в структуру "добросусідських" україно-російських відносин. І що тоді? Запалають мости?
Навряд чи Кучма наважиться їх палити. Це можна зробити лише… на "політичній пенсії", коли на ньому не буде зосереджена увага офіційної Москви, й він виступатиме у ролі такого собі напівзабутого філософа-спостерігача (і знову: чи діждемося?).
Мало не підпільні умови видання української книги, мізерні наклади, відсутність розумного державного протекторату – усі ці питання ніколи не турбували Леоніда Даниловича. Воно й не дивно, його твір "Про найголовніше", виданий у 1999 році, й сьогодні спокійнесенько вилежується в кіосках Укрпошти. Як таке можливо?
Кучма міг би осягнути всю ницість вітчизняного книговидавництва, якби сам пройшов поетапно всі сходинки цієї справи – вибір, дослідження теми, її розробка, робота в архівах, пошук спонсорів тощо. Чим він зрештою відрізняється від пересічного публіциста? Тільки тим, що років двадцять не був у книжковій крамниці, та й тим, що за нього напишуть й видадуть книгу? Гріш ціна таким творцям та їхнім працям!
Всім зрозуміло, що не з власних заощаджень Леоніда Даниловича буде викроєна необхідна для друку книги сума. Леонід Кучма – бідна людина на тлі всіх тих пінчуків, хорошковських, тігіпків, медведчуків, які його обліпили. Письменницька культура та етика зобов’язує автора вказувати спонсорів, без яких тематичне дослідження та друк були б неможливими, вимагає вказувати імена дорадників, себто істориків – консультантів, й - джерела використаної літератури (де треба вмістити згадку про бодай один українсько-російський словник, без якого, так скзаць, письменницький дар Кучми не розгорнеться у всій своїй величі, глибинності й широті).
Чи хоч раз Кучма ставив питання перед Путіним про відкриття російських закритих архівних установ для українських дослідників? Бодай навіть для себе, мовляв, є ідея попрацювати, написати таку то книгу, дозвольте посидіти в архівах? Кучма прекрасно знає, як до того поставиться його колега.
Але він не ображається (малорос ніколи не ображається), він начіпляє маску на своє обличчя й задоволено плескає в долоні на якомусь концерті в рамках "Року Росії в Україні": "Ета русская культура! Хо-хо-хо. Ах-ах-ах… Я от нєйо балдєю, мля!"
* * *
Отже, трудовий колектив Підприємства широкого профілю й вузької спеціалізації імені Ілліча-Даніловіча міста N на своїх зборах постановив:
- висловити підтримку в реалізації цього та інших президентських творчих починань;
- вважати обрану тему правильною і актуальною, однак водночас такою, що її варто поглиблювати й вдосконалювати;
- рекомендувати продовжити відзначати "Рік Росії в Україні" ще протягом 350 років;
- пропонувати Леонідові Даниловичу висуватися на третій президентський термін… (далі дописано олівцем) в Мордовській автономній республіці Російської федерації для збереження унікального генофонду у вічній мерзлоті відповідно до давніх традицій україно-російської дружби.
