Острів російсько-української любові

Один цинічний британський політик якось сказав: "У сфері міжнародних відносин великі країни зазвичай поводяться як бандити, а малі – як проститутки". До цієї вичерпної характеристики можемо додати хіба те, що іноді бандити та проститутки чудово домовляються. До таких сумних рефлексій схиляють інформаційні повідомлення з району Керченської протоки, що дедалі більше скидаються на зведення з лінії фронту.

Події навколо українського острова Тузла викликають більше запитань, аніж дають відповідей. Візантійська звичка до ведення закулісної непублічної політики, однаковою мірою притаманна більшості і російських, і українських керівників, не дає змоги об’єктивно оцінити, що ж насправді відбувається між Кримським півостровом і Кубанню. Втім, ситуація, що склалася у відносинах між двома "стратегічними партнерами", вже зараз дозволяє зробити певні висновки.

Насамперед варто відзначити одностайність реакції простих мешканців України на дії російської сторони. Більшість громадян нашої держави не вірять російським заявам про те, що будівництво гідротехнічної споруди на Таманському півострові не зачепить суверенітету України.

Плутані, взаємосуперечливі та подекуди агресивні заяви росіян тільки підігрівають ситуацію. У свою чергу, з українського боку лунають заклики до організації збройного опору потенційним окупантам. Єлеєм для зболеного культурно-освітньою політикою українського уряду серця галичанина звучать розмірковування російськомовного мешканця Криму про те, що він захищатиме Тузлу, якщо йому дадуть автомат, бо, мовляв, із рушниці він уже ні в кого не влучить через вікове погіршення зору.

Російські журналісти, які зараз зверхньо жартують над "істеричністю" української реакції щодо будівництва дамби в Керченській протоці, мали б поставити перед своїми читачами запитання: "Чому нам не вірять? Чому нас бояться?". Втім, таких питань росіяни перед собою ніколи не ставлять, вочевидь, задовольняючись відомою максимою: "Нас бояться, отже, нас поважають".

Наступним "уроком Тузли", котрий можна сформулювати вже зараз, є сумний висновок про слабкість переважної більшості українських політиків, яка виявляється при зіткненні зі справжніми проблемами. Не йдеться, звичайно ж, про президента чи його найближче оточення.

Напевно, небагато людей в Україні очікували від Кучми чи Медведчука виявів патріотизму, чітких і прозорих дій на захист українського суверенітету. Сумирна поведінка міністра оборони також навряд чи когось розчарує. Панові Марчуку не вперше опинятися у відповідний час у невідповідному місці.

Нагадаємо, що влітку 1995, у той день, коли київська міліція брутально розганяла поховальну процесію патріарха Володимира, тодішній прем’єр Марчук саме їздив на село дивитися, як ростуть цукрові буряки. Не виключено, що в найближчі дні колишній каґебіст знайде для себе значно важливіші справи, ніж якась там територіальна цілісність.

На превеликий жаль, представники української опозиції обрали також не найкращий варіант поведінки у кризовій ситуації. Усвідомлюючи, що прямий конфлікт "сам-на-сам" між сучасною Україною та путінською Росією неминуче програшний для нашої сторони, і що в таких умовах треба поводитися винятково обережно, все ж потрібно пам’ятати про те, що ніхто не заступиться за нашу державу, якщо самі українці її не боронитимуть.

Апелюючи до міжнародної спільноти, опозиція, звісно ж, підкреслює свою євроорієнтацію, але водночас наражається на критику за несамостійність і залежність своєї позиції. Перш ніж звертатися по допомогу до США та Великобританії, які виступили гарантами недоторканості українських кордонів, варто було б поглянути на суперечку навколо Тузли очима західного спостерігача. З такої точки зору російсько-український конфлікт є суперечкою двох не надто демократичних, корумпованих й економічно відсталих країн, у яких дуже мало свободи слова, але при владі надто багато колишніх комуністів і ґебістів.

Американці вправі запитати: "Хтозна, що вони там насправді не поділили? Чому вони, як всі нормальні цивілізовані люди, не можуть домовитися про якийсь там острівець? Чому ми повинні їх захищати?".

Нарешті останнім запитанням, яке викликає Тузла, є справа перспективності мислення вітчизняних політиків. Нині, коли вся увага сконцентрована на тих останніх метрах, які відділяють російських будівельників від українського кордону, всіх цікавить тільки одне: "Добудують чи не добудують?".

Ніхто не ставить запитань, як потрібно реагувати, коли у відповідь на силову акцію з українського боку російських будівельників почнуть захищати російські військові, коли (різне може трапитися) острів буде взагалі захоплено, або ж (ще один імовірний, проте чомусь ніким не помічений сценарій) український президент простягне руку дружби і накаже добудувати на українській території свою частину дамби до лінії кордону? Чи вважатимуть такий акт "коханням за згодою" чи, однак, зґвалтуванням? Запитань далебі більше, ніж відповідей.

Насамкінець – трошки античної історії. У часи Солона міста Афіни та Мегара тривалий час воювали за острів Саламін. Зрештою війна завершилася перемогою мегарців. Афіняни, яких принизлива поразка глибоко образила, але які вже не мали сил і ресурсів продовжувати боротьбу, прийняли спеціальний закон, яким мешканцям міста було взагалі заборонено згадувати про сам факт існування Саламіну. Так, наче його і немає, ніколи не було і за нього ніхто не воював. Порушникам загрожував великий штраф і вигнання з міста. Попри всю абсурдність, закон діяв понад сто років.

Невдовзі ми побачимо, кому зможе придатися досвід розумних афінян.

Автор: Андрій Козицький – доцент Львівського національного університету імені Івана Франка.