Трохи про гордість
Понеділок, 3 листопада 2003, 11:38
Хотілося б почати з того, що я народився й виріс у невеликому місті Червоний Луч на Луганщині, що знаходиться безпосередньо на межі з Донецькою областю. До Луганська від нього – близько 60 км, до Донецька – 120, але, незважаючи на територіальне й адміністративне місце розташування, ментально Червоний Луч і його жителі, що працюють переважно у вугільній промисловості, завжди були ближче до шахтарського Донецька, ніж до машинобудівного й хімічного Луганська. Одним словом, я виходець із Донбасу. До даної статті це б не мало жодного відношення, якби не три обставини.
Обставина перша.
Те, що я живу і працюю останні десять років у Києві, не позбавляє мене права пишатися своїм рідним краєм, і мій 4-річний син головним містом після Києва вважає Донецьк, хоча побувати в ньому йому ще не довелось.
Обставина друга.
Я працюю в команді Віктора Ющенка, і моє походження і, переважно, російська мова спілкування не заважає спілкуватися ні з ним, ні з його колегами і виконувати функції заступника керівника офісу Ющенка.
Обставина третя.
31 жовтня 2003 року я був у делегації Ющенка, що прилетіла на з'їзд блоку "Наша Україна" разом із ним і був безпосереднім учасником усіх "особливостей" перебування в Донецьку в цей день.
Поєднання цих трьох обставин змусило мене проаналізувати ситуацію не тільки головою, як того вимагає робота, але і серцем, як того вимагає почуття громадянина своєї країни.
З дитячого віку в нас, хлопчаків Донбасу, виховувалося почуття причетності до чогось великого і незбагненного дитячим розумом. Гасло, подаване як ленінське, "Вугілля - хліб промисловості" було присутнє завжди і скрізь - від дитсадівської роздягальні до інститутської аудиторії, вселяючи непояснюване почуття гордості.
Саме гордість можна було завжди побачити на обличчях шахтарів, що поверталися зі зміни повз нашу школу, навіть за завісою туману втоми або наслідків традиційного бригадного "бутилька". І ця гордість не має нічого спільного з тією пропагандою, якою нас годували - "радянська людина - це звучить гордо".
Ні, природа цього почуття інша. Простий шахтар, який щодня ризикує життям і пережив сотні небезпечних ситуацій, міг завжди, не замислюючись про наслідки, послати на три букви будь-кого, починаючи від гірничого майстра й директора шахти і закінчуючи першим секретарем міськкому партії. І був гордий цим. Саме гордість за відсутність чиношанування вивела людей на вулицю під час шахтарських страйків кінця 80-х для того, щоб сказати цим чинам те, що наболіло.
Улітку 1989 року я вперше опинився в Києві і пам'ятаю, наскільки мене розпирало від гордості, коли разом зі своїми далекими родичами дивився репортажі про страйкуючих шахтарів з Донецька в програмі "Час". "От ви так і просидите в красивому й спокійному Києві, - думав я, - а ми зможемо постояти і за себе, і за вас". І знову обличчя шахтарів були обличчям Донбасу.
Тим разючіше враження від Донецька 31 жовтня 2003 року, коли я побачив нове обличчя Донбасу в очах людей, що стоять у "стихійних" пікетах і демонстраціях.
Спочатку силікоз і відсутність зарплати вигнали їх із шахти на ринок, а тепер обіцянка копійок і загроза втрати місця на ринку вигнали на площу, зробивши "політичним м'ясом". Метаморфози часу - якщо на початку 90-х показником "крутості" бандитських авторитетів була кількість привезених на "стрілку" бойовиків, то зараз атрибути змінилися. "Крутіше" той, хто виведе більше людей на площу й у кого вони будуть більше схожі на "протестний лівий електорат". Антураж змінився, а авторитети залишилися ті ж, бандитські.
Другий раз за день, 31 жовтня 2003 року, рівно за рік до виборів, я побачив обличчя нинішнього Донбасу в очах губернатора, що бігають від обурених поглядів народних депутатів до здивованих дипломатів і київських журналістів, що вже нічому не дивуються.
І гнівна, у наслідку, реакція на слова Ющенка, що назвав представників нинішньої донецької влади холуями, була викликана не різким визначенням, а тим, що, за їхніми "поняттями", такі слова має право сказати тільки їхній "авторитет". Ющенко ж їхнім "авторитетом" не є.
На площі перед обладміністрацією і біля палацу "Юність", де продовжувався мітинг, мене не залишало відчуття, що міліцейські бар'єри (які миттево готові забратись геть за командою "братух" із раціями, що стоять осторонь) вибудовані між людьми, які однаково багато зробили для незалежності цієї країни.
Одні, котрі стоять за спиною Ющенка, були натхненниками національно-демократичної ідеології, що стала єдиною ідеологією, здатною похитнути стійкі комуністичні ідеали.
Другі, вийшовши на шахтарські страйки, чітко сформулювали, що жодна ідеологія не може існувати без хліба. Хліба насущного у вигляді гідної й своєчасної зарплати. Одні протестували проти комуністичного минулого, другі – проти економічного сьогодення. І зараз їхніми плодами намагаються скористатися інші, ідея яких у цьому і полягає – користуватися плодами незалежно від того, хто їх виростив.
Однак сп'яніння в розділених штучними барикадами сторін швидко пройде. В одних – сп'яніння від шарового пійла, в інших – сп'яніння від несправедливості й обурення, тому наслідки подій 31 жовтня в Донецьку досить передбачувані, як для їхніх організаторів, так і для тих, проти кого вони були спрямовані.
По-перше. Останній удар, що відкрив ворота Донецького аеропорту, якими намагалися відгородити Ющенка від Донбасу, поставив крапку на внутрішній "нашоукраїнській" дискусії – варто чи не варто боротися за Схід.
Аргументація супротивників вкладання організаційних ресурсів у Донецьку область була гранично проста – який сенс це робити, якщо все одно Донецьк зробить так, як буде вигідно місцевим політико-економічним групам?
Як виявилося, це, м'яко кажучи, не відповідає дійсності. Якби це було так, то навіщо перешкоджати Ющенку в Донецьку, якщо за визначенням "Донбасу Ющенко не потрібний", як говорило одне з гасел пікетників? Чи все-таки є побоювання, що Ющенко може переконати у своїй необхідності?
Після 31 жовтня усім стало ясно, що боротися за Донбас не тільки можна, але і потрібно, з огляду на арсенал методів опонентів, люб'язно вивалений на огляд усій країні і міжнародному співтовариству.
По-друге. Швидше за все, події у Донецьку до неможливості підсилять суперечки між місцевими групами впливу, що у п'ятницю бряжчали зброєю не стільки перед чужинцями, що прийшли на їхню землю, скільки один перед одним, змагаючись за право сказати - на ЧИЮ саме землю прийшли чужинці.
І по-третє. 22 жовтня 2003 року, на парламентських слуханнях, формально присвячених українсько-російським відносинам, а фактично – ролі гідротехнічних споруд на Косі Тузла в цих відносинах, було дано старт важкому процесу консолідації українських політичних еліт під впливом зовнішніх чинників.
31 жовтня, через 9 днів, ця крихка конструкція консолідації була посилена чинниками внутрішніми. Пару тижнів тому, беручи участь в експертному опитуванні, яке проводилося Центром ім. Разумкова і присвяченому ролі політичних еліт, на питання "Коли до влади в Україні прийде нове покоління політичної еліти?" я обрав варіант відповіді "2006 рік". Сьогодні, будучи очевидцем того, наскільки швидко стара "еліта" втрачає позиції і звільняє місце, я обрав би більш оптимістичну відповідь.
До останнього моменту перед оголошенням з'їзду в Донецьку нас із колегами не покидали сумніви щодо того, чи не допоможемо ми подібним кроком підтвердити міф, що насаджується, про якусь "донецьку спокійну силу".
До четверга включно, коли вже всі стрічки інформаційних агентств рябіли повідомленнями про мінування залу і перешкоджання народним депутатам нашої фракції, не залишала думку про те, що в останній момент втрутиться хтось з "великих" донецьких, вольовим рішенням припинить неподобства й з'їзд, фактично, пройде під егідою... Але пузир лопнув, забризкавши навколишніх їдкою рідотою нетерпимості і страху.
Наостанок хотілося б зазначити, що багато кому, як у Донецьку, так і у Києві, вигідно сформувати такий образ Донбасу, яким можна було б надалі виправдати найбільш неприємні та жорстокі речі.
Для цього, як водиться, будуть мобілізовані наявні медіа-ресурси, залучені кращі провокатори, які однаково вільно говорять як російською, так і українською. Але читаючи матеріали донецьких журналістів, які коментують події 31 жовтня, можна засумніватися в успіху їх акції. Тому що практично кожний вибачається за те, до чого сам особисто був не причетний – за дії своєї влади. А в такий момент як ніколи віритися, що Донбас дійсно нікому не вдасться поставити на коліна.
А технологам, які опрацьовують технічний бік провокацій, хотілося б порадити якнайшвидше допомогти своїм замовником перекласти українською мовою й адаптувати до українських реалій фразу "Донбасс порожняк не гонит" замість того, щоб пояснювати їм тонке значення сюжету біг-борду, на якому дівчина в національному костюмі підносить Ющенку гарбуза. Про цю стару українську традицію на Донбасі не знає ніхто.
І знов про особисте. Незважаючи ні на що, я буду продовжувати розповідати сину про Донецьк тільки найкраще, сформоване роками дитинства і юності. Про те, як нас з провінційного містечка возили в донецький цирк, як вражала чиста й широка вулиця Артема, які горді, щедрі і веселі люди там живуть. І мені здається, що під враженням цих розповідей він швидко забуде, і ніщо не нагадає йому згодом, про мою розповідь в сімейному колі в п'ятницю, 31 жовтня 2003 року, після якої він запитав: "Тату, а ти що, був на війні?".
Автор: Андрій Кислінський, заступник керівника офісу народного депутата Віктора Ющенка
"Українська правда" готова подати альтернативну точку зору на те, що відбувалося в Донецьку наприкінці минулого тижня. "УП" звернулася до керівництва Донецької облради і Донецької обладміністрації через прес-служби даних структур з проханням прокоментувати події навколо зриву з'їзду "Нашої України".
Обставина перша.
Те, що я живу і працюю останні десять років у Києві, не позбавляє мене права пишатися своїм рідним краєм, і мій 4-річний син головним містом після Києва вважає Донецьк, хоча побувати в ньому йому ще не довелось.
Обставина друга.
Я працюю в команді Віктора Ющенка, і моє походження і, переважно, російська мова спілкування не заважає спілкуватися ні з ним, ні з його колегами і виконувати функції заступника керівника офісу Ющенка.
Обставина третя.
31 жовтня 2003 року я був у делегації Ющенка, що прилетіла на з'їзд блоку "Наша Україна" разом із ним і був безпосереднім учасником усіх "особливостей" перебування в Донецьку в цей день.
Поєднання цих трьох обставин змусило мене проаналізувати ситуацію не тільки головою, як того вимагає робота, але і серцем, як того вимагає почуття громадянина своєї країни.
З дитячого віку в нас, хлопчаків Донбасу, виховувалося почуття причетності до чогось великого і незбагненного дитячим розумом. Гасло, подаване як ленінське, "Вугілля - хліб промисловості" було присутнє завжди і скрізь - від дитсадівської роздягальні до інститутської аудиторії, вселяючи непояснюване почуття гордості.
Саме гордість можна було завжди побачити на обличчях шахтарів, що поверталися зі зміни повз нашу школу, навіть за завісою туману втоми або наслідків традиційного бригадного "бутилька". І ця гордість не має нічого спільного з тією пропагандою, якою нас годували - "радянська людина - це звучить гордо".
Ні, природа цього почуття інша. Простий шахтар, який щодня ризикує життям і пережив сотні небезпечних ситуацій, міг завжди, не замислюючись про наслідки, послати на три букви будь-кого, починаючи від гірничого майстра й директора шахти і закінчуючи першим секретарем міськкому партії. І був гордий цим. Саме гордість за відсутність чиношанування вивела людей на вулицю під час шахтарських страйків кінця 80-х для того, щоб сказати цим чинам те, що наболіло.
Улітку 1989 року я вперше опинився в Києві і пам'ятаю, наскільки мене розпирало від гордості, коли разом зі своїми далекими родичами дивився репортажі про страйкуючих шахтарів з Донецька в програмі "Час". "От ви так і просидите в красивому й спокійному Києві, - думав я, - а ми зможемо постояти і за себе, і за вас". І знову обличчя шахтарів були обличчям Донбасу.
Тим разючіше враження від Донецька 31 жовтня 2003 року, коли я побачив нове обличчя Донбасу в очах людей, що стоять у "стихійних" пікетах і демонстраціях.
Спочатку силікоз і відсутність зарплати вигнали їх із шахти на ринок, а тепер обіцянка копійок і загроза втрати місця на ринку вигнали на площу, зробивши "політичним м'ясом". Метаморфози часу - якщо на початку 90-х показником "крутості" бандитських авторитетів була кількість привезених на "стрілку" бойовиків, то зараз атрибути змінилися. "Крутіше" той, хто виведе більше людей на площу й у кого вони будуть більше схожі на "протестний лівий електорат". Антураж змінився, а авторитети залишилися ті ж, бандитські.
Другий раз за день, 31 жовтня 2003 року, рівно за рік до виборів, я побачив обличчя нинішнього Донбасу в очах губернатора, що бігають від обурених поглядів народних депутатів до здивованих дипломатів і київських журналістів, що вже нічому не дивуються.
І гнівна, у наслідку, реакція на слова Ющенка, що назвав представників нинішньої донецької влади холуями, була викликана не різким визначенням, а тим, що, за їхніми "поняттями", такі слова має право сказати тільки їхній "авторитет". Ющенко ж їхнім "авторитетом" не є.
На площі перед обладміністрацією і біля палацу "Юність", де продовжувався мітинг, мене не залишало відчуття, що міліцейські бар'єри (які миттево готові забратись геть за командою "братух" із раціями, що стоять осторонь) вибудовані між людьми, які однаково багато зробили для незалежності цієї країни.
Одні, котрі стоять за спиною Ющенка, були натхненниками національно-демократичної ідеології, що стала єдиною ідеологією, здатною похитнути стійкі комуністичні ідеали.
Другі, вийшовши на шахтарські страйки, чітко сформулювали, що жодна ідеологія не може існувати без хліба. Хліба насущного у вигляді гідної й своєчасної зарплати. Одні протестували проти комуністичного минулого, другі – проти економічного сьогодення. І зараз їхніми плодами намагаються скористатися інші, ідея яких у цьому і полягає – користуватися плодами незалежно від того, хто їх виростив.
Однак сп'яніння в розділених штучними барикадами сторін швидко пройде. В одних – сп'яніння від шарового пійла, в інших – сп'яніння від несправедливості й обурення, тому наслідки подій 31 жовтня в Донецьку досить передбачувані, як для їхніх організаторів, так і для тих, проти кого вони були спрямовані.
По-перше. Останній удар, що відкрив ворота Донецького аеропорту, якими намагалися відгородити Ющенка від Донбасу, поставив крапку на внутрішній "нашоукраїнській" дискусії – варто чи не варто боротися за Схід.
Аргументація супротивників вкладання організаційних ресурсів у Донецьку область була гранично проста – який сенс це робити, якщо все одно Донецьк зробить так, як буде вигідно місцевим політико-економічним групам?
Як виявилося, це, м'яко кажучи, не відповідає дійсності. Якби це було так, то навіщо перешкоджати Ющенку в Донецьку, якщо за визначенням "Донбасу Ющенко не потрібний", як говорило одне з гасел пікетників? Чи все-таки є побоювання, що Ющенко може переконати у своїй необхідності?
Після 31 жовтня усім стало ясно, що боротися за Донбас не тільки можна, але і потрібно, з огляду на арсенал методів опонентів, люб'язно вивалений на огляд усій країні і міжнародному співтовариству.
По-друге. Швидше за все, події у Донецьку до неможливості підсилять суперечки між місцевими групами впливу, що у п'ятницю бряжчали зброєю не стільки перед чужинцями, що прийшли на їхню землю, скільки один перед одним, змагаючись за право сказати - на ЧИЮ саме землю прийшли чужинці.
І по-третє. 22 жовтня 2003 року, на парламентських слуханнях, формально присвячених українсько-російським відносинам, а фактично – ролі гідротехнічних споруд на Косі Тузла в цих відносинах, було дано старт важкому процесу консолідації українських політичних еліт під впливом зовнішніх чинників.
31 жовтня, через 9 днів, ця крихка конструкція консолідації була посилена чинниками внутрішніми. Пару тижнів тому, беручи участь в експертному опитуванні, яке проводилося Центром ім. Разумкова і присвяченому ролі політичних еліт, на питання "Коли до влади в Україні прийде нове покоління політичної еліти?" я обрав варіант відповіді "2006 рік". Сьогодні, будучи очевидцем того, наскільки швидко стара "еліта" втрачає позиції і звільняє місце, я обрав би більш оптимістичну відповідь.
До останнього моменту перед оголошенням з'їзду в Донецьку нас із колегами не покидали сумніви щодо того, чи не допоможемо ми подібним кроком підтвердити міф, що насаджується, про якусь "донецьку спокійну силу".
До четверга включно, коли вже всі стрічки інформаційних агентств рябіли повідомленнями про мінування залу і перешкоджання народним депутатам нашої фракції, не залишала думку про те, що в останній момент втрутиться хтось з "великих" донецьких, вольовим рішенням припинить неподобства й з'їзд, фактично, пройде під егідою... Але пузир лопнув, забризкавши навколишніх їдкою рідотою нетерпимості і страху.
Наостанок хотілося б зазначити, що багато кому, як у Донецьку, так і у Києві, вигідно сформувати такий образ Донбасу, яким можна було б надалі виправдати найбільш неприємні та жорстокі речі.
Для цього, як водиться, будуть мобілізовані наявні медіа-ресурси, залучені кращі провокатори, які однаково вільно говорять як російською, так і українською. Але читаючи матеріали донецьких журналістів, які коментують події 31 жовтня, можна засумніватися в успіху їх акції. Тому що практично кожний вибачається за те, до чого сам особисто був не причетний – за дії своєї влади. А в такий момент як ніколи віритися, що Донбас дійсно нікому не вдасться поставити на коліна.
А технологам, які опрацьовують технічний бік провокацій, хотілося б порадити якнайшвидше допомогти своїм замовником перекласти українською мовою й адаптувати до українських реалій фразу "Донбасс порожняк не гонит" замість того, щоб пояснювати їм тонке значення сюжету біг-борду, на якому дівчина в національному костюмі підносить Ющенку гарбуза. Про цю стару українську традицію на Донбасі не знає ніхто.
І знов про особисте. Незважаючи ні на що, я буду продовжувати розповідати сину про Донецьк тільки найкраще, сформоване роками дитинства і юності. Про те, як нас з провінційного містечка возили в донецький цирк, як вражала чиста й широка вулиця Артема, які горді, щедрі і веселі люди там живуть. І мені здається, що під враженням цих розповідей він швидко забуде, і ніщо не нагадає йому згодом, про мою розповідь в сімейному колі в п'ятницю, 31 жовтня 2003 року, після якої він запитав: "Тату, а ти що, був на війні?".
Автор: Андрій Кислінський, заступник керівника офісу народного депутата Віктора Ющенка
"Українська правда" готова подати альтернативну точку зору на те, що відбувалося в Донецьку наприкінці минулого тижня. "УП" звернулася до керівництва Донецької облради і Донецької обладміністрації через прес-служби даних структур з проханням прокоментувати події навколо зриву з'їзду "Нашої України".
