Тузла – як уламок "української Кубані"

Середа, 8 жовтня 2003, 11:54
Тузла, Тузлинська коса - смуга суходолу у середній частині
Керченської протоки, у межах Республіки Крим. До 1925 була
з’єднана з Таманським півостровом, під час сильного шторму
відокремилася від нього промоїною завширшки близько 4 км.
Довжина коси 8 км, ширина до 600 м, перевищення над рівнем
води 1-1,5 м. Складається з черепашкового піску. Пляжі. Має катерне сполучення з містом Керчю.

Географічна енциклопедія України, т.3, К., 1993



Події останніх днів у Керченській протоці вражають якоюсь нарочитою ірреальністю. 29 вересня від російського берега почали зводити дамбу по тому місцю, де колись Тузла з’єднувалася з Таманським півостровом.

Проект такої дамби не новий – його розроблено ще за радянських часів як частину планованого мостового переходу Крим-Кубань. Ідею переходу намагався був реанімувати кілька років тому Лужков у рамках своєї звичної інтеграційної риторики - але вона не дістала економічного обґрунтування. То ж чому будівництво розпочато саме зараз, через лічені дні після підписання угоди про ЄЕП? І яка його кінцева мета?

Коли міністр закордонних справ України Грищенко терміново прибув до Москви, його переконували: йдеться про звичайні роботи зі зміцнення берегової смуги, які проводяться з ініціативи Краснодарського краю.

Проте російська пропаганда (особливо на Кубані) наголошує на зовсім іншому: таманці добровільно й безкоштовно працюють на будівництві, щоб повернути "втрачену російську землю", і після завершення спорудження дамби на Тузлі буде виставлено російську прикордонну заставу.

Журналісти, які побували на косі 7 жовтня, переконалися: роботи з російського боку ведуться і вдень, і вночі. У відповідь Україна теж почала укріплювати досі мирну Тузлу. Тут спішно висадилися прикордонники, з того боку, де до коси має підійти дамба, ставлять протитанкові "їжаки"...

Досить поглянути на карту, щоб пересвідчитися в стратегічному значенні Тузли. Саме контроль над цим островом дозволяє Україні контролювати фарватер Керченської протоки на всій його довжині.

Власне, проти цього Росія заперечувала не менше, аніж проти делімітації акваторії Азовського моря – і, як наслідок, кордон між двома країнами тут досі так і не узгоджено.

То ж можна припустити, що коли дамба досягне Тузли, Росія силовим чином усуне з острова українських прикордонників (які навряд чи дістануть наказ застосовувати зброю), оголосить острів частиною Краснодарського краю, а його населення (близько 30 родин) - громадянами РФ.

Такий розрахунок може будуватися на тому, що, з огляду на незакріпленість морського кордону в міждержавному договорі, реакція світової громадськості буде млявою, а президент Кучма, критично залежний від підтримки Кремля, не наважиться конфліктувати по-серйозному.

Як наслідок, Росія здобуває стратегічний контроль над судноплавством у Керченській протоці - і жодна нова українська влада вже ніколи не ладна буде його повернути.

Проте можливий і другий, більш тонкий сценарій. Те, що відбувається сьогодні, може бути лишень частиною закулісної домовленості українського й російського президентів. Коли від споруджуваної дамби до українського прикордонного буйка лишатимуться лічені метри, на острів у камуфляжній формі прибуває сам український Верховний Головнокомандувач – і особисто керує його "героїчною обороною".

Роботи спиняються – і за певний час завершуються вже в рамках спорудження згаданого раніше мостопереходу Крим – Кубань, що має тісніше економічно прив’язати півострів до Росії.

Але вміло показаний всіма телеканалами, Кучма негайно підвищує свій рейтинг щонайменше пунктів на десять (нагадую: рівно десять років тому рейтинг Кравчука суттєво зріс просто завдяки тому, що він у військовій формі спостерігав за інсценізацією форсування Дніпра в роковини визволення Києва від німців). Такий сценарій виглядає вельми ймовірним у всьому, окрім одного: неясно, чи здатна влада двох держав аж на такі витончені "багатоходівки".

Який з двох сценаріїв реалізується – ми довідаємося протягом тижня, бо неперекритими лишилися десь півтора кілометри до української коси. А поки – хотів би звернути увагу на ще одну обставину, про яку забули в Україні, але яка може бути важливою мотивацією для дій російських політиків.

Річ у тому, що історично й географічно Тузла справді не є частиною Криму. Ця коса є останнім уламком колись української Тамані (просто навпроти неї на російському березі досі стоїть споруджений ще за часів Миколи ІІ пам’ятник українським козакам-"чорноморцям", які висадилися тут після зруйнування Січі).

Відтоді упродовж ХІХ століття Кубань була важливим українським культурним осередком, а в першій третині ХХ століття тут активно пробуджувалося й політичне українство (від спроб приєднати Кубань до УНР, - аж до "українізації" доби Скрипника, брутально згорнутої в рік "голодомору").

Але тут, на Кубані, російська влада зуміла зробити з українцями те, що не вдалося їй у власне Україні: перетворити їх на "кубанців", які в побуті зберігають ще українську говірку, співають за чаркою українських пісень, охоче одягають козацькі українські костюми - і водночас є палкими російськими патріотами й відданими прихильниками КПРФ.

Наголошу: історичні права України на Тузлу можуть ґрунтуватися не лише (й не стільки) на акті президії Верховної Ради РРФСР, що колись у 1940-і з господарських міркувань передала острів з підпорядкування Краснодарського краю до Кримської області (тоді ще теж російської). За цим клаптиком землі - пам’ять про важливу сторінку української історії, про звитягу козаків Антона Головатого. (То про них Шевченко у первісній версії вірша "До Основ’яненка" написав:

Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!


І тільки під редакторською рукою Куліша перший з цих чотирьох рядків перетворився на хрестоматійне "Наша дума, наша пісня..."

Тому можливе вже ближчими днями захоплення Росією Тузли остаточно переводить українську Кубань у площину історії, знаменувавши торжество "імперського" націєтворчого проекту на етнічних українських землях по той бік Керченської протоки.

Але найгірше інше. За такого розвитку подій там таки, в царині історії, з ласки власної недолугої влади зможе невдовзі опинитися й увесь проект модерної незалежної України.


Автор: Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, керівник наукових програм Інституту відкритої політики




powered by lun.ua