"Частина опозиції – фронда навколо "ображених" екс-прем’єрів, віце-прем’єрів та їхнього бізнес-оточення"
П'ятниця, 2 квітня 2004, 16:50
Промова президента України Леоніда Кучми на Всеукраїнському громадянському форумі
2 квітня 2004 року
Шановні делегати та гості Форуму!
Я вдячний "Громадянському форуму" та голові оргкомітету академіку Тацію Василеві Яковичу за запрошення виступити перед такою шанованою аудиторією.
Маю також висловити подяку усім, хто взяв участь у дебатах щодо політичної реформи, хто підтримав ідею цього воістину унікального починання на колишньому радянському просторі.
Ця найбільша у державі зала сьогодні сповна відповідає своїй назві, оскільки тут зібралася вся Україна – від Ужа і до Сіверського Дінця, від Новгорода-Сіверського і до Фороса.
Хотів би, зокрема, відзначити роль юридичної громадськості в цій загальнонаціональній дискусії.
Останні півтора року – відколи Президент у своєму Зверненні з нагоди Дня незалежності дав старт конституційній реформі, – в Україні триває всенародний форум.
Громадяни солідарні з ініціаторами реформи у тому,
– щоб влада в Україні була міцною, але підконтрольною народові;
– щоб влада була демократичною, але відповідальною за свої рішення і дії;
– щоб політична система була співзвучна із сучасною світовою практикою, але слугувала твердим осердям молодої держави;
– щоб конституція застерігала від рецидивів тоталітаризму, але й оберігала від проявів розкольництва та екстремізму.
Саме такі ідеї були закладені у конституційній реформі – саме їх підтримала більшість громадян.
Якщо визначити наше історичне місцеперебування, то ми знаходимося на стику двох етапів суспільного розвитку.
Позаду – період становлення держави з усім необхідним набором її інституцій, а попереду – період її внутрішнього облаштування.
У перші роки свого президентства, в умовах соціально-економічної кризи, багатотисячної інфляції і такої ж інфляції старих цінностей та болісного утвердження цінностей нових – я не міг ставити на перший план реформу влади, бо вона тоді, у тодішній кризовій ситуації, була б не на часі.
У 1994 році мені довелося прийняти державні справи у винятково критичних умовах. Багато хто, і не тільки недоброзичливці, пророкували, що Україна не витримає тягаря економічних і політичних проблем.
Суспільство усе ще перебувало у стані шоку після розвалу Радянського Союзу і єдиної економічної системи.
Водночас Україну лихоманило від політичної нестабільності. В окремих регіонах поширювалися сепаратистські настрої. Існувала очевидна загроза територіального розколу держави. Давалися взнаки конфлікти у конфесійній сфері.
Спільними зусиллями нам вдалося витягнути країну із прірви. Це був час важких випробувань. Часто доводилось приймати дуже жорсткі рішення. Часом вони викликали непорозуміння та розгубленість серед співвітчизників.
Але попри все ми просувалися уперед.
Нині, як відомо, темпи зростання економіки України є одними з найвищих серед постсоціалістичних країн. Щодалі збільшується частка тих, хто пристосувався до ринкових умов, хоча життя значної кількості населення залишається дуже нелегким.
Одним з наших найвагоміших надбань (не хотів би наврочити!) залишається суспільно-політична стабільність. На відміну від низки пострадянських держав, Україні вдалося уникнути кривавих міжетнічних конфліктів.
Сьогодні я беру на себе сміливість сказати, що потрясінь в Україні не буде. Будь-якій спробі поставити під загрозу правопорядок буде покладено край без зайвих вагань.
Отже, перший, найскладніший етап української державності ми пройшли. Питання стояло руба: бути чи не бути. Бути чи не бути нашій державі.
Звідси випливала потреба у дуже твердій, міцній та централізованій владі.
Конституційна реформа, яку ми зараз обговорюємо, розпочинає новий етап розвитку.
На порядку денному – судова, адміністративна реформи та корінна реформа місцевого самоврядування.
Як це не прикро визнавати, наша судова система не забезпечує ефективного захисту прав як пересічних громадян, так і підприємців. Більше того, вади чинного процесуального законодавства дають змогу використовувати суд як інструмент нечесної боротьби на ринку.
Мало що досі дало наше намагання здійснити адміністративну реформу. Усі спроби оптимізувати структуру та функції органів виконавчої влади завершувалися однаково: зміною назв бюрократичних контор та зростанням кількості службовців. При цьому спостерігалось збереження чи навіть розширення їхніх функцій.
Цей негативний досвід свідчить: бюрократичний апарат не здатен і не буде реформувати сам себе.
А хто ж його реформує? Хто здатен здійснити всі інші реформи?
Тільки Велика Четвірка: суспільство, партії, парламент і політично відповідальний уряд. Відсутність міцного зв’язку у цьому ланцюгу якраз і призводить до того, що егоїстичні інтереси бюрократичного апарату беруть гору над інтересами суспільними. У цьому – коріння таких явищ, як низька якість державного управління та корупція.
Інтереси будь-якого службовця, усієї державної машини мають бути жорстко підпорядковані інтересам громадським. Для цього народи створюють відповідальні уряди та ефективні партійно-політичні системи.
Неважко помітити, що наша конституційна реформа докорінно суперечить усім набутим нами номенклатурно-бюрократичним, та й багатьом побутовим звичкам. Вона ж ґрунтується на принципі розмежування між власне політичним та адміністративним рівнями управління, а ми такого розмежування ніколи не знали.
Ми звикли, наприклад, до того, що на чолі того чи іншого міністерства повинен перебувати виплеканий в апараті галузевий чиновник-спеціаліст. Тепер це буде не службовець, а політично відповідальний діяч. Він буде визначати курс свого міністерства згідно зі спільною програмою коаліційного уряду.
Що значить "політично відповідальний"? Це значить, що за ним стоїть певна політична сила – партія або декілька партій. Ця сила делегує його у владу. Він – її представник. Його невдача, помилка, поразка в роботі – це не його особиста справа, це не тільки факт його біографії.
Це невдача, помилка, поразка його партії. Не буде (або майже не буде) так, що на місце одного невдахи прийде інша людина від тієї ж політичної сили.
Подобається це комусь чи не подобається, але до всього цього треба звикати. Вже, власне, зараз у рамках нинішнього коаліційного уряду посади міністрів розподілені за партійно-представницьким принципом.
Мені нагадують, що свого часу я був проти пропорційної виборчої системи, яка лягла в основу нового закону про парламентські вибори.
У нас раніше не було, по суті, партій, крім однієї, тієї, що дісталась нам від старих часів. І, крім іншого, я не був упевнений, що перевага цієї партії піде на користь країні, що будуть створені умови, придатні для становлення інших партій.
Сьогодні становище інше. Ті ж комуністи на помітну відстань відійшли від своїх колишніх бастіонів.
До речі, новий закон про вибори на пропорційній основі я сьогодні підписав, але за період до кампанії 2006 року парламентарі мають більше ніж достатньо часу для вдосконалення виборчого законодавства.
Шановні учасники зібрання!
Які уроки конституційного процесу, що наближається, сподіваюсь, до успішного завершення?
Перше й найголовніше: Україна не пішла шляхом підтягування гайок, тобто зміцнення авторитаризму. Хочу ще раз наголосити, що Україна за допомогою цієї реформи здійснює докорінний демонтаж номенклатурного, адміністративно-командного режиму. Це демонтаж того механізму, який не зазнав суттєвих змін після 1991 року.
Перебіг подій, пов’язаних з реформою, показав, що більшість українських політиків спроможні вирватися із обіймів групового егоїзму, особистих образ та давніх порахунків.
Суспільство на їхньому прикладі побачило, що у політиці дійсно немає вічних друзів і вічних ворогів, і що це зовсім непогано в нашому випадку. Коли на терезах опинилися здатність до компромісу і схильність до протистояння, гору взяв здоровий глузд.
Реформа стає дуже цінним і повчальним для нас актом історичного компромісу. Мотиви усіх сторін – владних і тих, хто відносить себе до опозиційних, – не тільки суверенні, а й раціональні.
У зв’язку з цим я думаю про таку кардинально важливу річ, як "амортизаційна функція" політичної системи, що створюється у нас.
Про що йдеться?
Внаслідок великої приватизації в Україні сформувались потужні промислово-фінансові групи. Вони, звичайно, прагнуть і намагаються справляти вплив на політичні процеси. Але життя вимагає якомога більшого розмежування влади та бізнесу.
Цьому якраз сприяє політична реформа. Адже вона унеможливлює монопольний вплив на владу з будь-якого боку.
Наші опоненти полюбляють також подискутувати, кому вигідна така реформа. Те, що я щойно сказав, є частина моєї відповіді на це запитання. Така реформа вигідна всій Україні, бо вона поглиблює самі засади демократії.
Ми спостерігаємо такий феномен, як девальвація самої ідеї демократії у частини людей. Вона не зробила всіх зразу щасливими, ось і розчарування. Та й безладдя довкола ще забагато. Люди жадають порядку. Можна зрозуміти це. Але я вбачаю в цьому і велику небезпеку.
Небезпечно робити зупинку в демократичному процесі. Нам треба заблокувати саму можливість цього. Ті зміни, що вносяться до Конституції, не дозволять нікого наділити надмірною владою – ні Президента, ні Верховну Раду, ні уряд.
Це означає також, що парламентсько-президентська республіка утворить підґрунтя для ефективної та, сподіваюсь, проукраїнської діяльності опозиції.
Реформа закладає конституційну базу та відкриває шлях до цивілізованої опозиції, що є обов’язковим елементом нової політичної системи. Без реальної опозиції новий механізм влади – відповідальний парламент, обмеження влади першої особи, коаліційність уряду – просто не буде працювати.
У зв’язку з цим дії опозиції, особливо тієї, яку називають правою, у тому числі й під час обговорення змін до Конституції, часом приголомшують своїм ірраціоналізмом і безвідповідальністю.
Спочатку вони записують положення про необхідність реформи у свої виборчі програми, потім категорично виступають проти її проведення. А коли справа дійшла до розгляду в парламенті, – виводять з ладу техніку та вчиняють безлад у стінах найвищого законодавчого органу.
Давно помічено, що у країнах, де громадянське суспільство нерозвинуте, опозиція здебільшого веде себе як група заколоту, тоді як у розвинутих країнах відносини між владою та опозицією набувають форми дискусії між проурядовими та опозиційними партіями у парламенті.
Частина наших опозиційних угруповань багато в чому залишаються фрондою, яка скупчується навколо тих чи інших "ображених" відставних прем’єрів, віце-прем’єрів та міністрів і їхнього бізнесового оточення. Нічого путнього, вартого уваги, окрім марення заколотом, із цього середовища не чути.
Що ж ми бачимо, коли наша опозиція в особі своїх лідерів, ідеологів та речників з’являється за кордоном? Вони тільки те й роблять, що скаржаться на українську владу та оголошують свої доноси на неї.
Чи не комічно виглядає, коли опозиція, ламаючи мікрофони, не дає можливості голосувати у Верховній раді, а потім доповідає усьому світу, що депутати голосують руками?
Назвіть мені випадки, коли російська опозиція приїздила у Київ і скаржилася нам на російську владу. Або у Варшаву чи Вашингтон...
Буквально днями в Києві американець Сорос, відповідаючи на запитання журналістів щодо його ставлення до Президента США Буша, заявив, що він хотів би займатися критикою Президента своєї країни не за кордоном, а в Америці.
Останнє слово нашої "правої" опозиції таке: віддайте нам владу, а потім ми, можливо, займемося її реформуванням.
Як в Україні, так і на Заході теж є люди, які вважають, що до виборів у нас не треба нічого змінювати. Після виборів – будь ласка.
Я не запитую цих людей, де вони живуть, на Марсі чи на Землі. Але я твердо знаю, де живу я зі своїми співвітчизниками. Хто, поклавши руку на серце, скаже, що новий володар президентської влади першим ділом підріже ніжки свого "трону", щоб його похвалили із-за кордону?!
Шановні делегати Форуму!
На заяви, що таку політичну реформу недоцільно проводити напередодні виборів, що у ній зацікавлені лише окремі люди, що вона взагалі носить волюнтаристський характер, я маю ще раз нагадати, що нинішня реформа – це не раптові зміни, а завершення щонайменше восьмирічного конституційного процесу. Він має свою внутрішню, об’єктивну логіку, а не є примхою окремих осіб чи груп.
Ще в укладеному 8 червня 1995 року Конституційному договорі між Верховною Радою та Президентом одним із основних завдань ставилося реформування влади на засадах чіткого розподілу функцій між її гілками.
Така ж ідея організації влади закладалася і в проекті Конституції, схваленому Конституційною комісією 11 березня 1996 року і надісланому до Верховної Ради. Цей проект був підготовлений відомими правниками та фахівцями. В ньому, зокрема, передбачалося право Президента на розпуск парламенту, якщо він протягом 60 днів після першого подання двічі відхилить програму діяльності уряду, інші важливі норми взаємодії Верховної Ради та Кабінету Міністрів.
Однак, ви знаєте, як проходила конституційна ніч у стінах парламенту, у якій атмосфері приймалася Конституція України.
В умовах шаленої політичної боротьби із первинного проекту Конституційної комісії було практично вихолощено механізм рівноваг і противаг гілок влади, а натомість було закладено протиріччя між основними політичними гравцями – Президентом, Кабінетом міністрів та Верховною Радою.
Чи усвідомлювали це ті, хто закладав це протиріччя, чи розуміли вони усю недосконалість прийнятого Основного Закону?
Думаю, так, принаймні частково – тому і змушені були у "Перехідних положеннях" передати Президенту тимчасові функції, практично непритаманні йому.
Я маю на увазі право видавати укази, що мали силу законів у соціально-економічній сфері. Конституція виявилась настільки спотвореною в порівнянні із проектом Конституційної комісії, що у Президента просто іншого виходу не було, як почати виступати на полі парламенту.
Треба сказати, що протягом кризових 1997, 1998-го, а також 1999 років це був єдиний спосіб забезпечити цілісність та життєздатність державного управління. Президентські рішення і дії уже тоді давали очевидний економічний ефект. Не завжди вони були популярними, але штовхали ринкову реформу вперед. В результаті ми не тільки зводили до мінімуму наслідки кризових явищ перехідного періоду, а й заклали основи економічного зростання.
Підкреслюю, ці основи закладалися у 1997-99 роках.
У цей період Президентом було підписано 145 указів з економічних питань, переважна більшість яких набрала чинності або була реалізована через ухвалення Верховною Радою 40 законів.
Ось як в Україні реально закладались основні засади ринкової економіки.
Завдяки спрощеній системі оподаткування малого підприємництва кількість малих підприємств зросла у півтора рази, а надходження від єдиного податку фактично потроїлися і сьогодні наближаються до 2 мільярдів гривень.
Тільки запровадження фіксованого сільськогосподарського податку дозволило у кілька разів знизити навантаження на галузь і фінансово оздоровити її.
Було зроблено справжній перелом у такій болісній справі, як заборгованість із заробітної плати. Якщо у бюджетній сфері у 1998 році вона зросла на 32 відсотки, то уже наступного, 1999-го, зменшилася на 38.
Скількома казками обросло таке болюче питання, як погашення пенсійної заборгованості! А насправді це сталося тому, що указами Президента було запроваджено розмежування джерел фінансування виплат з пенсійного фонду, індексацію пенсій, низку додаткових зборів, надходження від яких дали можливість уже у 2000 році ліквідувати заборгованість перед пенсіонерами.
Нагадаю також, що саме у 1999 році, у винятково складних умовах виходу із світової фінансової кризи, в Україні було зупинено падіння валового внутрішнього продукту.
На той час, з моєї ініціативи, одразу після президентських виборів, уже було створено парламентську більшість, потенційно не менш дієву, ніж сьогоднішня.
Тодішньому прем’єр-міністру Ющенку було створено просто тепличні умови. Протягом року Уряд працював при повній підтримці парламенту.
Спостерігаючи очевидні прояви оздоровлення економіки, я зрозумів, що настав час йти на радикальні кроки і в політичній сфері, а саме – ліквідувати очевидні дефекти Конституції, допущені під час її прийняття.
Для мене завжди очевидною була ненадійність ручного управління. Я ставився до нього як до чогось вимушеного і тимчасового. Ознак розбалансування механізму влади ставало все більше. Це шило просто випирало із конституційного мішка.
Підтриманий 16 квітня 2000 року всеукраїнським Референдумом проект Закону передбачав виправлення цих помилок. Вже в ньому знаходимо основну ідею нинішньої реформи – формування постійно діючої парламентської більшості та право Президента достроково припиняти повноваження Верховної Ради, якщо вона протягом одного місяця не зможе сформувати таку більшість.
Референдум відкривав шлях до вдосконалення механізму влади, а значить – її зміцнення. Однак тодішні реформаторські кроки викликали шалений спротив як у парламенті, так і за межами самої України. Волю народу його обранці і слуги просто проігнорували. Рішення референдуму не було реалізовано парламентом.
А що було потім? Внутрішня і зовнішня ситуація ускладнилась тиском з усіх боків, тими ж "касетним" та "кольчужним" скандалами... Ми не тільки втратили багато дорогоцінного часу. Ми зазнали втрат економічних, політичних, моральних, справжню величину яких збагнемо пізніше, хоча ініціатори цих провокацій добре розуміли, на що вони йдуть і яку мету переслідують.
Але скандали приходять і відходять, а логіка історичного процесу бере своє.
У серпні 2002-го я повертаюсь до завдань, розв’язання яких так затягнулося. Я оголошую про своє рішення здійснити реформу недосконалої політичної системи.
Перші ж проби реалізації формули "парламентська більшість – коаліційний уряд" зі всією очевидністю довели свою життєздатність.
Хочу нагадати, що частково коаліційним був ще уряд Кінаха, а повністю сформованим за цим принципом є уряд Януковича. Про ефективність свідчать не тільки економічне зростання, а й характер прийняття двох програм уряду і взаємодія його із парламентом в цілому.
Первинний досвід політичної модернізації свідчить, що ці нові підходи необхідно узаконити внесенням змін до Конституції.
Правда, як я вже казав, з боку декого ми знову чуємо і в Україні, і за її межами невдоволення. Але замислимось: чи повинні ми діяти цілком згідно з цим невдоволенням, коли життя нам показує, що ми на правильному шляху – на шляху, який веде до підвищення ефективності і відповідальності влади, оздоровлення України?
Шановні делегати Форуму!
Хочу нагадати одну влучну формулу: політики думають про майбутні вибори, а державні мужі – про майбутні покоління.
Саме на такі дві групи можна поділити учасників сучасного політичного процесу в Україні. Звичайно, для кого день виборів – неначе вінець творіння, тому реформа не зовсім підходить, бо вона справді спрямована далі – у майбутнє.
Її плодами скористається в повній мірі не так нинішня влада, як наступна. Якщо хочете, ми створюємо для неї більш комфортні умови, бо намагаємося позбавити її тієї проблеми, яка найбільше дошкуляла сьогодні.
Проблема ця – відчуженість влади від суспільства, відсутність ефективного зворотного зв’язку між державою і громадянством. Корінь цього – у самій природі нашої багатовікової бездержавності, коли будь-яка влада на наших землях була чужою, не своєю, не українською.
На владних офісах змінився державний прапор, але не так швидко змінюється ставлення громадян до тих, хто сидить у цих казенних будівлях – тим більше, що сидять часто-густо "ті самі", як каже про них народ.
Не буде у нас громадянського суспільства, якщо ми, попри всі вади нашої влади, не подолаємо хронічну українську хворобу – руйнівний нігілізм у ставленні до неї.
Під час мого останнього перебування у Львові мені поставили каверзне питання. У нас не бояться ставити Президенту каверзні питання – і дай Бог, щоб не почали колись боятися.
Голови кількох районних держадміністрацій області, як вам відомо, виступили проти входження України до Єдиного економічного простору і проти політичної реформи. Я їх звільнив. Мене попросили прокоментувати це рішення.
Підтекст був такий, що я вчинив, мовляв, недемократично. Я відповів, що за всіма демократичними правилами ці добродії повинні були з власної ініціативи покинути відповідальну державну службу, якщо вони не згодні з політикою глави держави і Уряду.
Гідність громадянина виявляється у багатьох прекрасних рисах, і в тому числі – у відповідальному ставленні до своєї держави. Це придумано не нами, і не нам переступати через цей закон нормального суспільного життя. Я мрію про те, щоб політична реформа звела до мінімуму відстань між владою і громадянином. Тільки тоді ми виконаємо історичне завдання України, як я його розумію.
Усі зусилля української влади мають бути спрямовані на підвищення життєвого рівня. А життєвий рівень швидше зростає там, де активно формується громадянське суспільство. Творити таке суспільство можуть тільки вільні та відповідальні громадяни.
У встановленні такого суспільного договору й полягає сутність реформи, яка зробить нас однодумцями.
Шановні співвітчизники!
Сьогодні на Форум зібралися представники українського громадянського суспільства і обрали для обговорення тему винятково важливу і актуальну – наша, українська влада, а значить, сама модель держави – якою їй бути, як поставити її на службу народу-суверена, врешті – як зробити її максимально ефективною, результативною, продуктивною, цивілізованою і по-сучасному модерною.
Те, що ми сьогодні робимо, і називається державотворенням – творенням історії.
У демократичній Україні її творять не вожді чи месії, а народ, "якого правди сила ніким звойована ще не була". У цьому – його невичерпна мудрість, у цьому – запорука майбутнього великої європейської держави, ім’я якій – Україна!
Дякую за увагу.
2 квітня 2004 року
Шановні делегати та гості Форуму!
Я вдячний "Громадянському форуму" та голові оргкомітету академіку Тацію Василеві Яковичу за запрошення виступити перед такою шанованою аудиторією.
Маю також висловити подяку усім, хто взяв участь у дебатах щодо політичної реформи, хто підтримав ідею цього воістину унікального починання на колишньому радянському просторі.
Ця найбільша у державі зала сьогодні сповна відповідає своїй назві, оскільки тут зібралася вся Україна – від Ужа і до Сіверського Дінця, від Новгорода-Сіверського і до Фороса.
Хотів би, зокрема, відзначити роль юридичної громадськості в цій загальнонаціональній дискусії.
Останні півтора року – відколи Президент у своєму Зверненні з нагоди Дня незалежності дав старт конституційній реформі, – в Україні триває всенародний форум.
Громадяни солідарні з ініціаторами реформи у тому,
– щоб влада в Україні була міцною, але підконтрольною народові;
– щоб влада була демократичною, але відповідальною за свої рішення і дії;
– щоб політична система була співзвучна із сучасною світовою практикою, але слугувала твердим осердям молодої держави;
– щоб конституція застерігала від рецидивів тоталітаризму, але й оберігала від проявів розкольництва та екстремізму.
Саме такі ідеї були закладені у конституційній реформі – саме їх підтримала більшість громадян.
Якщо визначити наше історичне місцеперебування, то ми знаходимося на стику двох етапів суспільного розвитку.
Позаду – період становлення держави з усім необхідним набором її інституцій, а попереду – період її внутрішнього облаштування.
У перші роки свого президентства, в умовах соціально-економічної кризи, багатотисячної інфляції і такої ж інфляції старих цінностей та болісного утвердження цінностей нових – я не міг ставити на перший план реформу влади, бо вона тоді, у тодішній кризовій ситуації, була б не на часі.
У 1994 році мені довелося прийняти державні справи у винятково критичних умовах. Багато хто, і не тільки недоброзичливці, пророкували, що Україна не витримає тягаря економічних і політичних проблем.
Суспільство усе ще перебувало у стані шоку після розвалу Радянського Союзу і єдиної економічної системи.
Водночас Україну лихоманило від політичної нестабільності. В окремих регіонах поширювалися сепаратистські настрої. Існувала очевидна загроза територіального розколу держави. Давалися взнаки конфлікти у конфесійній сфері.
Спільними зусиллями нам вдалося витягнути країну із прірви. Це був час важких випробувань. Часто доводилось приймати дуже жорсткі рішення. Часом вони викликали непорозуміння та розгубленість серед співвітчизників.
Але попри все ми просувалися уперед.
Нині, як відомо, темпи зростання економіки України є одними з найвищих серед постсоціалістичних країн. Щодалі збільшується частка тих, хто пристосувався до ринкових умов, хоча життя значної кількості населення залишається дуже нелегким.
Одним з наших найвагоміших надбань (не хотів би наврочити!) залишається суспільно-політична стабільність. На відміну від низки пострадянських держав, Україні вдалося уникнути кривавих міжетнічних конфліктів.
Сьогодні я беру на себе сміливість сказати, що потрясінь в Україні не буде. Будь-якій спробі поставити під загрозу правопорядок буде покладено край без зайвих вагань.
Отже, перший, найскладніший етап української державності ми пройшли. Питання стояло руба: бути чи не бути. Бути чи не бути нашій державі.
Звідси випливала потреба у дуже твердій, міцній та централізованій владі.
Конституційна реформа, яку ми зараз обговорюємо, розпочинає новий етап розвитку.
На порядку денному – судова, адміністративна реформи та корінна реформа місцевого самоврядування.
Як це не прикро визнавати, наша судова система не забезпечує ефективного захисту прав як пересічних громадян, так і підприємців. Більше того, вади чинного процесуального законодавства дають змогу використовувати суд як інструмент нечесної боротьби на ринку.
Мало що досі дало наше намагання здійснити адміністративну реформу. Усі спроби оптимізувати структуру та функції органів виконавчої влади завершувалися однаково: зміною назв бюрократичних контор та зростанням кількості службовців. При цьому спостерігалось збереження чи навіть розширення їхніх функцій.
Цей негативний досвід свідчить: бюрократичний апарат не здатен і не буде реформувати сам себе.
А хто ж його реформує? Хто здатен здійснити всі інші реформи?
Тільки Велика Четвірка: суспільство, партії, парламент і політично відповідальний уряд. Відсутність міцного зв’язку у цьому ланцюгу якраз і призводить до того, що егоїстичні інтереси бюрократичного апарату беруть гору над інтересами суспільними. У цьому – коріння таких явищ, як низька якість державного управління та корупція.
Інтереси будь-якого службовця, усієї державної машини мають бути жорстко підпорядковані інтересам громадським. Для цього народи створюють відповідальні уряди та ефективні партійно-політичні системи.
Неважко помітити, що наша конституційна реформа докорінно суперечить усім набутим нами номенклатурно-бюрократичним, та й багатьом побутовим звичкам. Вона ж ґрунтується на принципі розмежування між власне політичним та адміністративним рівнями управління, а ми такого розмежування ніколи не знали.
Ми звикли, наприклад, до того, що на чолі того чи іншого міністерства повинен перебувати виплеканий в апараті галузевий чиновник-спеціаліст. Тепер це буде не службовець, а політично відповідальний діяч. Він буде визначати курс свого міністерства згідно зі спільною програмою коаліційного уряду.
Що значить "політично відповідальний"? Це значить, що за ним стоїть певна політична сила – партія або декілька партій. Ця сила делегує його у владу. Він – її представник. Його невдача, помилка, поразка в роботі – це не його особиста справа, це не тільки факт його біографії.
Це невдача, помилка, поразка його партії. Не буде (або майже не буде) так, що на місце одного невдахи прийде інша людина від тієї ж політичної сили.
Подобається це комусь чи не подобається, але до всього цього треба звикати. Вже, власне, зараз у рамках нинішнього коаліційного уряду посади міністрів розподілені за партійно-представницьким принципом.
Мені нагадують, що свого часу я був проти пропорційної виборчої системи, яка лягла в основу нового закону про парламентські вибори.
У нас раніше не було, по суті, партій, крім однієї, тієї, що дісталась нам від старих часів. І, крім іншого, я не був упевнений, що перевага цієї партії піде на користь країні, що будуть створені умови, придатні для становлення інших партій.
Сьогодні становище інше. Ті ж комуністи на помітну відстань відійшли від своїх колишніх бастіонів.
До речі, новий закон про вибори на пропорційній основі я сьогодні підписав, але за період до кампанії 2006 року парламентарі мають більше ніж достатньо часу для вдосконалення виборчого законодавства.
Шановні учасники зібрання!
Які уроки конституційного процесу, що наближається, сподіваюсь, до успішного завершення?
Перше й найголовніше: Україна не пішла шляхом підтягування гайок, тобто зміцнення авторитаризму. Хочу ще раз наголосити, що Україна за допомогою цієї реформи здійснює докорінний демонтаж номенклатурного, адміністративно-командного режиму. Це демонтаж того механізму, який не зазнав суттєвих змін після 1991 року.
Перебіг подій, пов’язаних з реформою, показав, що більшість українських політиків спроможні вирватися із обіймів групового егоїзму, особистих образ та давніх порахунків.
Суспільство на їхньому прикладі побачило, що у політиці дійсно немає вічних друзів і вічних ворогів, і що це зовсім непогано в нашому випадку. Коли на терезах опинилися здатність до компромісу і схильність до протистояння, гору взяв здоровий глузд.
Реформа стає дуже цінним і повчальним для нас актом історичного компромісу. Мотиви усіх сторін – владних і тих, хто відносить себе до опозиційних, – не тільки суверенні, а й раціональні.
У зв’язку з цим я думаю про таку кардинально важливу річ, як "амортизаційна функція" політичної системи, що створюється у нас.
Про що йдеться?
Внаслідок великої приватизації в Україні сформувались потужні промислово-фінансові групи. Вони, звичайно, прагнуть і намагаються справляти вплив на політичні процеси. Але життя вимагає якомога більшого розмежування влади та бізнесу.
Цьому якраз сприяє політична реформа. Адже вона унеможливлює монопольний вплив на владу з будь-якого боку.
Наші опоненти полюбляють також подискутувати, кому вигідна така реформа. Те, що я щойно сказав, є частина моєї відповіді на це запитання. Така реформа вигідна всій Україні, бо вона поглиблює самі засади демократії.
Ми спостерігаємо такий феномен, як девальвація самої ідеї демократії у частини людей. Вона не зробила всіх зразу щасливими, ось і розчарування. Та й безладдя довкола ще забагато. Люди жадають порядку. Можна зрозуміти це. Але я вбачаю в цьому і велику небезпеку.
Небезпечно робити зупинку в демократичному процесі. Нам треба заблокувати саму можливість цього. Ті зміни, що вносяться до Конституції, не дозволять нікого наділити надмірною владою – ні Президента, ні Верховну Раду, ні уряд.
Це означає також, що парламентсько-президентська республіка утворить підґрунтя для ефективної та, сподіваюсь, проукраїнської діяльності опозиції.
Реформа закладає конституційну базу та відкриває шлях до цивілізованої опозиції, що є обов’язковим елементом нової політичної системи. Без реальної опозиції новий механізм влади – відповідальний парламент, обмеження влади першої особи, коаліційність уряду – просто не буде працювати.
У зв’язку з цим дії опозиції, особливо тієї, яку називають правою, у тому числі й під час обговорення змін до Конституції, часом приголомшують своїм ірраціоналізмом і безвідповідальністю.
Спочатку вони записують положення про необхідність реформи у свої виборчі програми, потім категорично виступають проти її проведення. А коли справа дійшла до розгляду в парламенті, – виводять з ладу техніку та вчиняють безлад у стінах найвищого законодавчого органу.
Давно помічено, що у країнах, де громадянське суспільство нерозвинуте, опозиція здебільшого веде себе як група заколоту, тоді як у розвинутих країнах відносини між владою та опозицією набувають форми дискусії між проурядовими та опозиційними партіями у парламенті.
Частина наших опозиційних угруповань багато в чому залишаються фрондою, яка скупчується навколо тих чи інших "ображених" відставних прем’єрів, віце-прем’єрів та міністрів і їхнього бізнесового оточення. Нічого путнього, вартого уваги, окрім марення заколотом, із цього середовища не чути.
Що ж ми бачимо, коли наша опозиція в особі своїх лідерів, ідеологів та речників з’являється за кордоном? Вони тільки те й роблять, що скаржаться на українську владу та оголошують свої доноси на неї.
Чи не комічно виглядає, коли опозиція, ламаючи мікрофони, не дає можливості голосувати у Верховній раді, а потім доповідає усьому світу, що депутати голосують руками?
Назвіть мені випадки, коли російська опозиція приїздила у Київ і скаржилася нам на російську владу. Або у Варшаву чи Вашингтон...
Буквально днями в Києві американець Сорос, відповідаючи на запитання журналістів щодо його ставлення до Президента США Буша, заявив, що він хотів би займатися критикою Президента своєї країни не за кордоном, а в Америці.
Останнє слово нашої "правої" опозиції таке: віддайте нам владу, а потім ми, можливо, займемося її реформуванням.
Як в Україні, так і на Заході теж є люди, які вважають, що до виборів у нас не треба нічого змінювати. Після виборів – будь ласка.
Я не запитую цих людей, де вони живуть, на Марсі чи на Землі. Але я твердо знаю, де живу я зі своїми співвітчизниками. Хто, поклавши руку на серце, скаже, що новий володар президентської влади першим ділом підріже ніжки свого "трону", щоб його похвалили із-за кордону?!
Шановні делегати Форуму!
На заяви, що таку політичну реформу недоцільно проводити напередодні виборів, що у ній зацікавлені лише окремі люди, що вона взагалі носить волюнтаристський характер, я маю ще раз нагадати, що нинішня реформа – це не раптові зміни, а завершення щонайменше восьмирічного конституційного процесу. Він має свою внутрішню, об’єктивну логіку, а не є примхою окремих осіб чи груп.
Ще в укладеному 8 червня 1995 року Конституційному договорі між Верховною Радою та Президентом одним із основних завдань ставилося реформування влади на засадах чіткого розподілу функцій між її гілками.
Така ж ідея організації влади закладалася і в проекті Конституції, схваленому Конституційною комісією 11 березня 1996 року і надісланому до Верховної Ради. Цей проект був підготовлений відомими правниками та фахівцями. В ньому, зокрема, передбачалося право Президента на розпуск парламенту, якщо він протягом 60 днів після першого подання двічі відхилить програму діяльності уряду, інші важливі норми взаємодії Верховної Ради та Кабінету Міністрів.
Однак, ви знаєте, як проходила конституційна ніч у стінах парламенту, у якій атмосфері приймалася Конституція України.
В умовах шаленої політичної боротьби із первинного проекту Конституційної комісії було практично вихолощено механізм рівноваг і противаг гілок влади, а натомість було закладено протиріччя між основними політичними гравцями – Президентом, Кабінетом міністрів та Верховною Радою.
Чи усвідомлювали це ті, хто закладав це протиріччя, чи розуміли вони усю недосконалість прийнятого Основного Закону?
Думаю, так, принаймні частково – тому і змушені були у "Перехідних положеннях" передати Президенту тимчасові функції, практично непритаманні йому.
Я маю на увазі право видавати укази, що мали силу законів у соціально-економічній сфері. Конституція виявилась настільки спотвореною в порівнянні із проектом Конституційної комісії, що у Президента просто іншого виходу не було, як почати виступати на полі парламенту.
Треба сказати, що протягом кризових 1997, 1998-го, а також 1999 років це був єдиний спосіб забезпечити цілісність та життєздатність державного управління. Президентські рішення і дії уже тоді давали очевидний економічний ефект. Не завжди вони були популярними, але штовхали ринкову реформу вперед. В результаті ми не тільки зводили до мінімуму наслідки кризових явищ перехідного періоду, а й заклали основи економічного зростання.
Підкреслюю, ці основи закладалися у 1997-99 роках.
У цей період Президентом було підписано 145 указів з економічних питань, переважна більшість яких набрала чинності або була реалізована через ухвалення Верховною Радою 40 законів.
Ось як в Україні реально закладались основні засади ринкової економіки.
Завдяки спрощеній системі оподаткування малого підприємництва кількість малих підприємств зросла у півтора рази, а надходження від єдиного податку фактично потроїлися і сьогодні наближаються до 2 мільярдів гривень.
Тільки запровадження фіксованого сільськогосподарського податку дозволило у кілька разів знизити навантаження на галузь і фінансово оздоровити її.
Було зроблено справжній перелом у такій болісній справі, як заборгованість із заробітної плати. Якщо у бюджетній сфері у 1998 році вона зросла на 32 відсотки, то уже наступного, 1999-го, зменшилася на 38.
Скількома казками обросло таке болюче питання, як погашення пенсійної заборгованості! А насправді це сталося тому, що указами Президента було запроваджено розмежування джерел фінансування виплат з пенсійного фонду, індексацію пенсій, низку додаткових зборів, надходження від яких дали можливість уже у 2000 році ліквідувати заборгованість перед пенсіонерами.
Нагадаю також, що саме у 1999 році, у винятково складних умовах виходу із світової фінансової кризи, в Україні було зупинено падіння валового внутрішнього продукту.
На той час, з моєї ініціативи, одразу після президентських виборів, уже було створено парламентську більшість, потенційно не менш дієву, ніж сьогоднішня.
Тодішньому прем’єр-міністру Ющенку було створено просто тепличні умови. Протягом року Уряд працював при повній підтримці парламенту.
Спостерігаючи очевидні прояви оздоровлення економіки, я зрозумів, що настав час йти на радикальні кроки і в політичній сфері, а саме – ліквідувати очевидні дефекти Конституції, допущені під час її прийняття.
Для мене завжди очевидною була ненадійність ручного управління. Я ставився до нього як до чогось вимушеного і тимчасового. Ознак розбалансування механізму влади ставало все більше. Це шило просто випирало із конституційного мішка.
Підтриманий 16 квітня 2000 року всеукраїнським Референдумом проект Закону передбачав виправлення цих помилок. Вже в ньому знаходимо основну ідею нинішньої реформи – формування постійно діючої парламентської більшості та право Президента достроково припиняти повноваження Верховної Ради, якщо вона протягом одного місяця не зможе сформувати таку більшість.
Референдум відкривав шлях до вдосконалення механізму влади, а значить – її зміцнення. Однак тодішні реформаторські кроки викликали шалений спротив як у парламенті, так і за межами самої України. Волю народу його обранці і слуги просто проігнорували. Рішення референдуму не було реалізовано парламентом.
А що було потім? Внутрішня і зовнішня ситуація ускладнилась тиском з усіх боків, тими ж "касетним" та "кольчужним" скандалами... Ми не тільки втратили багато дорогоцінного часу. Ми зазнали втрат економічних, політичних, моральних, справжню величину яких збагнемо пізніше, хоча ініціатори цих провокацій добре розуміли, на що вони йдуть і яку мету переслідують.
Але скандали приходять і відходять, а логіка історичного процесу бере своє.
У серпні 2002-го я повертаюсь до завдань, розв’язання яких так затягнулося. Я оголошую про своє рішення здійснити реформу недосконалої політичної системи.
Перші ж проби реалізації формули "парламентська більшість – коаліційний уряд" зі всією очевидністю довели свою життєздатність.
Хочу нагадати, що частково коаліційним був ще уряд Кінаха, а повністю сформованим за цим принципом є уряд Януковича. Про ефективність свідчать не тільки економічне зростання, а й характер прийняття двох програм уряду і взаємодія його із парламентом в цілому.
Первинний досвід політичної модернізації свідчить, що ці нові підходи необхідно узаконити внесенням змін до Конституції.
Правда, як я вже казав, з боку декого ми знову чуємо і в Україні, і за її межами невдоволення. Але замислимось: чи повинні ми діяти цілком згідно з цим невдоволенням, коли життя нам показує, що ми на правильному шляху – на шляху, який веде до підвищення ефективності і відповідальності влади, оздоровлення України?
Шановні делегати Форуму!
Хочу нагадати одну влучну формулу: політики думають про майбутні вибори, а державні мужі – про майбутні покоління.
Саме на такі дві групи можна поділити учасників сучасного політичного процесу в Україні. Звичайно, для кого день виборів – неначе вінець творіння, тому реформа не зовсім підходить, бо вона справді спрямована далі – у майбутнє.
Її плодами скористається в повній мірі не так нинішня влада, як наступна. Якщо хочете, ми створюємо для неї більш комфортні умови, бо намагаємося позбавити її тієї проблеми, яка найбільше дошкуляла сьогодні.
Проблема ця – відчуженість влади від суспільства, відсутність ефективного зворотного зв’язку між державою і громадянством. Корінь цього – у самій природі нашої багатовікової бездержавності, коли будь-яка влада на наших землях була чужою, не своєю, не українською.
На владних офісах змінився державний прапор, але не так швидко змінюється ставлення громадян до тих, хто сидить у цих казенних будівлях – тим більше, що сидять часто-густо "ті самі", як каже про них народ.
Не буде у нас громадянського суспільства, якщо ми, попри всі вади нашої влади, не подолаємо хронічну українську хворобу – руйнівний нігілізм у ставленні до неї.
Під час мого останнього перебування у Львові мені поставили каверзне питання. У нас не бояться ставити Президенту каверзні питання – і дай Бог, щоб не почали колись боятися.
Голови кількох районних держадміністрацій області, як вам відомо, виступили проти входження України до Єдиного економічного простору і проти політичної реформи. Я їх звільнив. Мене попросили прокоментувати це рішення.
Підтекст був такий, що я вчинив, мовляв, недемократично. Я відповів, що за всіма демократичними правилами ці добродії повинні були з власної ініціативи покинути відповідальну державну службу, якщо вони не згодні з політикою глави держави і Уряду.
Гідність громадянина виявляється у багатьох прекрасних рисах, і в тому числі – у відповідальному ставленні до своєї держави. Це придумано не нами, і не нам переступати через цей закон нормального суспільного життя. Я мрію про те, щоб політична реформа звела до мінімуму відстань між владою і громадянином. Тільки тоді ми виконаємо історичне завдання України, як я його розумію.
Усі зусилля української влади мають бути спрямовані на підвищення життєвого рівня. А життєвий рівень швидше зростає там, де активно формується громадянське суспільство. Творити таке суспільство можуть тільки вільні та відповідальні громадяни.
У встановленні такого суспільного договору й полягає сутність реформи, яка зробить нас однодумцями.
Шановні співвітчизники!
Сьогодні на Форум зібралися представники українського громадянського суспільства і обрали для обговорення тему винятково важливу і актуальну – наша, українська влада, а значить, сама модель держави – якою їй бути, як поставити її на службу народу-суверена, врешті – як зробити її максимально ефективною, результативною, продуктивною, цивілізованою і по-сучасному модерною.
Те, що ми сьогодні робимо, і називається державотворенням – творенням історії.
У демократичній Україні її творять не вожді чи месії, а народ, "якого правди сила ніким звойована ще не була". У цьому – його невичерпна мудрість, у цьому – запорука майбутнього великої європейської держави, ім’я якій – Україна!
Дякую за увагу.
